Фонда Ли – Нефритове місто (страница 51)

— Говори тихіше, — сказав він різкувато, але спокійніше, ніж Анвдень очікував; Стовп уже опанував притлумлену лють. — Ні, я не страждаю на свербець. Якщо в людини свербець проявляється на повну, зазвичай СВ-1 її не порятує, — коли Лань зрозумів, про що Аньдень подумав, у його погляді зринуло співчуття, але тон лишався твердим: — За те, що ти зробив, я мушу викинути тебе геть з цього дому. Аньденю, повірити не можу, що ти таке вчинив. Та все ж поясню, аби ти собі щось у голову не забрав. Про це й прохопитися нікому не можеш, навіть членам родини, ясно?

Аньдень і досі був надто приголомшений, щоб відповісти, та Лань із силою ляснув по стіні поруч із хлопцевим обличчям.

— Ясно тобі?

Аньдень кивнув.

— «Сяйво» — це справжня пошесть для нашого суспільства, — тихо промовив Лань. — Його застосовують люди, що не мають ні природної опірності до нефриту, ні будь-якого вишколу, — іноземці, кримінальники, наркомани з нефритовою лихоманкою. Саме тому нелегальну торгівлю «сяйвом» треба викорчовувати. Але із СВ-1 усе не так погано. Це доволі корисні ліки, що притлумлюють шкідливі побічні ефекти нефритового передозування. Часом буває так, що природна стійкість Зеленокостих потребує підтримки, — він спинився. — Ти ж це розумієш, правда?

Аньдень пригадав розмову з Хіло на території академії, а тоді — мимохіть — матір у ванні. Так, він розумів, про що Ланеві йшлося. Але ж Каули — то інша справа, вони — саме уособлення бездоганного зеленокостого походження й вишколу. Якщо Каул Лань, Стовп Безгірного клану, потребує СВ-1 — що це має означати? Особливо для когось на взір Аньденя — на що йому тоді сподіватись? У голові в нього нуртували заперечення.

— Це все твій новий нефрит, так? — промовив Аньдень схвильованим шепотом. — З ним щось не те? Він небезпечний, бо раніше належав Ґаму?

Лань спромігся на безрадісну усмішку:

— Ні. Нефрит просто виступає підсилювачем, він не зберігає пам’яті про енергію своїх попередніх власників, хай які ти чув старі забобони, — він трохи відвернувся, і голос його стишився: — Аньденю, я з того двобою вийшов не без ушкоджень, — він поплескав по грудях там, де серце. — Коли Ґам направив у мене енергію, він щось пошкодив. Відтоді я якось неправильно почуваюся. І через це носити новий нефрит стало важче, ніж мало би бути.

Аньдень занепокоївся:

— А ти до лікаря ходив? Отого з академії…

— Я бачився з доктором Трувом. Сеанси зцілення допомогли, але більше тут нічого не допоможе — тільки час і відпочинок, — він скривився, визнаючи, що й того, й іншого йому бракує.

Тепер Аньдень розумів, чому його кузен мав настільки мінливий настрій, здавався таким роздратованим. Він страждав від поранення, яке приховував, а тут іще новий нефрит і весь той тиск, що супроводжував буття Стовпа воєнного часу. А до всього ще й така ганьба, як необхідність вживати СВ-1, щоб терпіти нефрит, здобутий у публічному двобої.

— Тоді не носи його, — наполегливо промовив Аньдень. — Доки тобі не поліпшає. Це вже занадто.

Лань похитав головою:

— Зараз я просто не можу зникнути з виду. Я щодня зустрічаюся з людьми — радниками, Ліхтарниками, Таланниками, Кулаками й Пальцями, — і всі вони очікують на гарантії й докази того, що Безгірний клан зможе протистояти Гірському. А наші вороги тим часом вишукують будь-яку ознаку нашої слабкості, чекаючи на ще один шанс завдати удару. І я не можу їм поступитися, — він зі змореним обличчям відійшов від Аньденя. — Але то не твої гризоти. Я хочу, щоб ти забув про це, щойно вийдеш із цієї кімнати.

— Але це «сяйво» — воно тобі не шкодить? Воно ж викликає залежність, хіба ні? Й…

— Це тимчасово, — різко відповів Лань, і очі в нього знову спалахнули так, що Аньдень сахнувся і стулив рота. — Я не збираюся ставати залежним. І я не можу дозволити, щоб у клані хтось подумав, що таке можливо. Я попросив Вуня організувати мені приватне постачання СВ-1, бо якби я надто часто навідував доктора Трува, це здавалося б підозрілим. Навіть дозволити, щоб мого Стовпового бачили, коли він забирає незвичайні пакунки, вже надто ризиковано. Бо люди дуже пильно придивляються. Аньденю, я тобі довіряю — і то попри те, що ти зробив. Твій дядько був одним із найближчих моїх друзів, і я завжди вважав тебе за молодшого братика. Ти більше схожий на мене, ніж Хіло. Я ніколи тебе ні про що не просив, але зараз прошу, збережи це в таємниці.

Аньдень кивнув. Проте одразу ж подумав: «Мушу порушити цю обіцянку. Мушу розповісти Хіло». Та цими днями він навіть не знав, як із Хіло зв’язатися — Ріг постійно патрулював територію Безгірного клану в супроводі Кулаків. І що Хіло скаже?

Хіло скаже, що Лань — Стовп клану, і не Аньденева справа — сумніватися в ньому. Що бувають особливі випадки, коли вживання «сяйва» цілком прийнятне; Хіло припускав, що й Аньдень є таким випадком. Доля Безгірного клану залежить від здатності Стовпа залишатися міцною опорою та зберігати контроль над кланом. Вживати малі дози СВ-1, щоб допомогти собі пристосуватися до нової порції нефриту, — це набагато краще, ніж ризикнути збожеволіти й захворіти на свербець. Оце вже точно.

Лань спостерігав за ним, примружившись:

— Аньденю, я й досі можу на тебе покластися?

Нотки осуду в голосі Стовпа були як ляпас. До сьогодні Аньдень не давав Ланеві приводу не довіряти йому, й коли побачив на обличчі кузена розчарування — цього вистачило, щоб Аньденя почало душити каяття.

— Я знаю, що вчинив неправильно. Вибач, Ланю-дзень. Я ніколи більше не зраджу твоєї довіри, клянуся на нефриті, який будь-коли носитиму, але, будь ласка… — Аньдень притиснув кулаки до боків, і в нього прохопилося: — Має ж бути краще рішення, ніж приймати цю штуку!

Суворий погляд Стовпа трохи пом’якшав. Він знову був схожий сам на себе — зібраний, спокійний, — але вираз обличчя мав непевний, майже нещасний, немов очікував на щось інше, на щось, подумав Аньдень, чого він не може дати — і це його провина.

— Аньденю, то моя справа — давати з цим раду, не твоя, — він знову кинув на Аньденя довгий сумний погляд, а відтак пішов до виходу й розсунув двері. — Мусиш повернутися до академії, доки не споночіло.

Якусь мить Аньдень не рухався. А тоді торкнувся долонями чола, ховаючи за вітальним жестом обличчя.

— Знаю. Маєш слушність, Кауле-дзень.

Хлопець хутко вийшов із тренувальної зали. І коли вже переходив подвір’я, хотів був озирнутися й подивитися, чи кузен стоїть там, де він його залишив. Та натомість опустив погляд собі під ноги й поспіхом попрямував через будинок.

— Аньденю-се? — спитала Кяньла, яка стояла біля входу до кухні, коли він обійшов сходи у фоє й рушив до дверей. — Усе добре?

— Усе гаразд. Мені треба йти. Пізніше побачимось, Кяньло.

Аньдень вилетів крізь парадні двері й спустився ґанком на під’їзну доріжку. Він сповільнив ходу — достатньо, аби дорогою уникнути цікавих поглядів Пальців, що чергували під брамою; та щойно полишив територію маєтку Каулів і зник з поля зору охоронців, одразу ж побіг. Рюкзак метлявся на плечах, ноги тупотіли по асфальту — він біг до автобусної зупинки. Коли за кілька хвилин підійшов автобус, заціпенілий Аньдень упав на заднє сидіння і притулився головою до вікна. Дихати на повні груди й досі не вдавалося, хоча він уже не біг. Йому дуже хотілося заплакати, щоб бодай почасти звільнитися від цієї напруги, — це було б те саме, що зняти кришку із закипілого чайника.

РОЗДІЛ 29

ВАС НАПЕВНЕ ЧЕКАТИМЕ СМЕРТЬ

Красти в Доках стало ще небезпечніше, відколи Майк Кень спіймав оту бригаду й «безгірники» збагнули, як працює вся схема. Беро не хотів скінчити, як ті нещасні мудаки — ті двоє, кому скрутили в’язи, чи навіть той один, що відбувся всього лише переламаними руками. Він і досі здригався, згадуючи про братів Майків. Тому й відчув полегшу і радість, коли Мудт спитав, чи він тренувався з «фуллертоном» і вже може влучно стріляти. Беро запевнив Мудта, що вони зі Щоканем тричі на тиждень ходили на пустирі за водосховищем і вчилися там стріляти.

— Ну то приходьте завтра ввечері до крамниці, — сказав Мудт.

Коли вони з’явились у «Крамі і хламі», Зеленокостий з цапиною борідкою ганяв у гаражі кулі на старому Мудтовому більярдному столі. Він мав на собі сіру шанель замість дощовика і ті самі армійські чоботи, що й минулого разу. Цього вечора він поводився приязніше.

— Більш як місяць минув, а ви, хлопці, досі живі й гарно на нас попрацювали, а це значить, що ви або розумахи, або збіса везучі, — і мені байдуже, що з цього правда.

— Я ладен на більше, ніж цупити коробки з шикарними сумочками та іншим лайном, — сказав Беро.

— Я так і думав. Тож тепер матимете шанс це довести, — сказав цапобородий. Він поклав руки на плечі хлопцям. — Мудт сказав, що ви навчилися вправлятися з тими «фуллі», що я вам дав. Це добре. Тож тепер маю для вас завдання. Не від мене, а від людей, що стоять над тими, хто стоїть наді мною. Тому слухайте уважно й навіть не думайте облажатися. А якщо облажаетесь, то вас напевне чекатиме смерть. Та якщо ні — то зблизитесь із кланом по максимуму, що означатиме… — він багатозначно глянув на Беро й підморгнув, ледь посмикуючи нефритовий стрижень, що мав у лівому вусі.

— І що ви хочете, щоб ми зробили? — спитав Беро.

— Знаєте чоловічий клуб «Райський бузок»? — підсміхнувся Зеленокостий.