Фонда Ли – Нефритове місто (страница 49)

— Знову ти?

Він мав зелені очі й міг виявитися еспенцем, але кеконською розмовляв без акценту. Аньденеві не вдавалося ні впізнати схожі на графіті татуювання в нього на руках, ні розібрати брязкітливу музику, що долинала з квартири. Побачити в Дзаньлуні іноземця не було чимось аж таким надзвичайним, та й траплялося це дедалі частіше, але зустрічі з ними завжди викликали в Аньденя деяку незручність: він знав, що справляє на інших приблизно таке саме враження. Тому привітався з чоловіком лише ввічливим кивком.

— Зажди тут.

Незнайомець зачинив двері, залишивши зніяковілого Аньденя чекати на сходовому майданчику. За кілька хвилин двері знову прочинилися, й чоловік віддав пухкий білий конверт без підпису. Аньдень узяв пакунок та сховав до шкільного рюкзака. Лань казав, щоб він тримав конверт подалі від чужих очей, не відкривав його й нікому про це не розповідав.

Він під’їхав на велосипеді до транзитної станції і сів на автобус, що їхав повз маєток Каулів. І от знову: є й швидші за учня без автівки способи доставити посилку. Єдиний висновок, якого дійшов Аньдень, — Стовп довірив йому конфіденційне завдання й не хоче, щоб будь-хто інший у клані про це дізнався. Це мало б йому полестити, але натомість трохи непокоїло. Лань ніколи раніше ні про що його не просив — окрім як добре вчитися в академії. І хлопець не думав, що Стовп залучить його до якихось таємних справ клану, хіба що тому не було кому довіритись.

В автобусі він запхав руку до рюкзака й обмацав конверт, метикуючи, що ж там може бути. Той був м’який на дотик, та, натискаючи на поліетиленові бульбашки, Аньдень вирішив, що всередині лежать невеличкі тверді предмети.

Він вийшов з автобуса і пройшовся десять хвилин до воріт маєтку Каулів. Охоронець помахав йому, а хлопець просто попрямував крізь браму до будинку.

— Агов? — гукнув він у фоє.

З кухні озвалася Кяньла, яка бряжчала посудом:

— Аньденю-се, то ти? Лань-дзень у тренувальній залі.

Аньдень проминув кабінет Стовпа, перейшов охайне подвір’я й постукав у двері до тренувальної зали. Лань розсунув двері. Він мав на собі вільну чорну сорочку-туніку та штани, але стояв босоніж. Дивно було бачити його отак, по-простому. Він здавався молодшим, таким, яким Аньдень пам’ятав його з тих часів, коли Лань іще не став Стовпом.

— Аньденю, — Лань з усмішкою ступив убік, — заходь.

Аньдень скинув взуття й увійшов до видовженого приміщення з дощатою підлогою. Лань зачинив двері.

— Ти приніс те, що я просив тебе забрати?

Аньдень скинув рюкзак із плеча й витягнув звідти пухкий конверт. Коли він віддавав пакунок, то майже торкнувся Ланевих пальців і сахнувся. Він і досі не звик до того, як змінилася кузенова аура. Аньдень знав, що є чутливішим за звичайну людину, більшість людей не здатні відчути нефритову ауру, хіба що вони вишколені Зеленокості, які носять власний нефрит. Та для Аньденя через той новий нефрит, що Лань виграв у двобої, кузенова аура здавалася незвично гострою та пронизливою, немов повищала на кілька психічних октав. Вона йому не пасувала.

— Дякую, що змінив заради мене плани, — сказав Лань.

— Без проблем.

Аньденеві кортіло спитати, що там у конверті, але з того, як швидко Лань сховав пакунок до шухляди й засунув її, він вирішив, що на таке запитання Стовп не відповість. Лань зняв з гака на стіні рушник і витер блискуче від поту обличчя.

— Як навчання?

— Добре. Лишилось усього кілька місяців.

— Як гадаєш, ти готовий до іспитів?

— Думаю, так.

Лань відвернувся й кинув рушник до кошика біля дверей.

— Яка в тебе найсильніша дисципліна?

— Та, мабуть, Направлення.

Лань кивнув.

— А найслабша?

— М-м-м… Гадаю, Відхилення.

— А з предметами як? З математикою, мовами, отим усім?

— Усе здам нормально, — коли йшлося про наукову складову зеленокостої освіти, Аньдень ледь-ледь виринав над середнім рівнем. — Ланю-дзень, не хвилюйся, ці оцінки не дуже вплинуть на моє остаточне місце в рейтингу.

— Аньденю, я не рейтингом переймаюся, уже суворіше промовив Лань. — Я розпитую про навчання, бо певен, що останнім часом у кампусі чимало балачок про клани. Тобі доведеться зіткнутися з багатьма чутками й чужими думками, якщо цього ще не сталося. Не хочу, щоб тебе це засмучувало чи відволікало, просто зосередься на своєму навчанні.

— Так і зроблю, — пообіцяв Аньдень.

Лань схвально поплескав його по плечу і вказав на порожню тренувальну залу.

— Ну, раз ми вже тут, не хочеш трохи попрактикуватись у Відхиленні?

Аньдень спробував придумати годящу відмовку. Його не надто вабила думка про те, щоб осоромитися просто перед очима Стовпа Безгірного клану, та Лань уже перейшов на інший бік кімнати і взяв з полиці жмуток дротиків.

— Маєш тренувальний браслет із собою? — спитав Лань.

Аньдень поклав рюкзак попід стіною. «Це просто Лань. Він хоче допомогти, він робить це не для того, щоб зіпсувати мені настрій». Хіло й Шае були для нього наче справжні кузени, але Лань — значно старший і завжди здавався радше дядечком. Аньдень поліз до переднього відділення свого рюкзака й витягнув звідти пластикову коробочку з тренувальним браслетом. Він був восьмикласником, тож мав дозвіл постійно носити браслет при собі й використовувати — під наглядом дорослих Зеленокостих. То була проста шкіряна пов’язка на кнопках, із трьома нефритовими камінцями. Якщо його результати покращуватимуться, навесні він отримає четвертий.

Аньдень застібнув браслет на лівому зап’ястку, заплющив очі та глибоко вдихнув. Кожного разу, коли він надівав нефрит, на якусь секунду відчував оцю мить спротиву — немов перед тим, як пірнути з високої вишки чи відірвати пластир. Таке миттєве: «Ой, буде боляче!» — і от воно вже минуло. Він переборов першу хвилю звикання, розплющив очі й став навпроти Ланя на іншому краю кімнати.

А Лань уже завершував заряджати спеціальну рушницю дротиками.

— Простий розігрів, — сказав він.

Він стріляв у Аньденя дротиками — по одному за раз. Аньдень відхилив кожен, і вони встромлювалися в оббиту корком стіну в нього за спиною. Дротики легкі й рухаються повільно. Принципово складніше застосовувати Відхилення, коли йдеться про вищі швидкості, важчі предмети та більшу їхню кількість. Лань перейшов до пневматики, та це Аньденеві великого клопоту не завдало: скеровувати Відхилення швидше й ширшим флангом — не проблема. А от з метальними ножами вийшло складніше, особливо якщо два чи більше летіли з різних напрямків.

— Бери їх під контроль, — казав Лань. — Перехоплюй у повітрі й перетворюй на власну зброю.

Аньдень кивнув; хай навіть цю пораду він чув від свого вчителя Відхилення разів сто, але й досі не був ладен зробити щось бодай близько схоже. Коли він відхиляв ножі, ті втрачали імпульс і падали додолу в нього за спиною. А в ідеалі він мав би акуратно застромлювати їх кудись у стіну або навіть — як Лань і казав — обводити навколо свого тіла бумерангом та відсилати назад з іще більшою швидкістю. Аньдень похитався на пальцях ніг, струсив руки, намагаючись лишатися розслабленим і зібраним, а ще — не думати про те, як він розчаровує свого кузена.

— Готовий?

Лань метнув у нього ще один ніж — прямо й рівно, — й Аньдень змахнув рукою, формуючи щільну дугу Відхилення. Він відчув, як вона спіймала ніж та збила клинок з курсу. Напружився і, продовжуючи утримувати Відхилення, обережно розвернув ніж, а тоді з певним зусиллям обвів його навколо себе та швиргонув назад до Ланя.

Далеко той не полетів і почав падати на землю, та Лань застосував Відхилення сам і виправив політ ножа. Кузен потягнувся і спіймав клинок.

— Молодець! — Ланеве обличчя просяяло гордістю, й Аньденя обійняло тепло. — Більшість новачків-Зеленокостих на таке не здатні. Тренуйся далі — й іспити здолаєш завиграшки.

— Сподіваюся, — мляво промовив Аньдень.

Він сперся долонями об коліна й нахилився вперед, намагаючись віддихатись. Лань наповнив склянку водою з кулера, що стояв у кутку, і приніс кузенові. Аньдень вдячно взяв воду, та його знову заскочила ота шорсткість аури Стовпа. Застібнутий навколо зап’ястка нефрит тільки все погіршив, зробив набагато гучнішим. Він ледь не сахнувся.

Та кузен, на щастя, уже перейшов кімнату й відчинив шафку. Повитягував звідти з пів десятка великих пластикових пляшок з піском, кришечки на яких позаклеювали сріблястою липкою стрічкою. Лань розставив їх, немов кеглі.

— Не можна зневажати наступом, — сказав кузен.

Аньдень напружився. Наступальне Відхилення було його найслабшим місцем, а Лань з незвично вичікувальним виразом обличчя спостерігав за ним з іншого краю кімнати. Він завжди цікавився Аньденевим поступом у навчанні, але ніколи не тиснув на нього, нічого не вимагав. Зате тепер промовив:

— Ну ж бо, чого ти чекаєш?

Аньдень повільно вдихнув. Він зосередився на важких пляшках, зібрав енергію і швиргонув низьку хвилю Відхилення через усю кімнату. Перша пляшка похитнулася і впала, штовхаючи наступну, але інші й не ворухнулися.

— Непогано, — сказав Лань, розставляючи пляшки наново. — Ще раз.

Пляшки були важкі, тренувальна зала — довгою, й Аньдень уже видихнувся. Друга спроба збила рядочок із трьох пляшок, але на цьому сили в нього скінчилися. Третя хвиля Відхилення ледь перевернула одну пляшку, а четверта — хіба що зрушила ту пляшку з місця.

— Та ну, Аньденю, — мовив Лань. — Ти вже не стараєшся.