Фонда Ли – Нефритове місто (страница 24)

А Хіло всміхнувся.

І хоча Лань вважав, що ухвалив правильне рішення, на серці було тяжко. Боги на небесах, важко бути Стовпом, коли з одного боку в нього запальний молодший брат, а з другого — старий дідів друзяка-хитрун. І все ж безнадійним положення не назвеш. Хіло цього дня діяв стримано, а Дожу, хай як неохоче, знову поводився як належить. Коли важка розмова лишилась позаду, Лань заговорив примирливішим тоном:

— Гадаю, то в нас нерви трохи розхиталися. Ви двоє мусите знати, як я ціную вашу точку зору.

— І що тепер? — спитав Хіло. — Чекаємо, як Айт відреагує?

— Не зовсім. Я сказав, що ми не будемо зв’язуватися з «горянами», та тепер, коли знаємо, чого вони прагнуть, треба діяти обережніше. Дожу, організуй мені зустріч із головою Сонем.

Синоптик, якого лише хвилину тому дуже жорстко поставили на місце, кивнув, не сперечаючись.

Лань повернувся до брата.

— Хіло, те, що я тобі казав про Пахву, тепер стосується Соґеню та інших межових територій. Зміцнюй оборону там, де треба, але кров без дозволу родини більше не проливай. І за викрадення Аньденя ми мститися не будемо. Може, вони нам в очі й плюнули, але повернули його живим-здоровим, а ми відкинули пропозицію створити альянс, тому на якийсь час краще уникати подальшого погіршення стосунків.

Хіло схрестив руки на грудях і знизав плечима:

— Як скажеш.

— І ще одне, — додав Лань. — Треба переконатися, що Шае у безпеці. Квартира в неї у Північному Сотто, то ж із цим проблем не має бути, але я кажу про ті випадки, коли вона їздить Дзаньлунем. Хай один чи двійко з твоїх людей за нею наглядають.

А ось тепер Хіло мав незадоволений вигляд — він так скривився, наче йому вісім років і його щойно висварили, аби чемно поводився з молодшою сестричкою.

— Шае прекрасно здатна сама про себе подбати.

Лань роздратовано відповів:

— Ти ж знаєш, що Шае не носить нефриту. Зараз вона не має стосунку до кланових справ, та хтозна — ану ж «горянам» про це не відомо. Після того, що сьогодні сталося з Аньденем, нам треба вжити запобіжних заходів.

— Якби вона носила нефрит, то прекрасно подбала б про себе сама, — виправився Хіло.

Захвату це в нього явно не викликало, але більше він не сперечався. Лань вирішив не звертати уваги. Він радів, що Шае повернулась — з нефритом чи без, — але якщо в цьому зізнатися, Хіло тільки більше набурмоситься. Лань уже давно зрозумів: хай там що він зробить чи скаже, його молодші однаково ворогуватимуть.

РОЗДІЛ 12

ЧОЛОВІК НА ІМ’Я МУДТ

Обличчя Беро гоїлось погано, й коли він дивився у дзеркало, то чудувався, який же він тепер бридкий. А ще на бігу він почав трохи кульгати. Не те щоб це багато для нього важило, та коли звертав на це увагу (а таке ставалося часто), то згадував ту жахливу ніч у «Подвійному талані». Згадував важкі кулаки братів Майків, невимушену зневагу Рога та неприховані жалощі в погляді Стовпа, немов Беро був триногим собакою, якого навіть вбивати не треба.

Та найчастіше Беро згадував нефрит. Як це було — мати його при собі, і як — втрачати.

Сампа, нюня абукейська, тепер поводився мов зайчик. Після того як у нього вколотили страх перед усім зеленим, він знайшов роботу велокур’єром. Беро бачив, як той квашня з пихтінням крутив педалі на вулицях їхнього бідного докерського кварталу на краю Кузні, тягаючи коробки й пакети в заіржавілому причепі. Коли Беро його кликав, Сампа не звертав на нього уваги. У відповідь той порізав Сампі шини, хлопець пропустив цілий день роботи, і його звільнили.

Тітка Беро працювала по дванадцять годин на день кравчинею на швацькій фабриці, і він спав на підлозі її квартири, коли жінка була на роботі. Тітчин кавалер працював на складі в Доках і не гребував брати те, що погано лежить. Не так багато, щоб його спіймали за руку та звільнили, але на випивку вистачало. І хай цей козел ніколи нічого хорошого для Беро не зробив, саме через нього до хлопця долинули чутки про чоловіка на ім’я Мудт, що тримав крадений крам на задвірках крамнички уцінених товарів у Смітгярні.

Сам цей факт Беро не дуже зацікавив — його привабили інші чутки. Він відшукав чолов’ягу в задній кімнаті його крамнички, де той рахував коробки. Мудт був смаглявцем із хвилястим волоссям та маленькими оченятами — мабуть, мав трохи абукейської крові.

— Чого треба? — спитав Мудт.

— Я чув, маєш роботу для людей, яким вона потрібна, — сказав Беро.

— Може, й маю, — чоловік кашлянув у лікоть і глянув на Беро блискучими пронизливими очима.

Навіть за такої вологої спеки він мав на собі сіру сорочку з рукавами, що прикривали руки до самих зап’ястків; під пахвами й навколо коміра та сорочка потемніла від поту.

— Тільки то робота не для тюхтіїв. Кермувати вмієш? А стріляти?

— І те, і те можу, — Беро уважно роздивлявся чоловіка. — Це правда? Що ти «зелений»?

Мудт криво всміхнувся. А тоді висолопив язика й показав нефритовий стрижень, що проштрикнув язик у самому центрі.

— Та справжній він, справжній, — запевнив він Беро. — Я тобі кажу, бо ж бачу, що тобі, кеке, вже кранти. Ти спраглий.

Чоловік потарабанив указівним пальцем себе по чолу й вишкірив криві зуби в посмішці.

— Чуття, сам розумієш.

Якщо Мудт дійсно має нефрит, то правдивими можуть виявитися й інші чутки: що в Мудта є фальшиві документи й надійне джерело «сяйва» або що, як власник дрібного бізнесу на території Безгірного клану, він платить тому суто номінальну данину, а справжні гроші заробляє, постачаючи інформацію «горянам». Мудт усього досягнув своїми силами. Він — живий доказ, що не треба обов’язково народитися у правильній родині чи ходити до правильної школи, аби отримати те саме, що й Зеленокості, аби самому взяти до рук владу, якою з тобою не збираються ділитися.

— Хочу на тебе працювати, — сказав Беро.

РОЗДІЛ 13

ПРОХАННЯ ПРО ПОСЛУГУ

Шае почала подобатися нова домівка в Північному Сотто. Вона енергійно взялася за облаштування квартирки, й це створювало відчуття продуктивної праці. І хоч Шае не знала, що робитиме далі, коли з цим закінчить, те заняття заряджало її впевненістю — вона зможе. Зможе жити в Дзаньлуні поряд зі своєю родиною, але й обстоюючи власну незалежність. Вона купила симпатичні, хоча й лише базові, меблі, запаслася всіма необхідними дрібничками та знову навчилась куховарити на одну людину. Почала досліджувати околиці й із задоволенням з’ясувала, що там чимало крамничок, які торгували всім на світі — від брендових сумок до смердючих порошків із трав, — та багатий вибір забігайлівок: від устричних барів до нічних яток, з яких продавали локшину. Північний Сотто був дорожчим районом, ніж велелюдний та занехаяний Сотто-Вілледж, — це модний і благополучний квартал, де оселялися молоді працівники контор, художники й чимало іноземців. Тут Шае могла носити сміливі принти та яскраві спідниці зі свого еспенського гардеробу, й ці речі не здавались недоречними, а навпаки — робили її модною та стильною. Тут Дзаньлунь був космополітичним і відкритим світові.

А все ж, хай навіть наївні відвідувачі міста цього й не помітили б, Шае бачила, що кланові правила діяли тут так само чітко, як і будь-де. Куди б не йшла, помічала у вікнах білі ліхтарі — справжні або дешевенькі, вирізані з паперу. Не раз і не двічі проминала одного, двох, часом навіть трьох людей Хіло. Без свого нефриту відчути їхні аури вона не могла, але помітити їх було нескладно: жорсткі й суворі молодики (а іноді й жінки), гарно вбрані, озброєні ножами й короткими мечами, а нефрит носять так, аби він впадав у вічі. Здебільшого люди їх швиденько оминали, щоб не привертати небажаної уваги. Шае чинила так само, проте з іншої причини.

Сусідами її були пара трохи за двадцять, і, судячи з вигляду, працювали вони у Фінансовому кварталі (жінка тримала крихітного песика, що через розмір та шарм нагадував розгодованого щура); самотня жінка середніх літ, яку завше навідували самотні подруги середніх літ, щоб разом випити й гучно зіграти в карти; та юнак студентського віку, що в’їхав до квартири поруч із Шае десь через два тижні після її переїзду. Він часто виходив та повертався, й коли вони кілька разів кивнули одне одному, зустрічаючись у коридорах або на сходах, Шае замислилась, чи не треба представитись. Але вагалася. Щойно вона промовить ім’я «Каул» — і її приємній анонімності настане край.

Вона казала собі, що це безглуздо — щоб таке заважало їй знайомитись із новими людьми. І коли знову побачила сусіда, вони якраз удвох виходили з будинку.

— Ми постійно бачимось, а я не знаю, як вас звуть, — усміхнулась вона.

— Ой, — трохи присоромлено відповів юнак, нахилив плечі вперед і торкнувся чола в жесті неформального привітання. — Цаунь Юденьжу.

Шае відповіла таким самим жестом:

— А я — Шае.

Цаунь Ю вигнув брови. У Шае спалахнули щоки. Вона хотіла назватися повним ім’ям та прізвищем, але якось так вийшло, що з губ зістрибнуло тільки скорочене. О боги. Він, мабуть, подумав, що вона безсоромно фліртує. Цаунь був привабливим молодиком, хай навіть молодшим за неї, ще й постійно носив маленьку чорну шапочку, що робила його схожим на малолітнього злочинця. Але ж річ не в цьому. Вона не збирається вибивати клин клином.

— Приємно познайомитись, пане Цаунь, — Шае ввімкнула задню й повернулась до формальностей, потайки жахаючись, який химерний безлад вона влаштувала з простенької спроби познайомитись. — Гадаю… ми ще побачимось.