Фонда Ли – Нефритове місто (страница 50)

— Вибач, — сказав Аньдень. — Я просто втомився.

Уранці він уже встиг відвідати поглиблене заняття із Сили, а ті уроки його завжди виснажували.

І він не думав, що відвідини маєтку Каулів перетворяться на імпровізований іспит.

— А які відмовки шукатимеш, коли від того залежатиме твоє життя? — різко спитав Лань. — Ще раз.

Аньдень постарався зібрати енергію. Став надійніше, здійняв обидві руки, відчув поколювання і тремтіння від напруги, а тоді різко ворухнув руками вперед та вниз, виштовхуючи із себе стільки повітря й енергії, скільки вдалося зібрати. Хвиля Відхилення промчала кімнатою та збочила, дверцята шафки задеренчали, наче почався землетрус. А пляшки й не похитнулися.

Лань потер рукою очі.

— Якщо ти не можеш зрушити пляшку з піском, як ти збираєшся збивати людину з ніг? Або захищатися, коли хтось спробує зробити це з тобою?

— Я ж іще не Зеленокостий, — запротестував Аньдень, незграбно осідаючи на землю. — Я старанніше тренуватимусь, у мене ще є час.

— Тобі в учнях ходити якісь кілька місяців, — обличчя Ланя посуворішало, а голос зненацька погучнішав. — Аньденю, «горяни» вже показали, що мають до тебе інтерес. Вони спробували вбити і Хіло, і мене, а коли тебе більше не захищатиме кодекс айшо, то можуть прийти й по твоє життя — і це вороги, які мають більше нефриту й досвіду. Ти не можеш бути надто втомленим чи слабким, щоб захищатися!

Лань однією рукою жбурнув через кімнату трикутну хвилю Відхилення, і пляшки злетіли вгору. Вони врізались у задню стіну, зі стукотом попадали додолу й покотилися підлогою. А він у той бік навіть не глянув. Стрімко наблизився до Аньденя, схопив його за руку і смикнув угору.

— Аньденю, після випуску ти опинишся на війні, — прогарчав Стовп. — Мусиш готуватися до того, що це таке — бути Каулом, або не виживеш. Ясно?

В Аньденя перехопило подих. Пальці Стовпа уп’ялися в його біцепс, але біль оточив хлопця звідусіль, пронизуючи самий центр черепа. За цим непритаманним для Ланя гнівом стояло стільки нефриту — він аж вибивав дух із Аньденевих грудей.

— Кауле-дзень, — замолив хлопець.

Він пильно вдивлявся в очі, які ледь упізнавав. Райдужки були яскраві й осклянілі, немов блискучі крем’яшки, у них бурхливо нуртувала енергія. І можна було легко роздивитися павутиння тонких червоних судин, що їх оточувало. Аньдень глитнув:

— Ланю?

Стовп його різко відпустив — майже штовхнув. Лань витріщався на хлопця якусь секунду, а тоді потрусив головою, немов намагався прочистити думки. Його нефритова аура вирувала, й Аньдень мимоволі відчув, як безкомпромісний гнів Стовпа перетворився на безладну мішанину незрозумілих емоцій. Лань притиснув долоні до очей, а тоді опустив руки і промовив уже спокійніше:

— Вибач, Аньденю. Ти на таке не заслужив.

— Усе гаразд, — невиразно і приголомшено прошепотів Аньдень.

— Я останнім часом дратівливий, — відвернувся від нього Лань. — Стільки всього навалилося, а скільки ледь на краю тримається. Треба дбати, щоб Князівська Рада та Ліхтарники лишалися на нашому боці, а ще зважати на те, що еспенці можуть втрутитися… — Лань глипнув на нього зненацька, очікуючи на розуміння. Він і досі був сам на себе не схожий, але явно намагався опанувати себе. — Та все одно. Оце зараз я на тебе надто сильно тиснув.

— Та ні, — розгубився Аньдень, якого й досі хитало. — Ти ж правду казав.

— Аньденю, я тобою пишаюся, оцього я казав замало, — Лань знову наблизився до нього. — Хіло вже бачить тебе Кулаком. З таким талантом ти будеш для нього справжньою знахідкою. Але я хочу знати, що це — твій вибір. Враховуючи, яка зараз ситуація, ти можеш обрати собі іншу роль у Безгірному клані чи навіть шлях за його межами.

Спочатку Аньдень навіть не відреагував. А тоді його подив різко поступився бажанню захистити себе, й обличчя в нього запалало.

— Я не боягуз.

Він знав, що не настільки тямить у науках, аби стати Таланником. Не всі Зеленокості входили до кланів — були і вчителі, і лікарі, і покаяльники, — але як він може розглядати інші професії, коли такі часи надворі?

— Хіло-дзень казав, що ви потребуєте стількох зеленокостих випускників, скількох вдасться залучити. Я всім зобов’язаний клану, тобі й дідусеві. І ким я буду, якщо не дам клятви?

Та не встиг Лань відповісти, як у двері тренувальної зали різко постукали. З-за них пролунав голос Вуня:

— Ланю-дзень, телефонує мер Дзаньлуня.

Лань глянув на двері, а тоді — знову на Аньденя. Він відступив убік із непроникним виразом обличчя. На якусь мить Аньденя закололо неприємним Чуттям настирливого відчаю.

— Вибач, Аньденю, поговорімо про це пізніше, — Стовп почав був розвертатися до дверей. — Якщо зачекаєш надворі кілька хвилин, я знайду когось, щоб тебе відвезли до академії.

— Та ні, все гаразд, — сказав Аньдень. — Я й сам доберусь. Мені треба повернутися на транзитну станцію по велосипед, і я не проти поїхати на автобусі.

Лань спинився, уже торкаючись рукою дверей, і промовив через плече серйозним тоном:

— Аньденю, я й ніколи не припускав, що ти боягуз. Просто хотів пояснити, що в тебе є вибір. І хай там що обереш — ти назавжди лишатимешся Каулом, як-от Шае.

Стовп відсунув двері й пішов за Вунем до головного будинку, і його надто гостра аура слабшала мірою того, як зникала з виду виструнчена спина.

Аньдень уривчасто видихнув — а він навіть не помітив, що зачаїв подих. Що це було? Він ніколи не бачив, щоб у Ланя так стрімко мінявся настрій, від теплоти — до гніву, а потім до сумнівів і каяття. Це стрес і новий нефрит посприяли такій мінливості? Невже Лань справді гадає, що Аньдень не готовий долучитися до клану? Одна річ, коли Аньдень сам тихенько сумнівається чи ліниво розмірковує, чим він міг би займатися, якби його вже не забронювали як майбутнього Кулака. І геть інша — коли Стовп клану кидає отакі-от нехороші припущення йому в обличчя. Це все через його сьогоднішнє кепське Відхилення чи тут ідеться про щось інше?

Аньдень розвернувся, зняв тренувальний браслет і сперся чолом об стіну. Від натиску нефриту його слабкий шлунок скрутило ще гірше, ніж зазвичай. Він втягнув повітря, заспокоюючись, і постарався притлумити це відчуття, поки ховав браслет до пластикової коробочки й запихав ту до рюкзака.

Перш ніж піти з тренувальної зали, Аньдень позбирав розкидані пляшки з піском і сховав їх назад до шафи. Зібрав метальні ножі, повитягував дротики зі стіни й теж розклав по місцях. Відхилення, яким жбурлялися Лань із Аньденем, змусило прочинитися дверцята шафки. Аньдень обережно зачинив їх і вже збирався був засунути на місце шухляду, що виїхала, аж тут спинився: його пальці завмерли над вузькою щілиною, крізь яку виднівся пухкий білий конверт, той самий, що його Аньдень приніс, а Лань забрав і сховав, нічого не пояснюючи.

Аньдень відсунув шухляду і взяв пакунок. І поки він отак на нього дивився, страшна спокуса перетворилася на ще страшніші підозри. Серце Аньденя закалатало. Він роззирнувся порожньою й охайною тренувальною залою. Якщо він відкриє конверт, Лань про це дізнається. Та між печаткою і куточком клапана була невеличка щілина. Аньдень потягнув, аби щілина ще трішки збільшилася. Перевернув конверт догори дриґом та струснув, шарячи двома пальцями під клапаном, доки не намацав щось гладке й тверде, схоже на скло. Тремтливими руками хлопець витягнув з конверта крихітний циліндричний флакончик з каламутно-білою рідиною.

Він знав, що це таке. Що ще це може бути? В Аньденя серце впало у п’яти. Він різко прорвав конверт і взявся витягувати з нього флакон за флаконом.

Думки хлопця плутались. Це було те, чого він боявся, та все одно не міг у це повірити.

Двері прочинилися. В одвірку стояв Лань. В Аньденя розтиснулись руки — він впустив конверт і його вміст до відсунутої шухляди, але провина його була очевидна. Як і Ланева — обличчя Стовпа налилось присоромленим гнівом. Аньдень не сумнівався: якби він і досі мав на собі тренувальний браслет, то не зміг би встояти перед лютим полум’ям кузенової аури.

Лань зайшов і зачинив за собою двері. Ті зсунулися зі скреготом, що нагадав звук, з яким клинок торкається точила.

— Аньденю, що ти робиш? — оманливо монотонним тоном спитав Лань.

— Ти сказав принести це тобі. Це ж СВ-1, — Аньденеві слова звучали здушено. Він відчув, що йому треба за щось ухопитися, аби лишитись на ногах. — Чому… чому тобі потрібне «сяйво»?

Лань наблизився, і Аньдень мимоволі позадкував, доки не торкнувся плечами стіни.

— Ти не мав права відкривати цей пакунок.

Лань його ніколи не бив, жодного стусана не дав, але зараз він мав настільки кровожерливий вигляд, що вперше за все своє життя Аньдень відчув поруч із кузеном спалах страху. Та хай краще його Хіло десяток разів відлупцює, ніж розлютити Ланя настільки, щоб той його вдарив лише раз. Звісно, зараз він заслуговував на побиття і навіть не думав про те, щоб сказати щось на свій захист, тож просто бовкнув:

— Ти ж не хворий, ні? На… на свербець?

Мабуть, на його обличчі яснів такий відчай (бо якраз цієї миті Аньдень уявляв, як Лань помирає такою самою смертю, якою померла Аньденева мати, що різала себе й викрикувала божевільні нісенітниці), що це розвіяло гнів Стовпа. Вираз Ланевого обличчя перемінився — його скривила внутрішня напруга. Він підняв руку й отак тримав її, немов казав: «Тихо, тихо».