Фонда Ли – Нефритове місто (страница 52)

Та кожен хлопець-підліток, що жив у цій частині міста, знав про «Райський бузок», але ж то був висококласний заклад. М’язисті викидайли пані Суґо метали презирливі погляди й загрозливо розминали суглоби на пальцях, щойно хтось на взір Беро та Щоканя починав тинятися поблизу з марною цікавістю. Та Зеленокостий не чекав, що вони відповідатимуть на риторичне запитання, і промовив:

— В якийсь із вечорів — або другодня, або п’ятидня — вас викличуть. Вас підбере водій і відвезе до «Райського бузку» — Мудт усе влаштує. Як опинитесь там — добряче скористайтеся своїми «фуллі». Розстріляйте те місце, потрощіть шибки, хай кожен клієнт сховається під ліжко, схопившись за свій в’ялий хрін. Ви там побачите гарні машинки, особливо такий ну дуже гарний сріблястий «ройвольф», то добряче нашпигуйте їх свинцем. Ану ж щось та й влучить, знаєте, як воно, кеке?

— «Р-райський бузок» — місце Безгірного клану, — трохи затинаючись, сказав Щокань. — Там будуть по-справжньому важливі Ліхтарники й Зеленокості. Кажуть, що туди навіть Стовп клану навідується.

— От розумничок, до тебе щойно дійшло? — посмішка Зеленокостого ще поширшала. — Треба спритність мати, щоб після того вийти з території «безгірників» живим. І оце вже — не мій клопіт. Та якщо ви це зробите й повернетесь, то ніхто не питатиме, чи ви нам підходите і на що здатні.

— Ми це зробимо, якщо ви пообіцяєте нас прийняти, — слова зірвалися з вуст Беро, перш ніж Щокань устиг зробити щось, окрім як сіпнутись.

Мудт і його син сортували коробки з краденими вініловими платівками та вдавали, що їх ніяк не стосується ця розмова, але й вони спинилися і попідводили погляди, почувши ту палку заяву Беро. Хлопцю було байдуже, на яку там справу його посилає Зеленокостий, та йому вже не терпілось і він не хотів, щоб його піддурили.

— Після цього жодних інших перевірок не буде, правильно?

— Я тобі нічого такого не обіцяв, — різко відповів Зеленокостий. — Добре робиш свою справу, справляєш хороше враження, показуєш, що можеш стати для клану цінним надбанням, — отоді й поговоримо.

Щокань глитнув і швидко кивнув. Беро запхав руки в кишені й не ворухнув жодним м’язом на перекошеному від злості обличчі.

Багато років тому на околиці Кузні, де виріс Беро, жив старший хлопець, на прізвисько Гачок, який тероризував молодших хлопчаків та ловив і лупцював Беро за кожної нагоди. Одного дня він зловив гарненьку дівчинку — дочку профспілкового лідера й Ліхтарника Безгірного клану, — і невдовзі до їхнього кварталу завітали двоє Зеленокостих Пальців та спокійнісінько переламали Гачку гомілки. І більше він Беро наздогнати не міг.

Усі Зеленокості нагадували Беро про тих Пальців. Вони безтурботно навідувалися в його світ, щоб переламати людині кістки або зробити її життя кращим. Вони викликали в Беро не просто хлоп’ячий захват і страх, а й глибокі й усепоглинаючі заздрість та обурення.

І цапобородий Зеленокостий винятком не був. Він усміхнувся, немов його це розважало, але очі лишалися холодними, і в них спалахнуло розуміння.

— Чекайте, доки вас покличуть, — кинув він через плече й пішов з гаража. — Уже скоро.

РОЗДІЛ 30

ХРАМ НЕБЕСНОГО ПОВЕРНЕННЯ

Аромат скошеної трави та солодкуватий запах смаженого інжиру ширилися понад стукотом та пихтінням, що супроводжували рілейбольну гру, і над поодинокими придушеними вигуками та схвальним гомоном глядачів. Шае пройшла до секції на трибуні, де сиділи фанати Академії Каула Ду, й зайняла вільне місце. Вона зиркнула на табло і побачила, що гра скоро скінчиться. Академія — школа бойових мистецтв, спортивні досягнення там глибоко шанували, але у професійному спорті носіння нефриту було під забороною. Інша команда була з великої муніципальної школи, випускники якої раз за разом ставали гравцями національної ліги, й вони явно хотіли задати жару майбутнім Зеленокостим.

Шае пошукала свого кузена й не одразу його впізнала. Він уже не був тим незграбним малим, якого вона пам’ятала. Аньдень мав статуру дорослого Зеленокостого. Вдягнений у темні шорти хлопець грав на позиції першого захисника, щільно блокуючи противника, щойно м’яч опинився в їхній зоні. Інший гравець кинувся, щоб, копнувши, переслати м’яч товаришу по команді, та Аньдень, і вищий, і спритніший, вибив м’яча вгору. Двоє підлітків зіткнулися і звалились на землю однією купою, а м’яч залетів до сітки. Свисток оголосив, що той має повернутися на поле.

Поле для рілейболу складається із семи зон, розділених сітками по пояс заввишки: п’ять прямокутних пасових зон та дві трикутні прикінцеві. У кожній зоні перебувають двоє гравців, кожен — на своєму боці, їм заборонено покидати цей обмежений простір, поки вони намагаються жбурнути, вибити, копнути чи викинути власним тілом м’яч до товаришів зі своєї команди вздовж всього поля, від зони до зони, через кожну сітку до прикінцевої зони суперника, аж до забивача, завдання якого — провести м’яч між фінальними мітками захисту. Оскільки гра фактично складається із серії жорстких зіткнень сам на сам, вона багата на можливості проявити не лише міжкомандну ворожнечу, а й суперництво поміж гравцями. Коли Аньдень звівся на ноги, противник, що був у його зоні, сердито глипнув на нього й кинув у спину якісь образи. Аньдень не зволив озирнутися й відреагувати. Він присів напоготові, мружачись у помаранчевому світлі призахідного сонця.

М’яч полетів із рук рефері прямо вгору. Аньдень стрибнув, врізаючись плечем в іншого гравця, схопив однією рукою м’яча та жбурнув його понад сіткою до товариша по команді за мить до того, як його штовхнули на землю. Шае разом з усією юрмою привітально тупала ногами. Кузенова грація й агресивна гра на полі, його атлетизм неабияк вразили жінку. Складалося враження, що до рілейболу він ставився як до обов’язку, а не як до гри; після вдалих митей стримано радів, після програшних — ледь помітно хмурився. Вона вже могла уявити його Зеленокостим, одним із Кулаків Безгірного клану.

І самотньою вона в цьому не була. Хтось у ряду позаду неї сказав:

— Отой перший захисник академії — це ж син Скаженої Відьми, той, якого Каули до себе забрали. Можна закластися, Ріг уже дні лічить, коли цей малий отримає свій нефрит.

— Він та весь випуск восьмикласників, — докинув хтось інший.

Забивач академії здобув очко, і спостерігачі схвально затупали ногами по трибуні. Оплески тривали недовго й хутко стишились. На Кеконі спортивні події минали інакше, ніж в Еспенії. Шае приголомшило те, наскільки жваво й галасливо там поводились глядачі. Еспенці постійно співали і скандували, схвально гукали й ображали гравців, розмахували прапорами й викрикували дурнуваті поради спортсменам і тренерам. Кеконьці були віддані командам з не меншою пристрастю, та нікому й на гадку не спадало кричати до поля чи відволікати гравців. Еспенці, виснувала Шае, вважали, що спортсмени мають розважати публіку, а кеконьці радше думали, що повинні триматися осторонь від конфлікту, що вони просто спостерігають за ворожнечею, яка точиться в них перед очима.

Академія Каула Ду перемогла у грі завдяки одному-єдиному очку. Після завершення гравці відсалютували противникам, а тоді безладно кинулись до лавок зібрати свої речі. Шае спустилась і стала на краю маленького поля, чекаючи, доки Аньдень її помітить. Він примружився в її бік. Розплився в широкій усмішці, коли впізнав, перекинув сумку через плече й вистрибом кинувся до неї.

— Шае-дзень, — промовив він й одразу ж зашарівся, присоромлений через свою зрозумілу, але дошкульну помилку. Він швиденько її обійняв — обійми були приязними, але й повними поваги, а тоді дістав з футляра окуляри і примостив на спітніле перенісся. — Вибач. Треба ще звикнути називати тебе Шае.

— Ти сьогодні грав просто фантастично, — сказала вона. — Вони точно виграли б, якби не той твій перехват в останній чверті.

— Сонце світило тому хлопцю в очі, — сказав він, як завше чемно.

— Підемо поїмо десь? Або, може, іншим разом, якщо сьогодні ти хочеш піти кудись із друзями.

Інші гравці з академії якраз ішли. Шае помітила, що нехай Аньдень був членом команди, від своїх однокласників він тримався трохи осторонь. З нею в академії було так само, і вона не хотіла позбавити його шансу відчути себе сьогодні частиною компанії.

— Ні, я краще з тобою поговорю, — швидко мовив Аньдень, тільки на секунду зиркнувши на свою команду. — Якщо в тебе час є. То ти як?

Шае запевнила його, що час вона має, й вони разом полишили поле. Вечори стали прохолодні (за дзаньлунською міркою), й Шае накинула на себе светр, поки вони йшли Старим містом до трохи сонного нічного базару, де крамарі продавали барвистих повітряних зміїв та дерев’яні дзиґи поруч із фальшивими золотими годинниками й магнітофонними касетами, а над ятками з їжею здіймалися аромати смажених зі спеціями горіхів та зацукрованих бурячків. Вони теревенили про гру, а коли вичерпали цю тему, Шае взялася розпитувати кузена про академію, а він питав її про навчання за кордоном і чи подобається їй нова квартира у Північному Сотто. Аньденя не можна було назвати мовчазним, але й надто балакучим він не був, власне, як і Шае, тож їхня розмова точилася доволі незграбно, бо кожен намагався вигадати запитання, що змусило б іншого говорити довше, й ніхто не квапився заповнювати паузи.