Фонда Ли – Нефритове місто (страница 53)
Над дверима гриль-ресторанчика на розі вулиці висів ліхтарик з білого паперу, та вони зачекали у черзі разом з іншими відвідувачами. Їх всадовили за невеличкий вініловий столик жовтого кольору на освітленому ліхтарями внутрішньому подвір’ї під брезентовим навісом, і вони взялися їсти глазуровану солодку свинину й кислу капусту з масних паперових коробочок. Аньдень радісно накинувся на їжу, але подужати величеньку порцію смаженого м’яса не зміг — надто щедрі пропозиції ресторанчика не пасували шлунку, що звик до скромних порцій та простої їжі, якою годували в академії.
— Аньденю, вибач, що я так довго зволікала й не приходила тебе навідати, — сказала Шае нарешті. — У мене навіть годящої відмовки нема, я збиралася зробити це раніше, але так і не змогла перебороти неприємні почуття, які викликали б відвідини академії. Я була заклопотана пошуками роботи, а перед тим — подорожувала й робила дещо для Ланя. На впорядкування життя пішло більше часу, ніж я очікувала.
Шае спинила цей потік пояснень. Слова Хіло, який звинуватив її в тому, що вона не спішить виказувати люб’язність до своєї родини, відколи повернулася до Дзаньлуня, були правдиві, й це її глибоко зачепило.
Аньдень витріщався на власні руки, вередливо вичищаючи соус з-під нігтів квадратною вологою серветочкою, яку витягнув з невеличкого паперового пакета. Він низько нахилив голову й насупився.
— А ти бачила Ланя останнім часом?
Здається, він не почув нічого з того, що вона торочила.
— Кілька тижнів тому. Я певна, що він зайнятий, — Шае вже давно не намагалася навідати маєток.
— А коли збираєшся з ним наступного разу побачитись?
Це Шае здивувало. Аньдень завжди був дуже ґречним, а зараз його тон звучав майже вимогливо.
— За кілька днів я поїду до маєтку на вечерю. Скоріш за все, там його й побачу, — сказала вона. — А що таке?
Аньдень шматував рештки своєї серветки і прямо на Шае не дивився.
— Та я подумав, може, ти з ним поговориш. Глянеш, як йому ведеться, чи якась допомога не потрібна. Після того двобою на Фабриці він наче… змінився. Такий застресований. Може, ти… не знаю. Можливо, допоможеш йому трохи розслабитись.
Шае вигнула брови. Вона пам’ятала, що Аньдень завжди обожнював Ланя й радів тій особливій увазі, яку приділяв йому кузен.
— Лань — Стовп, розслаблятись — не його діло, — сказала вона. — Якщо він здається тобі заклопотаним чи стриманим, це, мабуть, через те, що зараз у нього справді багато проблем. — Аньдень дослухáвся, але не припиняв рвати серветку, тому Шае промовила підбадьорливим тоном: — Не треба надто хвилюватися.
Аньдень зіжмакав пошматовану серветку, кинув на недоїдки своєї вечері й нерішуче сказав:
— Шае, мені здається… Здається, що Лань у деяких питаннях ухвалює не дуже правильні рішення. Я знаю, що я ще не Зеленокостий і не маю такого казати. Але ж я скоро отримаю свій нефрит і хочу допомогти. — Слова полились тихим потоком. — Я думав, що треба поговорити з Хіло, та в нього теж чимало клопоту і він просто скаже мені сидіти рівно, й зосередитися на навчанні, й не сумніватися у Стовпі. То я подумав, може, ти зможеш…
— Мені неприємно це визнавати, але Хіло має рацію, — урвала його Шае. Їй було трохи боляче бачити, що Аньдень уже настільки переймається кланом та його негараздами. — У восьмому класі я була геть як ти: не могла дочекатися випускного й того, як отримаю свій нефрит і стану повноправною представницею клану. Але не треба було аж так поспішати. Наступні чотири місяці ти залишатимешся просто школярем — то й будь школярем. Не влипай у кланові справи раніше, ніж мусиш, — вона спробувала перехопити кузенів погляд. — Та, власне, ти й не зобов’язаний, якщо не хочеш. Жити як Зеленокостий — лише один із варіантів. Ти
— А що мені ще обрати? — неочікувано палко й сердито спитав хлопець. — Я не аж такий наївний. Чому дідусь прийняв мене до родини, навіщо відправив до академії, якщо не передбачалося, що одного дня я стану членом клану? І цей «день» настав.
— Дідусь не завжди має рацію, — колись вона не ладна була визнати це вголос ні перед ким. — То Лань узяв тебе до нас, і він це зробив, бо так було правильно, а не тому, що вважав, що з тебе вийде корисний Кулак, — Шае зітхнула. — Я бачу, як ти переживаєш через війну, але…
— А
Шае нагадала собі, що на День човнів «горяни» схопили Аньденя просто на вулиці. Не дивина, що він досі сердитий і наляканий. І вона мала визнати: те, як «горяни» впритул наблизились до порушення кодексу айшо, її теж розтривожило. Відколи вона відіслала Цауня, то ретельніше стежила, аби лишатися на території Безгірного клану. Вона постаралася прогнати зі свого тону виправдальні нотки:
— Переживаю, ясна річ. Але я до цього стосунку не маю. Я більше не Зеленокоста. Вирішила від цього відмовитись.
— Чому?
Таке тихе запитання. І це він уперше його поставив.
Шае раптом зрозуміла, що не дуже добре знає Аньденя. Розмовляючи з дідусем чи з братами, вона постійно поверталася на торовані стежки і часом почувалася так, наче ніколи не полишала острова. З Аньденем такого не було. Їм непогано велося разом, коли вони були молодшими, та вона повністю пропустила останні кілька років його життя, упродовж яких він виріс із серйозного й трохи переляканого з вигляду хлопчика в цього юнака — протеже її братів.
— Аньденю, клан вимагає всього — або нічого. Я вчинила щось таке, що не відповідало очікуванням. І дуже скоро дізналася, що так не можна, — її вустами ковзнула безрадісна усмішка. — Насправді усе було трішки складніше, але ти зрозумів, у чому суть.
Не схоже, що Аньденя така відповідь задовольнила, але наполягати він не став. Хлопець задивився на нічну комашню, що роїлася навколо тьмяної лампи, а тоді перевів погляд на Шае:
— То що ти тепер плануєш робити?
— Я отримала пропозицію, яку схиляюсь прийняти, — Шае сіла пряміше, радіючи можливості поділитися з кимось свіжими новинами, хоча вона й сумнівалася, що сім’я оцінить, як багато це для неї означає. — Ідеться про посаду з регіонального розвитку в еспенській компанії, яка займається електронікою. Я на кілька місяців повернуся до Еспенії на навчання, а потім частину часу працюватиму там, а частину — тут, а ще подорожуватиму до інших країн. Думаю, буде цікаво.
На Аньденевому обличчі зринула тривога. Помітно було, як він намагається її приховати й начепити на лице більш-менш нейтральний вираз.
— Ти що, знову поїдеш?
Шае зніяковіла:
— Лише ненадовго. Я ж казала: навчання триватиме всього кілька місяців. А після того я проводитиму на Кеконі щонайменше половину часу. Я й не хотіла б жити в Еспенії весь рік, то й вирішила, що ця робота… — вона замовкла, горло стиснулося від почуття провини й образи.
Аньдень щойно спитав її, чи не зможе вона заради нього переконати Ланя. Хлопець сподівався, що хай вона не обіймає офіційної посади у клані й більше не є Зеленокостою, але все одно лишається тут і має певний вплив, певний стосунок до того, як родина готує клан до війни, і що він може на неї покластися.
Хіба вона щойно не казала йому, що клан вимагає або всього, або нічого?
— Вибач, це було грубо з мого боку, — Аньдень немов раптом отямився і зрозумів, що його реакція була егоїстичною й неприйнятною. Він швидко промовив: — Просто я радів, що ти повернулася, і сподівався, що ми частіше бачитимемось, доки ти знову нікуди не поїхала. Але я за тебе дуже тішуся. Схоже, що робота справді хороша, ти будеш бізнес-леді міжнародного рівня. Вітаю, Шае. Серйозно.
І хай його розчарування й досі було цілком очевидним, він усміхнувся з таким щирим бажанням налагодити стосунки, що Шае мимоволі зм’якла і подумала, як би їй хотілося, щоб і вона могла так невимушено оговтуватися.
— Аньденю, все гаразд, — запевнила вона хлопця. — І я думаю, що ми проведемо разом трохи часу. Це я винна, що раніше не виходило. Я тільки нещодавно почула про те, що сталося з тобою на День човнів. Якби я знала, я б…
Аньдень різко, майже сердито, затрусив головою.
— То пусте, — сказав він. — Вони мені не погрожували, не скривдили. Я ж іще не Зеленокостий.
Шае помовчала хвильку. За їхніми спинами касири гукали замовлення до тісної кухні, люди, що стояли в черзі, теревенили й сміялися, під зеленим брезентовим навісом пурхали нічні метелики. Надворі було геть темно, та над невиразними хмарами висів обважнілий місяць.
— Мабуть, нам треба йти, — сказав Аньдень.
— Про що ти хотів, щоб я поговорила з Ланем? — спитала Шае. — Якщо тебе щось справді хвилює, я згадаю про це в розмові, коли побачуся з ним наступного разу. Ти щось в академії почув?
— Усе гаразд, — сказав Аньдень, знову потрусивши головою. — Ти мала слушність: це не той випадок, коли він потребує моєї думки. Не переймайся цим, — він відсунув стілець і з удаваною веселістю сказав: — Це дуже хороше місце, я багато місяців так смачно не їв. Ти ж пам’ятаєш, як в академії годують?
— На жаль, так.
Хай там що його гризло, хай що він хотів сказати, а Шае більше не могла на нього тиснути. І поки вони вставали та збиралися, Шае дозволила йому перевести розмову на нейтральніші теми. До найближчої станції метро вони підійшли, скупо перемовляючись, — Аньдень став трохи тихішим. Коли вони опинилися на платформі й підійшов поїзд, що прямував на захід, хлопець рвучко її обійняв.