Фонда Ли – Нефритове місто (страница 54)

— Приємно було зустрітися, Шае. Ще побачимось.

А потім двері за ним зачинилися, й довгий скреготливий потяг повіз його геть. Шае дивилася, як вогні потяга зникають у зяючому тунелі, і її охопила вперта підозра, що вона підвела свого кузена, впустила життєво важливий шанс налагодити стосунки.

Вертатися додому вона не стала, а натомість сіла на східну лінію й вийшла на станції майже перед дзаньлунським Храмом Небесного Повернення. Вулицю, якою вона піднімалася, нещодавно розширили — Шае запевно не пригадувала, щоб колись бачила, аби вхід до храму огинали стільки смуг дорожнього руху. Навпроти поближньої площі вигулькнула шестиповерхова офісна будівля, на стіні нової парковки висів щит, що рекламував їґутанськии ель. Зате храм мав такий самий вигляд, як Шае пам’ятала. Уночі, коли на різьблених кам’яних стовпах і важкому черепичному даху у світлі фар вигравали глибокі тіні, він здавався ще древнішим та урочистішим, ніж удень. До самого храму Шае не заходила, відколи була підліткою, але сьогодні вона почувалася такою стривоженою, що змусила себе пройти крізь гостроверхі зелені двері.

У Храмовому кварталі стояв не лише Храм небесного повернення, найстарший храм божистів у місті; за два квартали звідси — святилище Німуми, а ще трохи на захід — дзаньлунська Перша церква єдиної істини. Приємно було думати, що кеконьці, абукейці й іноземці могли поклонятися своїм божествам на очах одне одних, розділяючи свої молитви. Статут НАК передбачав, що нефрит насамперед розподіляється між храмами божистів, а релігійні будівлі утримувались за благодійні внески кланів, але клятви покаяльників передбачали, що ті уникатимуть будь-яких земних зв’язків та забезпечуватимуть прихисток для всіх вірян. Як і район навколо Зали мудрості та Тріумфального палацу, Храмовий квартал був нейтральною територією. Тут клани не мали влади.

Шае проминула тихе подвір’я, де рядами виструнчились священні дерева, підсвічені м’яким сяйвом місяця, й зайшла до тьмяно освітленого внутрішнього святилища, де місцеві покаяльники заступали одне одного у тригодинних змінах молитовної медитації. Завбачивши коло вбраних у зелені ряси нерухомих постатей, що розмістилися на низькій платформі у передній частині приміщення, Шае сповільнила крок. Вона замислилась, наскільки глибоко покаяльники можуть її відчути. Чи можливо, маючи достатньо нефритової сили, піти далі, ніж відчувати присутність людини й тонкі особливості її фізичного стану, чи можна зазирати до її думок, у саму її душу?

Шае обрала собі подушку для колінопреклоніння й опустилася на неї. Як заведено, торкнулася тричі головою землі, тоді випросталась, сперши руки на стегна, і знову перевела погляд на покаяльників — трьох жінок та трьох чоловіків з виголеними головами і бровами. Усі вони сиділи, заплющивши очі, схрестивши ноги та тримаючи руки на верхівці оправленої нефритової сфери завбільшки з невеличку кулю для кеглів. Контактувати з такою кількістю нефриту… Шае пригадала брили в кар’єрі й ту шалену спокусу доторкнутися до котроїсь із них. Покаяльники мусять пройти неабиякий вишкіл і мати неймовірний рівень контролю. Вони, либонь, могли почути, як муха сідає на подушку в дальньому краю приміщення, чи відчути людей на вулиці, а все ж лишалися нерухомими, дихали розмірено й повільно, обличчя мали розслаблені. Під кінець тригодинної зміни вони знімуть руки зі сфери, зіпнуться на ноги й ковзнуть убік, а їхні місця посядуть інші. І кожного разу вони страждатимуть від нефритових припливів, а тоді відходитимуть від них. Шае знала, як воно — відходити, і їй було страшно навіть уявити, як можна терпіти таке позмінно, вдень і вночі, знову і знову. Покаяльники вважали, що це наблизить їх (та й усе людство) до божественності.

Шае дозволила собі роззирнутися приміщенням. Над колом медитації височів славетний розпис «Вигнання й Повернення». Оригінальну роботу, написану сотні років тому, було знищено під час шотарської окупації. Те, що нині бачили прихожани, було майстерною копією, яка спиралася на спогади та старі фотографії. У присвячених усім основним божествам альковах у кам’яних стінах святилища горіли ароматичні свічки. Тихе жебоніння води у двох настінних фонтанах впліталося у гамір довколишніх доріг, що долинав крізь високі прочинені вікна. О такій пізній порі святилище було майже порожнє — на зелених молитовних подушках стояли навколішках тільки троє відвідувачів: старший чоловік у дальшому куті, а за три ряди перед Шае — жінка середнього віку з дорослою дочкою, й обидві плакали та спиралися одна на одну, шукаючи розради. Шае перевела погляд на підлогу перед власною подушкою — їй стало трохи соромно, що вона підглянула за приватними стражданнями цієї сім’ї. Та й загалом через те, що прийшла до цього святого місця, почувалася жахливою лицеміркою. Вона не сповідувала віри вже багато років. І навіть не була певна, що й досі може вважати себе божисткою.

Каули, ясна річ, були вірянами — з формальної точки зору. Мали у своєму домі молитовну кімнату, використовували яку вкрай рідко, а коли Шае була маленькою, на кожне велике свято родина вдягалася в найкращі строї і вирушала до храму. Члени впливового і численного клану юрмилися надворі, доки автівка родини не зупинялася перед входом. А тоді наставав час для зливи вітань і виявів поваги. Це були зоряні моменти Каула Сеня — він з однаковою люб’язністю та шляхетністю вітав кожного, хай то був найвпливовіший Ліхтарник чи наймолодший із Пальців. Коли минало досить часу, дідусь проводжав матір Шае, її братів і саму дівчинку (а згодом — ще й Аньденя) досередини, і натовп простував за ними, сповнюючи святилище гомоном стишених голосів та пульсацією нефритової енергії.

Каул Сень ішов попереду й завжди спинявся посеред першого ряду. Його дружина опускалася навколішки ліворуч від нього. Праворуч займали місця Лань, за ним — Хіло, а тоді Шае (і Аньдень, коли став Каулом), а останньою — їхня мати. Служба тривала кілька годин. Знавці, найстарші з покаяльників, що служили все життя, вели зібрання парафіян крізь декламування текстів, що звеличують богів, а тоді провадили їх у молитовних медитаціях, скерованих на досягнення небесних чеснот. Хіло під час декламування вертівся й корчив мармизи, а Каул Сень сердито на нього зиркав. У Шае терпли ноги. Вона старанно ігнорувала Хіло.

Та коли вона постаршала, витерпіти службу вже було легше. Зрештою вона зрозуміла, що декламування величальних текстів дарує надію та спокій. Божизм був суто кеконською релігією. Існували різні секти (від націоналістично налаштованих до пацифістських), але в одному всі вони погоджувались: нефрит зійшов з Небес, це божественний, але й небезпечний дар, застосовувати який треба благочестиво і на всяке добро. Зеленокості мусять докладати зусиль, щоб бути його вартими. Бути доброчесними. Такими, вважала Шае, як її дідусь.

Та в дитинстві вона не дуже мудрувала над духовними питаннями, а думала, скільки ж іще триватимуть обряди. Коли вона осідала, нахилялася чи стогнала, мати смикала її вгору. «Сядь рівно й будь тихо, — дорікала вона — На тебе всі дивляться».

І в цьому була вся життєва філософія її матері: «Сиди рівно й будь тихо. На тебе всі дивляться». А тепер на Шае не дивився ніхто. Позбувшись нефритової аури, вона могла проминути на вулиці будь-кого зі своїх однокласників, і ніхто б її не впізнав. Коли їй зателефонував регіональний директор з компанії «Електроприлади Стандарт & Крофт», її дуже порадувало, що роботу їй запропонували, не знаючи, з якої вона родини. І все ж Шае відчувала лише невиразне полегшення. Ні щастя, ні ентузіазму. Вона мала вищу освіту, власну квартиру й отримала пропозицію працювати на міжнародну компанію, із чим її привітав би будь-хто з її товаришів за навчанням в Еспенії. Нарешті вона стала незалежною й освіченою практичною жінкою, яка здійнялася над дикунством та забобонами своєї накачаної нефритом і тестостероном родини. За логікою, вона мала б почуватися вільною й нічим не обтяженою, а не самотньою та ні в чому не впевненою.

Шае похилила голову. Вона не мала певності, чи вірить у божественних предків, у Вигнання та Повернення або навіть у саму ідею про небесне походження нефриту. Та всі Зеленокості знали, що можна відчути невидиму енергію, накопичити її та приборкати. Реальність мала глибші рівні, і, можливо, якщо Шае зосередиться, то зможе відшукати зв’язок з ними навіть без нефриту.

«Направте мене, — молилась вона. — Дайте мені знак».

РОЗДІЛ 31

НЕ ЗА ПЛАНОМ

Коли зателефонував Хіло, Лань був у своєму кабінеті. То був дзвінок на окрему лінію, номер якої знав лише Хіло, а також він знав, що користуватися цією лінією можна тільки в нагальних випадках, що потребували максимально захищеного зв’язку.

— Я знайшов потрібні тобі докази, — без преамбул промовив Ріг. — Дожу підтримував постійний контакт з «горянами». І приймав від них платежі на таємні рахунки.

Ланя обійняла важкість у тілі.

— Ти певен?

— Певен.

Нехіть завадила Стовпу заговорити одразу.

— Тоді розберемося з цим сьогодні ввечері.

Він глянув на годинник. Робочий день майже скінчився, Дожу скоро вийде з контори на Корабельній вулиці. Відкладати немає сенсу — це лише сполохає зрадника, а ситуація стане ще болісніша для всіх сторін.