Фонда Ли – Нефритове місто (страница 43)

Лотт гмикнув.

— Кеке, не бери на свій рахунок. Мені байдуже, що там мій старий собі думає.

Він кинув до контейнера ще одну гілку, а тоді сперся спиною на смітник і з цікавістю подивився на Аньденя темними очима. Серце Аньденя пропустило удар.

— А ти знаєш значно більше, ніж показуєш, правда? — сказав Лотт. — Маєш більший стосунок до клану, ніж усі ми, але зайвий раз не розводишся. Щось я все не збагну, хто ж ти такий насправді, — в його тоні читалася лінива зацікавленість, та в погляді була якась розгублена наполегливість, може, навіть дрібка гніву.

Аньдень почувався незручно й намагався зметикувати, що ж відповісти.

Тонь покликав їх з іншого боку перехрестя:

— Гляньте-но.

Аньдень озирнувся, і всередині все стиснулося, коли він упізнав автівку. Вулицею повільно повз осяйно-чорний «ЗТ-валор», що тягнув причеп, на краю якого примостилися двоє Зеленокостих — чоловік та жінка. Автівка спинилась на розі й загуділа клаксоном. Зеленокості зістрибнули і взялися роздавати жовті тістечка з довгих алюмінієвих таць, закладених традиційними святковими наїдками. Одразу ж зібралася юрма, що жваво, але з повагою оточила автівку.

— Щасливого Свята осені! — казали Зеленокості. — Будь ласка, по одному кожному. Щасливого Свята осені!

Дверцята «валора» розчахнулися, і звідти вийшов Ґоньт Аш. Навіть одягнений по-святковому — у білу сорочку й темний костюм, що приховували більшу частину його нефриту. Ґоньт мав настільки приголомшливий вигляд, що юрма миттю розступилася перед ним.

— Дякуємо, Ґоньте-дзень! — гукали люди, вітаючи його. — Нехай боги осяють Гору своєю милістю.

Ріг Гірського клану привітно кивав, заговорював з деякими людьми, коментував успіхи в розчищенні завалів і роздавав жовті пундики. Аньдень повернувся до роботи, старанно ігноруючи те, що відбувалось навколо, та зуби в нього стиснулись, а обірвані гілки він ламав об коліно з усе більшою й більшою силою.

— Гей, ви, четверо! Пацани з академії, — гукнув густий голос Ґоньта. — Ходіть сюди.

Вони повагалися, перезирнулися, але не підкоритися було б відверто грубо. Тонь і Дудо підійшли ближче, минула ще одна мить вагання, і Лотт та Аньдень до них приєдналися. Ґоньт простягнув кожному по тістечку — теплі й м’які, щойно з печі, пахли маслом і мармеладом.

— Нагорода за важку працю, — сказав Ріг.

Тонь, Дудо та Лотт знервовано позирали на тістечка, не в змозі приховати здивування.

— Дякуємо, Ґоньте-дзень, — промимрив Тонь, а інші двоє повторили за ним, привіталися, приклавши до чола одну руку, й розсудливо позадкували.

Та не встиг Аньдень піти за ними, як Ґоньт з повільною ваговитістю пітонових обіймів охопив його рукою за плечі. Він тихо пророкотав Аньденеві майже на вухо, щоб інші не почули:

— Я розчарований тим, що ти не прийняв пропозиції.

Коли Аньдень побачив Ґоньта вперше — там, у Літньому парку, перед «Пекучою пекарнею», — то був наляканий і приголомшений дужою та яскравою постаттю цього чоловіка. Але тепер він думав: «Ґоньт Аш намагався вбити моїх кузенів. Він хоче, щоб усі члени родини Каул померли». Аньдень відчував увесь нефрит, який чоловік носив на руці, тягар густої енергії, що торкалася його потилиці. Змусив себе підвести погляд і подивитися Рогу у вічі.

— Ґоньте-дзень, може, я й еспенець з виду, — промовив він, — але це не значить, що мене можна підкупити, як пса.

Ґоньт — без здивування, без натяку на образу — сказав:

— Сьогодні Свято осені, й боги чекають, щоб ми виказували щедрість. Тому я дам тобі одну пораду, Аньденю Емері. Не псуй думки Стовпа про тебе можливими образами. Дуже прикро вийде, якщо ми станемо ворогами.

Ґоньт відпустив Аньденя й повернувся до «валора» та причепа з вантажем тістечок.

Аньдень підійшов до однокласників, що стояли на іншому боці вулиці, витираючи крихти з ротів.

— Що він тобі сказав? — спитав Лотт, дивлячись на Аньденя з іще дужчою невпевненою цікавістю.

— Побажав щасливого Свята осені, — Аньдень витріщився на теплий пундик у руці, але їсти йому не хотілося. Він спостерігав, як автівка Ґоньта від’їжджає вулицею. — А ще хотів пояснити, що, якщо стану Кулаком Безгірного клану, «горяни» відкриють на мене полювання.

РОЗДІЛ 25

ОКРЕСЛЕНІ МЕЖІ

Хай навіть «горяни» припинили тероризувати власність Безгірного клану в Пахві, Каул Хіло добре розумів, що, крім цього, його клан нічого особливого від угоди не отримав. Їхні супротивники покинули ті частини району, які й без того по праву належали «безгірникам», і старанно контролювали свою опорну територію на південь від Патріотичної вулиці, а саме там розташувалися найприбутковіші гральні будинки Дзаньлуня.

А ще в нього уже не було ні часу, ні людей, щоб і далі тиснути на позиції «горян» у Пахві, бо довелося відволіктись на клопіт у Доках. У Доках! Хто б подумав! Це ж споконвічна територія Безгірного клану, на яку ніхто ніколи не зазіхав, домівка закладів, які працюють ще здавна, — скажімо, «Подвійного талану» чи «Райського бузку». І там зненацька розгулялася злочинність — злодії грабували вантажівки з коштовними імпортними товарами й перепродавали крадене на чорному ринку. Наскільки вийшло з’ясувати, винуватцями були звичайні вуличні банди, але масштаб і ретельно розрахований час нападів викликали певні підозри. Інтуїтивні здогади Хіло підтвердились, коли Майк Кень та його Пальці схопили трійко крадіїв. Ті були змушені зізнатися, що діставали розклад руху автівок та вантажні накладні з Літньої гавані в чоловіка, чийого імені вони не знали, — і той чоловік мав нефрит.

— Що нам із цим робити, Хіло-дзень? — спитав Кень телефоном.

Хіло потягнув металевий провід телефона, скільки довжини вистачило, й завернув за ріг, щоб опинитися спиною до медсестри, яка котила порожнє ліжко лікарняним коридором. Другою рукою він затулив вухо, аби приглушити клацання коліщаток по лінолеуму. Хай там звідки телефонував Кень, на тлі було чутно лайку, схлипування й безладні здавлені звуки. Серед усіх злочинців на Кеконі найбільше зневажали крадіїв. За звичайних обставин тих, що пхають руки до вантажів з годинниками й сумочками, били і таврували, але тут — інший випадок. На ньому можна було роздивитися відбитки пальців Ґоньта Аша. «Горяни» не вважали за щось неприпустиме наймати безнефритників, щоб ті діставали Безгірний клан в їхніх інтересах.

— Двох убийте, а найговіркішого відпустіть, — сказав Хіло.

Він повісив слухавку й озирнувся на Тажа.

— Гарні новини, — мовив він. — Кажуть, за кілька днів тебе випишуть.

Таж сидів на ліжку. Кулі розірвали йому селезінку і попробивали кишківник, він витримав кілька операцій та переливань крові. Частину його нефриту зняли перед тим, як завезти до операційної, і лише зараз він настільки зміцнів, щоб знову його надіти, але аура його лишалася такою ж хиткою й колючою, як і настрій.

— Ну нарешті. Тутешні лікарі ніхріна не знають, та й годують тут жахливо.

— Я відправлю когось, щоб принесли тобі щось смачне. Що б ти хотів? Локшину на виніс? Чи щось гостреньке?

— Та будь-що. Я вже значно краще почуваюся. Отой «зелений» лікар, якого ти прислав, добре попрацював.

— Цінний фамільний ресурс, — сказав Хіло.

Зеленокості лікарі, які формально не належали до жодного клану та вміли майстерно направляти енергію в терапевтичних цілях, траплялись нечасто, і попит на їхні послуги був дуже високим. Хіло влаштував так, щоб доктор Трув, штатний лікар Академії Каула Ду, кілька разів навідав Тажа. Загалом правила шпиталю цього не дозволяли, але сперечатися ніхто не став.

— Я збираюсь одружитися з твоєю молодшою сестрою, — сказав Хіло Тажеві. — Лань погодився, тож для клану тепер усе офіційно. Обіцяю, я добре про неї подбаю.

— Ти ж знаєш, що я піду за тобою будь-куди, одружишся ти з Вень чи ні, — сказав Таж. — Тільки дай мені вибратися з цієї лікарні.

— Знаю, — відповів Хіло. — Розслабся, поки можеш. Щойно звідси вийдеш — і будеш потрібен мені дуже часто.

З усього видно було, що поранення й вимушена необхідність триматися осторонь дошкуляли Тажеві, та Хіло був не в тому настрої, аби вгамовувати его свого Кулака чи обговорювати справи.

— У тебе є хороший костюм? — спитав він. — Треба, щоб на весіллі ти мав гарний вигляд.

Після замаху на життя Хіло Вень доволі швидко, хоча й неохоче, погодилась оселитися в маєтку Каулів — принаймні це Хіло порадувало і принесло йому полегшу.

— Я переїду до головного будинку, — запевнив він її, хоча сама думка, щоб жити через коридор від дідової кімнати, змушувала його кривитись. — А ти будеш у будинку Рога. Можеш робити з ним усе, що хочеш. Нові килими, нова фарба — що заманеться. Купуй, що захочеш, на гроші не зважай.

— Добре, — відповіла вона.

Губи в неї були бліді й тверді, обличчя змарніло після ночей, проведених у шпиталі біля Тажевого ліжка. Вона відчужено роззирнулась своєю невеличкою, але охайною та добре вмебльованою квартирою, немов наготувалася виїхати з неї просто зараз.

— Ти правий. Тепер я зрозуміла, як сильно нашим ворогам кортить побачити тебе мертвим. Моя гордість не варта ризику, вони ж можуть використати мене, щоб завдати тобі болю.

Коли все вийшло так, як він хотів, Хіло відчув приплив ніжності та вдячності. Він обійняв Вень і вкрив її обличчя поцілунками.

— Тобі нема чого соромитися, — сказав він. — Ми тепер заручені. Я спитав дозволу в Ланя. Він дав своє благословення. Каул Майк Вень — подобається, як звучить? Можемо планувати весілля — таке велике. Обери дату. Я думав, щоб надовго не відкладати. Як тобі весна?