Фонда Ли – Нефритове місто (страница 41)
Хлопці кивнули, і він відпустив їх, нагородивши кожного підбадьорливим поплескуванням.
— А поки що вчіться, як обходитись із цими штуками. Ходіть на завдання в Доках, що вам підшуковуватиме Мудт. Приглядайтеся до всього, прислухайтеся і
— Ми в ділі, дзень, — сказав Беро.
Надворі знову здійнявся вітер. Контури дерев шмагало туди-сюди під світлом гойдливих ліхтарів. Дах будинку здригнувся й заскреготів. Син Мудта закінчив заклеювати вікна і зник у задній кімнаті.
Цапобородий Зеленокостий закинув сумку на плече.
— То я краще піду. І район тут непривітний, і погода не дуже. Мудте, приємно мати з тобою справу — як завжди.
Він простягнув Мудту останню річ, яку витягнув із сумки, — перетягнутий шпагатом білий картонний пакунок без позначок, завбільшки з невеличку коробку для взуття. Мудт жваво кинувся до нього, але в останню мить Зеленокостий смикнув коробочку й тримав її так, щоб чоловік не міг дотягнутися. Голос його прозвучав нижче, в тоні дружня засторога межувала з неприхованою погрозою:
— Мудте, ти дотримуєшся правил? Така сама доза на щодень, нічого не відкладати, нічого не продавати? — і коли Мудт поспіхом закивав, Зеленокостий з посмішкою віддав йому коробочку. — Це завше важливо — нагадати про правила безпеки.
— Дякую, дзень, — промурмотів Мудт із очевидною полегшею.
Зеленокостий прикрив голову каптуром дощовика. Чоботи гучно протупали оповитим темрявою центральним проходом «Краму і хламу». Він відімкнув замок, відчинив двері й вийшов назустріч тайфуну.
РОЗДІЛ 24
ПІСЛЯ ТАЙФУНУ
Тайфун Локко атакував Кеконь за два дні до Свята осені — немов Йофо Невблаганний прокинувся якраз вчасно, щоб встигнути до самого кінця сезону. По всьому Дзаньлуню позачинялися школи й заклади, мешканці міста сиділи вдома, підтикаючи рушники під двері та вікна, поки люті вітри і рясні зливи гатили по східному узбережжю острова. Червоні ліхтарики, плетені з трави прапорці та інші прикраси, що ними вшановували плідний шлюб між Таною-Місяцем та царем гір Ґвейїнем, позривало з карнизів і ганяло підтопленими вулицями.
В Академії Каула Душужоня поскасовували заняття, але роботу ніхто не відмінив. Центральна зала зібрань повнилась палетами з консервованою й сушеною їжею, пляшками чистої води та стосами пластикових наметів і ковдр. За всі припаси заплатив Безгірний клан. Учні академії сортували речі й пакували їх у менші коробки, готуючи до відправки людям, що потребуватимуть допомоги після тайфуну. Зеленокості захищали простолюд та простягали йому руку помочі в годину потреби — так воно завжди було, відколи існують Зеленокості.
Аньдень якраз зрізав поліетиленову упаковку з пакунка консервів, як замиготіло світло, а вода порснула в темні вікна, немов на автомийці.
На кампусі був генератор, що міг стати за джерело резервного живлення, та якщо він не подужає, доведеться працювати з налобними й ручними ліхтариками. І попри те, що надворі вирувала стихія, в залі точилась жвава розмова.
— Моя родина тримає дві крамниці в Соґені, — палко казав Хейке, — а він перетвориться на кляту зону бойових дій. Якщо «горяни» не зможуть отримати Пахву — вони прийдуть по Соґень. Я їм уже казав: якщо справи будуть кепські — краще навіть не ризикувати, бо доведеться або зачинятися, або платити подвійні внески, доки все не владнається.
— Піти на «горян» війною, — бурмотів Лотт, розриваючи пачку батарейок. — Каули геть здуріли.
Його руки завмерли посеред руху, і він глипнув на Аньденя, але так коротко, що ніхто й не помітив. На якусь мить його обличчям промайнув викличний вираз. Та він відвів погляд і відкинув волосся з очей.
— Але ж Зеленокості завжди прагнуть крові. Як же ми доведемо, хто з нас «зеленіший», якщо не шукатимемо причин побитися одне з одним. Ми ж саме тому тут, правильно? Щоби стати
На мить поміж усіма запанувала незручна мовчанка. Якби Лотт промовив це звичайним жартівливим тоном, то вони могли б не зважати на його репліку чи буркотливо-стримано погодитися, але це прозвучало мстиво та ядучо. Аньдень опустив погляд додолу й зашарівся.
— Це надто вузьколобо, — не без притиску відповіла Пау Ноні.
Пау походила з досить багатої й сучасної родини, яка відправляла до академії не лише синів, а й дочок — тепер на Кеконі це була більш звична справа, ніж тоді, коли Айт Ю захотів, щоб його названу дочку вишколили так само, як її братів.
— Зеленокоста освіта відкриває багато шляхів, — уточнила Пау. — Ми — частина шанованої традиції. Навіть якщо ти ніколи не береш участі у двобоях, але випустився з академії — уже довів, що чогось вартий. І ніхто цього в тебе не відбере.
— Хіба що тебе вб’ють, — відповів Лотт. — За війни між кланами від нас чекатимуть, що ми будемо битися. Щойно отримаємо свій нефрит — і перетворимося на свіже м’ясо для «горян».
— А ще можна сказати, що війна дає більше шансів просунутися клановою драбиною вгору, — виклично промовила Пау. — Якщо ти — підхожа для цього людина.
— А якщо ти не хочеш бути
— Тоді займися медициною чи йди викладай, — сказав Хейке. — Або до покаяльників.
Лотт гучно й насмішкувато форкнув і похитав головою, розриваючи пачку так, що важкенькі батарейки висипалися з пакунка й покотилися столом.
Дудо здійняв руки догори:
— А що ще лишається — стати Йомо Восьмикласником?
Усі знічено реготнули, й атмосфера в залі трохи розпружилась. Кожного року з академії вилітали кілька учнів — довічна ганьба для їхніх родин, — але зазвичай таке траплялося на початку навчання. І тільки одна людина (сталося це більше десяти років тому) полишила академію випускного року, так і не ставши Зеленокостим. Учителі й досі згадували ім’я того учня, наче то був міфічний герой, що перетворився на жорстоку засторогу: завжди можна епічно провалитися і зганьбитися просто останньої миті.
Обличчя Лотта вкрилося рум’янцем, і хлопець швидкими скутими рухами позбирав батарейки.
— Ясно, що ні, — буркнув він, не підводячи очей, але в тоні його й досі чулася зневага.
Тонь демонстративно кахикнув і повернув обговорення до міжкланових справ.
— Особисто я вважаю, що то Ріг прагне війни. На Каула Ланя це не схоже.
— Бач, от саме через такі розмови Стовп має це зробити, — вигукнув Дудо. — І зараз, бляха, слушна мить. «Горяни» прийшли по його брата, то чого вони чекали? Добре, що він показав усім, що має таку ж густу кров, що й старий Каул.
Дудо був типовим учнем академії. Другий син із родини впливового Ліхтарника: його старший брат успадкує родинний бізнес, а сам Дудо надіне нефрит та присягне клану, і це забезпечить родині міцні позиції й подальшу підтримку «безгірників». Схоже, Дудо це цілковито влаштовувало, бо йому бракувало й інтересу до виробництва запчастин, і такту.
— Відколи Світоч постарів та відійшов від справ, інші клани вважають, що Безгірний клан занепав. Вони нас не поважатимуть, якщо не проливати час від часу трохи крові.
Упродовж останніх двох тижнів в академії постійно теревенили про спробу вбити Каула Хіло та про двобій перед Фабрикою, до якого та спроба призвела. Складалося враження, що кожен учень мав родича або друга, а чи родича друга — Пальця Безгірного клану, який був там і бачив, як Каул Лань убив Ґама Обеня. І те, що Ґама — отого темношкірого й спортивного з вигляду Другого Кулака, який порятував його від хлопців із В’є Лонь під «Пекучою пекарнею», чоловіка, що носив чимало нефриту, — убив саме Лань, викликало в Аньденя дуже химерні відчуття.
Аньдень складав бляшанки зі спаржевою квасолею до коробок і тримався осторонь від розмови. Може, це через нещасливо успадковані від батька світлу шкіру й очі чужоземця, та якщо він не згадував про кланові справи, інші учні забували, хто він такий, і відверто обговорювали такі речі в його присутності. Що ж, він був нешлюбною дитиною мішаного походження, дивним сином сумнозвісної матері і, як усі вони підозрювали, геєм (от лише знічений Аньдень і досі уявлення не мав, якими такими шляхами про це дізнався Хіло). Хай як, а він не був схильний відкрито розводитись про те, як його підтримує родина Каул, щоб не давати однокласникам ще одного приводу триматися поруч із ним обережно.
І все ж, коли він прислухався до розмови зараз, йому доводилося ковтати роздратування. Цього разу йому вже кортіло похизуватись своїм місцем у клані й висловитися від душі, пояснити однокласникам, що вони нічогісінько не знають про Каулів. Лань і Хіло, як і всі інші, були людьми, зі своїми тривогами й хибами, і вони щосили старалися робити те, що піде клану на користь, — не учням-безнефритникам їх засуджувати. І вже точно не Лотту Джіну — що він узагалі знає?
Аньдень стиснув зуби й відійшов від групки учнів — розвантажити наступну коробку. Чому він нічого не відповів Лоттові ще до того, як це зробили Пау та Дудо? Це ж про його родину йдеться, це ж його кузенів — але для нього вони майже як рідні брати — Лотт ганить отак відкрито. Якби Аньдень був Каулом за кров’ю та іменем — ці слова спровокували би двобій. Йому варто було вимагати вибачення, та тепер уже запізно. Звичка до скромності, якої він дотримувався все життя, й почуття до Лотта Джіна скували йому язик, і слушна мить проминула.