Фонда Ли – Нефритове місто (страница 26)

ПАМ’ЯТІ ГОРЯН, ЩО БОРОЛИСЯ

ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ КЕКОНЮ,

ТА ХОРОБРИХ ГРОМАДЯН, ЯКІ ЇМ ДОПОМАГАЛИ

Лань спробував уявити свого дратівливого старого дідуся отаким юним воїном, втіленим у бронзі, одним із борців-патріотів, які впродовж п’ятдесяти років протистояли шотарському правлінню і зрештою змусили могутню імперію (хай навіть ослаблену Війною багатьох народів), що й далі володіла перевагою як у військах, так і в зброї, поступитися Кеконем і віддати його народу. Ланя брав подив від того, що лише одне покоління тому Зеленокостих переслідували як бандитів та злочинців, а їх потайки підтримувало місцеве населення, що з повагою ставилося до їхніх надприродних звитяг. А тепер він отак просто йде до Зали мудрості, щоб поговорити з найвисокопоставленішим політиком у країні. Лань чудувався тому, що бути Зеленокостим тоді, в дідові часи, було, напевне, простіше — небезпечніше, зате героїзму більше. Бо тоді їхнім ворогом була жорстока чужоземна влада.

Воїна на колінах зобразили з мечем-місяцем на поясі, а його нáручні всіювали численні гнізда для дрібних коштовностей. Та коли Лань проминув меморіал, він звернув увагу, що ті гнізда порожні. Вандали покрали нефрит воїна-пам’ятника, хоча то були всього лише інертні декоративні камінці зеленого кольору.

Вестибюль Зали мудрості був розкішно просторим приміщенням, викладеним світлою мармуровою плиткою. До вигадливо розписаної стелі тягнулися широкі зелені колони. Ланя й Вуня зустрів юний асистент, який шанобливо привітався і провів їх до кабінету голови.

— Сонь збирається про щось попросити, — тихо промовив Лань до Вуня, поки вони йшли. — Подумай, про що може йтися і що ми маємо йому пообіцяти.

Їх провели крізь подвійні двері з дерева. Коли вони зайшли, голова Ради обійшов масивний письмовий стіл, щоби ввічливо їх привітати. Сонь Томарьо був кремезним чоловіком років п’ятдесяти, з ямочками на щоках і густими бровами. Замолоду він, мабуть, був неабияким здорованем, та роки й роки приємного життя посередині життєвого шляху перетворили канати м’язів на клубки жиру. Голова просяяв до Ланя широкою усмішкою політика.

— Заходьте, заходьте, Кауле-дзень. Чи благоволять вам боги?

— Благоволять, і то непогано, пане голово, — відповів Лань.

Вони кілька хвилин обмінювались люб’язностями, а тоді Лань сів у крісло перед Соневим столом. Вунь поставив інше крісло ліворуч трохи позаду Ланя, як воно й належиться, і сів туди.

Голова Ради опустився на своє шкіряне крісло з високою спинкою, й те аж ніби невдоволено зітхнуло. Він сплів руки на чималенькому череві й винагородив Ланя уважним кивком:

— Що за гризоти має Стовп клану, що я з ними можу допомогти?

Лань зібрався з думками.

— Голово Соню, боюся, що мій візит пов’язаний із неабиякими турботами.

На відміну від брата й сестри, Лань пам’ятав їхнього батька. В останній рік Війни багатьох народів, за кілька місяців до того, як Каул Душужонь загинув в одній із фінальних битв з переважаючими силами шотарської армії, Лань запитав у батька:

— А хто правитиме Кеконем, коли шотарці підуть? Ти?

— Ні, — поблажливо відповів Каул Ду. — Не я.

— Тоді дідо? Чи Айт-дзень?

— Ніхто з нас. Ми — Зеленокості, — його батько робив по три копії списку імен, розкладу потягів та мапи й запечатував їх у конверти без позначок. — Золоту й нефриту разом не бувати.

— Чому таке кажуть?

Лань часто чув цю фразу в звичайних розмовах. «Золото й нефрит» — це кеконська ідіома на позначення жадібності й надмірності. Неприпустимих забаганок. Людину, яка надто вже сподівалася розбагатіти, застерігали: «Не проси про золото й нефрит». І Лань із власного досвіду знав, що дитину, яка забажає тістечко із заварним кремом, коли вже з’їла солодку булочку, скоріш за все, висварять: «Ти забажав золота разом з нефритом!».

Батько Ланя підвів на нього примружений погляд. Лань злякався на мить, що його наполегливі запитання роздратували батька й зараз його відправлять до своєї кімнати, щоб Каул Ду міг спокійно завершити роботу. Батько в цьому будинку був гостем нечастим, вони з Ланевим дідусем надовго зникали, виконуючи таємні місії, а коли поверталися — бабуся й мати Ланя так до цього ставилися, наче їх персонально навідали боги: то була велика честь, злам звичного трибу життя, щось таке, що треба вшанувати, але краще, щоб минуло воно якнайшвидше. Каул Ду цілував своїх дітей, але не знав, як із ними поводитися. З Ланем він розмовляв як з дорослою людиною. А в сусідній кімнаті репетував Ланів крихітний братик Хіло, й мати намагалася його вгамувати.

— У прадавні часи, за багато століть до того, як прийшли шотарці, на Кеконі було три царства, — заговорив Каул Ду, знову почасти повертаючись до своїх списків і мап. — Уздовж північного узбережжя, там, де зараз ми, розташувалося царство Дзань, у центральній улоговині — царство Хуньто, а на південному півострові — царство Тєдо. Найсильнішим поміж них було Хуньто, але тамтешній цар мав рідку кров і був одержимий нефритом. Одної ночі свербець геть звів його з глузду, й цар промчав палацом, вбиваючи свою родину разом із власними дітьми.

Лань ковзнув поглядом по чималій кількості нефриту, що його батько носив на зап’ястках та довкруж шиї. Каул Ду помітив це, підсміхнувся, спіймав Ланя за руку і пригорнув до себе з грубуватою любов’ю.

— Злякався, синку?

Каул Ду витягнув ніж-кіготь з піхов на поясі й підняв його так, щоб той опинився між ним та сином. Лань бачив, наскільки добре той заточений і як помітно руків’я стерлося під батьковою рукою.

— Тобі лячно за татка? Бо з ним може щось статися? — спитав Каул Ду.

— Ні, — спокійно відповів Лань.

Йому було вже вісім, і він знав, що всі чоловіки в його родині були зеленокостими воїнами, а це значить, що вони носили нефрит та присягнули у відданості потаємному клану, який боровся проти несправедливої влади чужоземців.

— Добре, — промовив його батько, досі міцно обіймаючи Ланя за плечі. — Бо й не треба. Деяким людям судилося носити нефрит, а іншим — ні. І ти, і твій малюк-братик — такі самі, як ваші татко й дідо. Ось, тримай ножа. У тебе власного ще нема? О боги, уже слід мати, треба було про це подбати. Не бійся, це ж лише кілька камінців, вони не завдадуть тобі шкоди.

Лань узяв ніж і крутнув його в руці, як він тренувався з іграшковим. Шматочки нефриту, що вкривали руків’я, були гладенькими на дотик і викликали у його грудях тепле й приємне дзижчання, наче він глибоко-глибоко вдихнув після того, як надовго затамував подих. Батько схвально подивився на нього. Лань спитав:

— То що сталося після того, як цар убив свою родину?

Каул Ду забрав у нього ніж та сховав у піхви.

— Коли загинула вся царська родина Хуньто, Дзань та Тєдо напали на нього й поділили центральне царство між собою, а тоді почали воювати одне з одним. Урешті-решт Кеконь об’єднався. І відтоді ухвалили рішення, що задля безпеки держави той, хто править, ніколи не носитиме нефриту, а той, хто носить нефрит, ніколи не правитиме.

Із сусідньої кімнати, після благословенного затишшя, знову, зі ще більшою силою, залунали крики Хіло, якого мучили кольки.

— А щоб йому! Не немовля, а якийсь репетливий демон, — прогарчав Ланів батько, але крізь його роздратування прокралась самовдоволена посмішка.

Популярна поміж кеконськими бабцями казочка стверджувала: що нестерпніше дитя змалечку, то кращий воїн з нього виросте. Віддалік повітря прохромив новий звук — рев сирени повітряної тривоги над Дзаньлунем, що перекричав лемент Хіло.

Батько Ланя на той галас не зважав і спокійно продовжив:

— Чоловік, що носить царську корону, не може носити нефрит воїна. Золоту й нефриту разом не бувати. Ми, Зеленокості, живемо за принципами айшо. Ми захищаємо країну від ворогів, а слабких — від сильних.

Тепер Каул Ду тримав сина за плечі витягнутими руками. Ліве око в нього примружилось, а вираз обличчя став задумливим:

— Коли скінчиться ця війна, коли ми переможемо «шоті», клан має відбудувати країну й захистити народ від розбрату. Ех, Ланю-се, не думаю, що я доживу, аби це побачити, але ти мусиш стати Зеленокостим іншого ґатунку, ніж я.

— Я хочу, щоб ви запровадили закон, — сказав Лань голові Соню, — який запобігатиме перетворенню одного клану на мажоритарного акціонера в Нефритовому альянсі Кеконю.

Голова стиснув товсті губи.

— Це цікаво, — повільно промовив він, — враховуючи, що структура власності в НАК за останні п’ятнадцять років практично не мінялася і два найбільші клани країни володіють приблизно однаковими частками.

— У Гірського клану тридцять дев’ять відсотків, у Безгірного — тридцять п’ять, решту поділено між меншими кланами, — уточнив Лань. — Але я мушу виправити вас, пане голово, адже останні зміни сталися минулого року, коли «горяни» збільшили свою частку на два з половиною відсотки, поглинувши клан «Троє Жунів». А досягли вони цього, убивши всіх носіїв нефриту в родині Жунь.

Голова Сонь скривився, й Лань приховав посмішку. Ніколи не зайве нагадати політикам, що Зеленокості послуговуються іншими уявленнями про темп подій і жорстокість.

— Кауле-дзень, оцей закон, що ви пропонуєте… потрібен для захисту?

Тепер голова заговорив прохолодно-допитливим тоном. Його густі сиві брови зустрілися на чолі, й між ними утворилася глибока западина. Лань здогадувався, про що той думає: невже є причини боятися, що «горяни» можуть спробувати завоювати менші клани чи, хай боги боронять, захопити Безгірний клан?