Фонда Ли – Нефритове місто (страница 25)
Вона якимось дивом примудрилася зберегти витримку, приязно всміхнулася й неквапом вийшла на вулицю, наче від самого початку збиралася виставити себе ідіоткою.
Шае твердо намірилась почати пошук роботи, тому пішла до міської бібліотеки і взялася вивчати каталоги підприємств Дзаньлуня, виписуючи назви й адреси компаній, що її зацікавили, до блокнота на пружинці. Минуло кілька годин, і її знову заскочило, який же це безглуздо повільний та неефективний процес — геть як пошуки квартири. Безгірний клан контролював фірми з різних галузей: часом володіючи ними безпосередньо, але здебільшого — надаючи покровительство Ліхтарникам, що сплачували кланові внески. Кілька вдалих телефонних дзвінків — і можна обійтися без усієї цієї біганини. Вона замислилась, чи дотримуватися цього шляху — не приймати допомоги від родини — насправді вагомий принцип, чи її гордість уже просто сягнула позначки «ідіотизм».
Шае знала, що з цього приводу думав Хіло. Та все одно наполегливо продовжувала ще з пів години, відтак згорнула книжки й пішла з бібліотеки, досі не впевнена: змарнувала вона час чи витратила його з користю. Дорогою додому купила друкарську машинку, щоб оновити резюме. Не минуло і двадцяти хвилин, відколи вона повернулася, як у двері постукали.
Шае відчинила й побачила в коридорі Ланя.
— Можна зайти? — люб’язно спитав він.
Вона так здивувалася, що просто прочинила перед ним двері. Він зайшов до квартири, лишивши двох тілоохоронців у коридорі, й зачинив за собою двері. Якусь мить з цікавістю роздивлявся вітальню. Шае штрикнув сором. Це ж яким убогим для нього є її житло, дешевим та не вартим того, щоб служити резиденцією представниці родини Каул. Вона схрестила руки на грудях і сіла на жорсткий новий диван, відчуваючи, що вже наготувалась до оборони, хоча Лань ще й слова не промовив. Якби це був не Лань, а Хіло, той пройшовся би кімнатою, торкаючись речей. «Миленько, — сказав би Хіло, знизав плечима й усміхнувся б, як людина, розвеселена через дитину, яка впала в істерику й оголосила, що спатиме на вулиці. — Шае, тобі це місце подобається? Ну, раз подобається…»
А Лань промовив:
— У тебе є щось випити? Надворі й досі спека.
Він рушив був до кухоньки, але Шае підскочила, і сказала:
— Вибач, я принесу. Мала би сама запропонувати, але ти… мене здивував.
Вона поспіхом проминула його дорогою на кухню, де, якщо чесно, могла зручно розміститись лише одна людина, й дістала з холодильника глек із охолодженим чаєм з прянощами. Налила для нього повну склянку, швиденько розклала на тарілці трохи кунжутного печива та підсмажених горіхів і принесла все до вітальні.
Лань взяв у неї склянку і всміхнувся, немовби вибачаючись, що завдав їй клопоту, а тоді жестом запропонував сісти на диван і сам сів поруч, соваючись на надміру твердих нових подушках.
— Чи… все гаразд? — спитала Шае.
Вона не могла збагнути, чому Лань приїхав до неї, а не викликав її до будинку Каулів.
Відповів Лань різко:
— Мені що, потрібна причина, щоб навідати молодшу сестру?
І щойно Шае завмерла, зачувши неприхований докір, як він підморгнув, показуючи, що просто жартує. Цей жест був настільки характерним для Ланя, коли той поводився найрозслабленіше, і водночас настільки контрастував із серйозним флером, що огортав його, коли він став Стовпом, що Шае аж розсміялася.
Лань вихилив половину склянки, а тоді повернувся до Шае з уже серйознішим виразом обличчя.
— Шае, я прийшов
Шае скривилась — Дожу їй не подобався.
— Ти ж можеш призначити на його місце когось іншого.
Лань поглянув їй прямо у вічі, як це часто робив.
— Я поважаю твоє рішення триматися осторонь від кланових справ. Мені не подобається, що ти без нефриту ходиш містом, але зупиняти тебе не буду. Хай там що ти вирішиш — я тебе підтримаю. Я це вже казав, і нічого не змінилося.
— Але… — додала Шае, і плечі в неї похилилися.
— Мені потрібна людина, якій я довіряю і яка знається на справах, щоб поїхати до копалень і роздивитися довкруги. Погортати рахункові книги, перевірити, чи все в порядку, переконатися, що все чітко відповідає офіційним звітам НАК. Така собі особиста послуга.
Відповідати одразу вона не стала. Тепер Шае розуміла, чому Лань приїхав до неї під приводом відвідин, а не став говорити про це в будинку, де їх міг помітити Дожу й замислитись, що відбувається.
— І це все? — спитала вона.
Він насупився, немов запідозрив у її словах сарказм:
— Це ж кілька тижнів роботи.
— Знаю, але це все, що тобі потрібно, більше ні про що не проситимеш?
— Ні, — сказав він. — Це все. Шае, я не збираюсь тихцем, отак поступово втягувати тебе у кланові справи, якщо це маєш на увазі.
У його тоні промайнув натяк на різкість, і Шае винувато опустила очі. Засумнівавшись у Ланевих мотивах, вона образила його гордість, і це по тому, як він уже пішов на поступки, коли завітав сюди й попросив молодшу сестру про допомогу.
Кілька років тому стосунки Шае з еспенцями почалися з кількох невеличких і простих прохань, які перетворилися на дещо більші прохання, а ті згодом — на теку з її іменем і майже зруйнували її стосунки з дідусем. Шае пам’ятала, як один-єдиний крок у певному напрямку може провіщати незворотні зміни на життєвому шляху.
Але ж цього разу її просить брат, а не Джеральд чи хтось із його усміхнених командирів. Лань був Стовпом, він міг вимагати від неї відданості, попросити, щоб вона стала навколішки й повторила присягу, а якби відмовилась — міг прогнати її з родини. Але він цього не зробив. Шае не думала, що він розглядатиме таку можливість, навіть у разі її відмови. Вона завжди довіряла Ланю, і тепер їй про це нагадали.
Несподівана подорож на південь, углиб острова, змусить відкласти дещо невиразні плани пошуку роботи, але не те щоб вона себе обмежувала якимись строками.
— Ланю, я поїду, — промовила Шае. — Зроблю тобі послугу.
РОЗДІЛ 14
ЗОЛОТО Й НЕФРИТ
Лань як Стовп мав кількох безпосередніх підлеглих, очолюваних його давнім другом за академією Вунем Папідоньвою. Вони не мали стосунку ні до бойового крила клану, ні до ділового й не підпорядковувались ні Рогу, ні Синоптику. Вони стежили за розкладом Ланя, а на додачу займалися адміністративними та домашніми справами — скажімо, безпекою й доглядом за маєтком Каулів та іншою нерухомістю клану, зокрема пляжним будиночком у Маренії. Їхній формальний авторитет у клані був невисоким, але цих людей не варто було недооцінювати. Ключові Стовпові були повірниками Стовпа і згодом незрідка посідали впливовіші пости.
Усупереч впертому небажанню діда з цим допомогти Лань іще більше ствердився в намірі впродовж року відправити Юня Дожу на пенсію і призначити свого Синоптика. Та, враховуючи нещодавні події й напружені стосунки між кланами, було б немудро позбуватися нинішнього Синоптика, доки Лань не знайшов нового — такого, кому зміг би цілковито довіряти й хто був би готовий перейняти посаду. Серед основних кандидатур, що він потайки розглядав, був і Вунь, проте Лань сумнівався, чи не забракне його завжди відданому помічникові спритності розуму, щоб узятися за настільки важливу для клану роль. Він вирішив, що протягом кількох наступних місяців доручатиме Вуню вагоміші завдання й подивиться, як той із ними впорається. А тим часом не виключено, що Каул Сень пом’якшить своє ставлення.
Саме тому Лань узяв Вуня з собою до Зали мудрості, на зустріч із головою Ради Сонем. У Залі мудрості, широкій і показній будівлі з темної цегли під червоною черепицею, розмістились законодавчі палати Князівської Ради Кеконю — офіційного уряду держави. Залу було розташовано неподалік від Тріумфального палацу, де у спонсорованих державою церемоніальних лінощах жили князь Йоан ІІІ та його родина. Обидві будівлі стояли в Монументальному кварталі, який хоч і розташовувався менш ніж за п’ятнадцять хвилин ходу від маєтку Каулів, але був найнетральнішою з точки зору кланового розподілу територією в Дзаньлуні, як не рахувати Храмовий квартал. Водій зупинив сріблястий спортивний «ройвольф» Ланя якраз поруч із довгим дзеркальним басейном попід вражаючими маршами мармурових сходів. Лань і його Стовповий вийшли з автівки та попрямували кам’яною доріжкою, що розтинала навпіл спокійні, як дзеркало, води. І щойно пройшли весь шлях — обидва зупинилися, щоб віддати традиційну шану перед Меморіалом воїну.
Меморіал складався із двох бронзових статуй. Менша зображала хлопчика, що тримає ліхтар, який немов освітлює обличчя іншої статуї — безіменного воїна Зеленої Кістки, що стоїть перед дитиною на колінах. Здавалося, чоловік підійшов до самотньої дитини і став навколішки, щоб узяти малого на руки й віднести до безпечного місця. Або, можливо, це дитина підійшла до воїна, що загубився в темряві, з ліхтарем, який освітив би його шлях. Кожна з двох інтерпретацій доречно пасувала національній ідеї. Напис на п’єдесталі проголошував: