Фонда Ли – Нефритове місто (страница 42)
Вітер завивав за стінами зали зібрань, немов змучений звір. Аньдень намагався переконати себе, що це на краще — те, що він промовчав. Немає ж причин брати це на свій рахунок. Для більшості мешканців Дзаньлуня кланові війни — однаково, що тайфун за вікном: сила природи, стихія, від якої треба ховатися, яку треба перетерпіти, на яку треба жалітися, яку треба обговорити, — неминуча смертельна данина, яка може дорого обійтися. І серед усіх учнів, що обговорювали зараз війну, тільки Аньденя вона стосувалася безпосередньо.
Про те, що сталося, він почув одночасно з усіма. Спочатку за сніданком їдальнею поширились чутки: «Ви чули? Рога застрелили». Аньдень ледь не вронив миску з рук. З голови до ніг його окутали крижаний шок і невіра. Та не встиг він навіть озирнутися й пошукати поглядом мовця, як заговорив хтось інший: «Неправда. Його намагалися вбити, та влучили в одного з його Кулаків. Ріг живий, але кілька убивць утекли, і тепер Каули пішли по душі “горян”».
— Звідки ти про це знаєш? — вимогливо спитав Аньдень, в якого затрусилися руки.
Шестикласники, що сиділи за столом, заскочено подивились на нього.
— Мій брат — Палець, він патрулював Пахву, — промовив хлопець. — Я розмовляв з ним годину тому. Він сказав, що вони всю ніч провели на ногах, а тепер їх викликали до будинку Каулів.
До середини дня новини встигли перетворитися на дикі припущення й суперечливі оповіді. Стовп та Ріг рушили на Фабрику. Кров пролилась. Власних телефонів учні академії в кімнатах не мали. І вже надвечір Аньдень, який просто божеволів від того, що усі начебто знали про ці події більше за нього, спромігся дістатися до телефона в коридорі гуртожитку й подзвонити до будинку Каулів. Кяньла дала йому номер, за яким Хіло можна зателефонувати у квартиру його дівчини.
— Енді, не переймайся, — судячи з голосу, Хіло був у доброму гуморі.
— Я можу чимось допомогти? — спитав Аньдень.
— Завтра завершити навчання зможеш? Ні? Тоді не переймайся, як я і казав.
— А що із Ланем-дзень? — Аньденеві досі важко було уявити, що Лань убив чоловіка на двобої. Не те щоб Стовп не був одним із найпотужніших Зеленокостих серед усіх його знайомих, просто складалося враження, що він не має потреби застосовувати силу. Лань навіть голос дуже рідко підвищував. — Кяньла сказала, що його нема вдома, бо він поїхав до лікаря. З ним усе гаразд?
На якусь мить лінія затихла, а тоді Хіло промовив:
— Енді, він — Стовп. Він розбереться з усім, у що нас «горяни» втягнули, — як це і зробив сьогодні. Хіба я тобі не казав, що щось таке станеться? То й не треба дивуватися. Витримай іспити, ось і все.
— Витримаю, — пообіцяв Аньдень. — Ще пів року — і я зможу допомогти.
— Знаю, Енді, знаю, розслабся. Я на тебе розраховую.
Повісивши слухавку, Аньдень і далі почувався стривожено й напружено, і тієї ночі йому було важко заснути. Усе своє життя Аньдень вважав, що Каули — майже невразливі. До батька-іноземця він відчував образу та зневагу (усі еспенці однакові — пустопорожні, зарозуміли й не варті довіри), а трагічна доля матері, до якої призвели нерозважливі вчинки та безум, викликала у нього суміш горя, відрази та жаху. Це в родині Каул він хотів би народитися.
А тепер Аньдень старанно шукав собі заняття в кутку зали зібрань, складаючи спорожнілі коробки, щоб не повертатися до розмови з Лоттом та іншими, і думав натомість про те, що з ним сталося на День човнів. Коли його запхали до машини Ґоньта й повезли на зустріч із Айт, його вважали за Каула, й він із тривогою розумів, що і є Каулом, — та однаково до нього поставились як до дитини, що не здатна чимось усерйоз допомогти. І зараз він почувався так само.
Після тайфуну Дзаньлунь мав такий вигляд, немов його вишурувала з водометів орда незграбних велетнів. Дерева й електричні стовпи повалені, автівки перевернуті, а Рибгород, Кузню та Храмовий квартал почасти затопило. Аньдень та його однокласники пропрацювали кілька днів у центрах допомоги або розносячи припаси людям, що залишились без електрики, водогону, або тим, кому бракувало їжі. У такі часи на вулицях панував мир. Клани піклувалися про мешканців своїх територій і допомагали Ліхтарникам усе розчистити та відбудувати. На спільних чи нейтральних територіях вони працювали пліч-о-пліч — наставало негласне тимчасове перемир’я.
У день самого Свята осені, по обіді, Аньдень розчищав завали у Храмовому кварталі. Тайфун поклав край решткам літньої спеки й розчистив небо, що тепер хизувалося приголомшливо-ясною блакиттю — не лишилося жодного сліду смогу. Люди з певним сарказмом гукали одне до одного: «Щасливого Свята осені!» — збираючи сміття у промислові контейнери та замітаючи тротуари. Натовпи, що юрмилися в місцях поклоніння, якими повнився квартал, цьогоріч були меншими, ніж зазвичай, але навколо все одно було чутно пісні та звуки петард.
— Треба відкотити цей контейнер на узбіччя, — сказав Лотт, вказуючи на щільну плутанину впалих гілок, що вкривали вулицю.
Аньдень пішов за Лоттом, тягнучи за собою сміттєвий контейнер. Вони примостили смітник і разом взялися до праці, збираючи й ламаючи потрощене дерево, щоб наповнити контейнер. Спочатку вони не розмовляли: Аньдень усе ще не визначився, чи досі сердиться на те, що Лотт казав у залі зібрань два дні тому. Якщо Лотт і зауважив, що Аньдень на нього часто кидає мимовільні погляди, то вигляду не подавав і навзаєм не зиркав. Його начебто повністю поглинули нинішнє заняття й далекі думки, і лінія сердитих губ трохи кривилась, поки жилаві руки, напружуючись, ламали гілку за гілкою.
Сердитий на самого себе, Аньдень відвернувся й нахилився підібрати безладно розкидані дощечки ґонту з даху. Сам він не знав нікого з такою ж орієнтацією, за винятком майстра Тео, старшого наставника в Чутті. І щодо Лотта певності не мав. Вони належали до одного й того самого кола, та Аньдень не міг назвати Лотта своїм другом — вони завжди були разом з іншими, та й Лотт мав ближчих товаришів (як-от Дудо чи Хейке), з якими гаяв вільний час. Аньдень ніколи не пробував влитися до їхнього вузького кола чи самовпевнено шукати можливості зустрітися з однокласником наодинці. Він чув, як Лотт звично висловлював цікавість до жінок, але, наскільки знав сам Аньдень, жодних серйозних стосунків не мав. Власне, в академії мати серйозні стосунки було непросто — тут дотримувались традиційно чернечого підходу до романтики між учнями, тобто, строго кажучи, стосунки були офіційно заборонені.
А все ж часом Аньденеві здавалося, що
На Кеконі до гомосексуальності ставилися як до чогось, звично притаманного людям, — усе одно, що до кам’яноокості, й людину в цьому винуватили не більше за дитину, яка народилася глухою. А втім, як і з кам’яноокими, це вважалося неталаном, знаком, що родину незлюбили боги, які в такий спосіб хочуть покарати рід, що їх образив, й обрізати родинну гілку. Такий погляд на речі Аньденя не дивував і не особливо тривожив. Він і без того знав, що його родина проклята. Та загалом поруч із чужим неталаном люди почувалися незатишно, а у своєму зізнаватися не квапились. Він був певен, що в академії дехто в нього за спиною смикає себе за праву мочку вуха. Та знову задивившись на Лотта — як той спиняється, щоб витерти рукою піт із чола, як витягується його довга спина, коли хлопець тягнеться по наступну гілку, — Аньдень відчув, як щось болісно кольнуло у грудях, щойно він уявив, що й Лотт із таких людей.
Лотт зненацька сказав:
— Я чув, щó з тобою сталося на День човнів.
Аньденя це ошелешило. Він зупинився на мить, кинув шмат сміття до контейнера й витер запилюжені руки об штани. Про те, що сталося на День човнів, він в академії нікому не розповідав. Не тому, що хотів зберегти це в таємниці, а просто не любив привертати до себе увагу. Та й розмова з Ґоньтом і Айт була тією клановою справою, якою Лань і Хіло могли не схотіти ділитися, тому він сказав однокласникам, що загубився в юрмі й повернувся до академії сам-один.
— Почув від свого старого, — сказав Лотт.
Аньдень повільно кивнув. Він пригадав, що батько Лотта — Кулак високого рангу. Та все одно дивно було думати, що той, мабуть, прямий підлеглий Хіло.
— Він там був? — Аньдень не пригадував усіх чоловіків, що супроводжували Хіло того дня.
— Його розчарувало, що «горяни» тебе відпустили, — похмурі вуста Лотта скривились у цинічній посмішці. — Казав, що заради тебе Ріг пішов би війною. А мій старий був готовий штурмувати Молоток, збирався дістати собі ще нефриту. Казав, що вони вже той дім оточили, й таке всяке.
Аньдень відвів погляд, зняв окуляри і взявся протирати скельця від піску, аби тільки приховати зніяковіння. Тільки-но йому здавалося, що між ним і Лоттом уже готова зародитися дружба, якийсь зв’язок, хай навіть дрібненький, завжди ставалось отаке: раз — і все начебто абсолютно навпаки. Схоже, що зараз саме такий випадок. Навіщо йому Лотт таке каже?
— Тоді твій старий, певно, щасливий, що війна наближається, — монотонно промовив Аньдень, але його тон не приховував того, що він вважав зауваження Лотта образливим. — І мені навіть не довелося померти, щоб вона почалась.