Фонда Ли – Нефритове місто (страница 57)

Дорожній рух уже заважав роздивитися таксі з їхньої автівки. Водій втратив кілька секунд, аж тут, різко повертаючи, під’їхав до узбіччя, де висадили Каула. Таксі вже прямувало вулицею далі, а Зеленокостий зник із виду. Бляха! Беро відчинив дверцята й вистрибнув на тротуар, крутячи головою туди-сюди й намагаючись роздивитися, куди ж могла подітися їхня мішень.

— І що тепер? — крізь відчинене вікно прошипів до нього Щокань. — Каул зник. Повертайся до машини, доки ніхто не побачив, як ти тут стоїш з їбаним «фуллі». Ми все ще можемо повернутись до клубу і зробити ту роботу, для якої нас найняли.

Ні праворуч, ні ліворуч Каула видно не було. Вулиця межувала з крутим насипом. Беро підбіг до поруччя й подивився вниз, згадуючи з розпачем, які ж ті Зеленокості спритні в рухах. Вкритий віхтями трави й болотом схил зникав у темряві, аж до неосвітленого пірса на самому краю гавані, біля якого виструнчилися силуети невеличких човнів, що стояли на якорі. Беро вдивлявся щосили, і в погляді його нуртувало роздратування. Усе пішло не так, усе пішло не за планом.

А тоді — диво з див, немов сама доля розвернула його обличчя і змусила погляд торкнутися правильного місця — він побачив постать, що йшла геть уздовж краю води. Було надто темно, аби з певністю сказати, що то Каул, та Беро знав: це він. Сама постать, хода — Беро тріумфально заволав:

— Я його бачу!

Щокань вилаявся й вибрався з машини. Він перехилився через поруччя й втупився туди, куди показував Беро:

— Кеке, забудь. Він уже надто далеко, ще й знає, що ми в нього на хвості. Дістанемо його іншим разом.

— Та не буде ніякого іншого разу!

Каул поводитиметься мудріше. Буде їздити з охоронцями чи змінить звички. Та хай там як, а після такого провалу цапобородий відмете Беро вбік як нічого не вартого, як ще одного безнадійного невдаху, що зависоко себе оцінив, — і забере його шанс дістати нефрит.

Беро перекинув ремінь «фуллі» через плече й видерся на поруччя.

— Якщо хочеш — лишайся тут, — сказав він. — Та коли я повернуся з головою Каула, то розкажу їм, що ти — рідкокровий боягуз. Тобі краще забиратися з міста.

Щокань був таким самим нюнею, як і Сампа, та різниця між ними полягала в тому, що він не витримував, якщо його в цьому звинувачували, — Беро це швидко збагнув. Беро зістрибнув по той бік поруччя й узявся продиратися та зіслизати схилом униз так швидко, як тільки дозволяла важка зброя. Він жодного разу не озирнувся, бо був певен, що Щокань собі матюкнеться й піде за ним. А якщо ні — Беро байдуже, він не збирається здаватися й упускати свій єдиний золотий шанс.

Цапобородий Зеленокостий пообіцяв йому нефритовий камінчик за те, що він рознесе «Райський бузок», та якщо він уб’є Каула Ланя — Стовпа Безгірного клану! — трясця, Каулів нефрит належатиме йому за правом. Бо всі ж знають, що Зеленокості знімають нефрит з тіл своїх ворогів.

Лань перестрибнув поруччя і з Легкістю здолав крутий насип аж до порожньої, викладеної деревом прибережної доріжки, що оперізувала гавань. Він поправив піджак та рушив уперед, лишаючи переслідувачів позаду. Його не хвилювало, що вони можуть піти за ним. Чуття він мав непересічне, найсильніше і найясніше, ніж будь-коли. Він відчував збентеженість та розлад, що лишив за спиною, і був певен, що ці бандити — навіть не профі. І їх найняли, щоб його дістати. Лань почувався майже ображеним.

Разом з тим його дуже сприкрила думка, що, попри всі припущення, він та його родина не можуть почуватися на території Безгірного клану в безпеці. Під час іноземної окупації, ще покоління тому, кеконські повстанці були майстрами партизанської війни, прихованих атак та дрібних нападів. Хіло розповідав про організовані крадіжки в Доках — майже напевно за ними стояли «горяни», й Лань не сумнівався: те, що з ним сталося, — частина схожого плану, постійні спроби ослабити Безгірний клан, відволікти та завалити його очільників справами. Їхні вороги вдавали миролюбство, не з’являлись на виду, ховаючись за активними діями звичайних злочинців, які були доста необачними й тупими, щоб братися за таку роботу. Це перетворилося на терплячу війну, що базувалася на тактиці, яку Айт Ю та Каул Сень застосовували проти шотарців, та вона суперечила традиції відкритого двобою, яким вирішували протиріччя Зеленокості. Це пряма образа і вияв неповаги. Ланя це розсердило, і тепер він зрозумів, чому так сильно лютився Хіло.

Може, йому варто повернутися і вбити тих чоловіків. Щоправда, часу в нього на це не було, й він не хотів влаштовувати бійку, яка його тільки затримає. Сьогодні він має важливіший клопіт і вже мусить бути у своєму кабінеті, очікуючи на дзвінок від Хіло. Лань ішов шпарко. Дерев’яний хідник простягався аж до того місця, де Генеральський проїзд проходить під шосе КІ-1. Там він зможе піднятися на рівень вулиці, викликати інше таксі й спокійно повернутися додому.

Він уже майже дійшов, от тільки в грудях у нього заболіло. То був раптовий біль, що стиснув його так, немов діафрагму зіжмакали у величезному кулаку. Стривожений Лань сповільнив ходу й поклав руку на груди. Було майже темно, і в тій темряві нічого не ворушилось. Ліхтарі вздовж горішньої дороги освітлювали лише плоскодонки-сампани та щогли джонок, що легенько підстрибували на воді, а та тихо плюскотіла проти їхніх корпусів.

Лань зненацька відчув себе так розгублено, як це буває уві сні, коли крізь двері потрапляєш з одного місця до цілковито іншого. Він затрусив головою, намагаючись зібратися з думками. Що відбувається? Що він тут робить? Дихання у нього прискорилось, стало поверхневим, і він здивувався, чому ж у нього так нерівно б’ється серце.

Він у Доках. Намагається потрапити додому. Вийшов із «Райського бузку», сів у таксі, за ним учепився хвіст… ось чому він вийшов з таксі й опинився тут, унизу. Чому ж він на секунду про це геть-чисто забув? Лань ступив ще кілька кроків уперед і заточився, незграбно втримуючись на ногах. Щось не те. Його оповивав туман, витягуючи ясність з думок, силу з тіла. Йому стало душно, він горів, та коли торкнувся рукою чола, то зрозумів, що не спітнів — шкіра в нього була гарячою та сухою.

Це не було схоже на нефритові симптоми, він ніколи раніше такого не відчував. Ланю спало на думку, що це може бути інсульт чи інфаркт. А тоді його осяяло логічніше пояснення: кілька хвилин тому він вколов собі СВ-1. А скільки днів тому він робив попередню ін’єкцію? Вісім? Дев’ять? Після такої довгої перерви варто було прийняти тільки пів дози. Мабуть, його щось сильно відволікло, й тому він вколов повну.

Лань постарався зосередитися. Просто зараз йому слід піднятися на вулицю і знайти телефон. Він завбачливо тримав удома антидот до СВ-1, тому треба просто повернутися додому. Він ступив однією ногою поперед другої і, неправильно оцінивши відстань, похитнувся. Стиснув кулаки. Він зможе це зробити — мусить. Вулиця поруч, а він — Каул. Його батько одного разу з кулею у спині три дні повз джунглями. Лань дивився просто перед собою. Зусиллям волі вирівняв дихання і зробив крок, іще крок. У голові проясніло, хода стала впевненішою.

За спиною пролунав звук, що змусив його озирнутися. Ланя приголомшило не лише те, що двоє чоловіків — та ні, підлітків — з чорної машини пішли за ним, а й те, що він був у такому стані, що вони змогли підкрастися до нього на п’ятдесят метрів, а він і не помітив. Коли Лань озирнувся, хлопці заклякли, й на мить запала непорушна тиша. Високий хлопчина, що стояв праворуч, вовтузився із затвором пістолета-кулемета «фуллертон», та Лань, не ймучи віри очам, витріщився на жовтувате і кривувате обличчя хлопця ліворуч.

— Ти?

Вони відкрили вогонь.

У голові Ланя вибухнули здивування й лють. Годі. З нього вже годі. Він скинув руки вгору, вивільняючи громіздку хвилю нефритової енергії, що поєднувала в собі Гарт і Відхилення. Хорошими стрілками ті малі не були, а страх та адреналін перетворили їх на ще гірших. Кулі трощили дерев’яні мостини в Ланя під ногами, свистіли в нього над головою, впивалися у корпуси човнів, а кілька черг навіть поплюскали по воді. Ті, що мали влучити у Стовпа, розметало, наче мух поривом штормового вітру. Геть як він навчав Аньденя, Лань перехопив їх потужною хвилею Відхилення, обвів навколо себе та жбурнув назад, немов жменю камінців.

Вони не мали смертоносної швидкості й точності, властивої кулям, випущеним зі зброї, та однаково несли небезпеку. Один із нападників впустив свій «фуллі», затискаючи руку, другий опустився навколішки і з криком упав на землю, а зброя з цокотом покотилася дерев’яним хідником. Лань рухався спритно, як тінь. Чоловік, що пашів Силою, зацідив одному стрілку по горлу, перебиваючи трахею ще до того, як той упав на землю. Він озирнувся на юнака — того самого, кого залишив у живих пів року тому. Поранений хлопець намагався схопити зброю лівою рукою. Лань висмикнув «фуллертон», зігнув дуло просто руками і відкинув убік. Хлопець незграбно позадкував, і коли страх нарешті взяв гору над бездумною жадібністю, його обличчя перетворилось на блідий овал із роззявленим ротом.

— Ти цього хотів, так? — Лань схопився за намисто, що висіло в нього довкруж шиї. — Гадав, що він вартий того, аби за нього померти. Гадав, що він перетворить тебе на когось іншого, — він простягнув руку, щоб схопити хлопця за волосся і смикнути вперед, скручуючи шию, наче качці, як Хіло тоді й збирався зробити. — Ну, тоді ти дурний. Занадто дурний, аби жити.