Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 9)

— Не можна весь час так їхати, — чула Кетрін бурмотіння слуг. — На сході великі міста, що проковтнуть нас і самі лише кістки виплюнуть!

Але місіс Маллоу, економка, шепотіла у відповідь:

— Та що ти знаєш, С’юкі Блайндер? Самого містера Валентайна відправляють в експедицію, розвідати, що нас там чекає. Вони з Маґнусом Кромом знайшли якусь велику поживу, можеш не сумніватися!

Можливо, і була якась велика пожива, але ніхто не знав, яка саме, і коли Валентайн повернувся додому обідати після чергової наради гільдії інженерів, Кетрін спитала:

— Чому тебе відправляють у розвідувальний політ? Це робота навігаторів, а не найкращого археолога на світі. Це несправедливо!

Валентайн терпляче зітхнув.

— Лорд-мер довіряє мені, Кейт. Я скоро повернуся — через три тижні. Ходімо зі мною в ангар — подивимося, що П’юсі і Ґенч зробили з моїм повітроплавом.

За ті довгі тисячоліття, що минули з часів Шістдесятихвилинної війни, технології повітроплавання сягнули висот, про які Прадавні не могли навіть мріяти. Валентайн особисто замовив «Ліфт на 13-й поверх» і навіть частково оплатив його будівництво за гроші, що Кром заплатив йому за зразки старотеху, привезені з подорожі в Америку за двадцять років до того. Він казав, що це найкращий повітроплав, і Кетрін не мала причин сумніватися в його словах. Він, звісно, тримав його не на п’ятому ярусі з повітроплавами звичайних торговців, а у приватному ангарі за кількасот метрів від палацу Кліо.

Кетрін з батьком йшли туди через залитий сонцем парк. Ангар і металевий майданчик перед ним кишіли людьми й жуками, а П’юсі і Ґенч завантажували «Ліфт» провізією. Пес побіг вперед, щоб обнюхати ящики і бляшанки: консервоване м’ясо, підіймальний газ, ремкомплекти для пробоїн у корпусі, сонцезахисний крем, протигази, вогнетривкі костюми, рушниці, дощовики, теплий одяг, картографічне приладдя, переносні пічки, запасні шкарпетки, пластикові чашки, три надувні човни і коробку з написом «Патентовані брудоходи Пінка: Здолають усі перешкоди Пінкові брудоходи!»

В ангарі, у тіні, чекав розкішний повітроплав. Його лискуча, чорна броньована оболонка була накрита брезентом. Як завжди, Кетрін відчула захват на саму думку про те, що це здоровезне судно підніме батька аж у небо. А також і сум — через те, що він покидав її, і страх того, що він може не повернутися.

— Як би я хотіла полетіти з тобою! — сказала вона.

— Не цього разу, Кейт, — відповів батько. — Але той день настане.

— Це тому, що я дівчина? — спитала Кетрін. — Але яка різниця? У Прадавніх жінкам було дозволено все те, що робили чоловіки. Крім того, серед крилатих крамарів чимало жінок. Коли ти літав в Америку, в тебе також була жінка-пілот, я бачила її фотографії...

— Річ не в тому, Кейт, — сказав він, обіймаючи її. — Просто це небезпечна пригода. І я не хочу, щоб ти перетворювалася на такого ж старого авантюриста, як я. Ти маєш лишатися вдома, закінчити навчання й стати леді високого Лондона. А найбільше я хочу, щоб ти завадила Псу дзюрити на ящики з консервованим супом...

Коли вона відтягнула Пса й насварила його, вони сіли разом у тіні ангара, і Кетрін сказала:

— То ти розповіси, куди вирушаєш, якщо це так важливо й небезпечно?

— Я не повинен говорити про це, — сказав Валентайн і скоса подивився на неї.

— Припини! — засміялася вона. — Ми з тобою найкращі друзі, чи не так? Ти знаєш, що я нікому не розповім. Мені так цікаво, куди рухається Лондон! Усі в школі розпитують мене. Ми несемося на схід повним ходом уже багато днів. Ми навіть не зупинилися, коли поглинули Солтгук...

— Добре, Кейт, — погодився він. — Кром відправив мене на розвідку у Шань-Ґуо.

Шань-Ґуо були провідною нацією Ліги протирухівців — варварського альянсу, що панував на колишньому індійському субконтиненті і залишках Китаю, захищеному від голодних міст високими горами й болотами, які позначали східний кордон мисливських угідь. Кетрін проходила це на географії. У горах був лише один прохід, який прикривало грізне місто-фортеця Батмунх-Ґомпа, також знане як Щит-стіна, чиї гармати знищили сотню міст упродовж перших століть Руху.

— Чому? — спитала вона. — Лондону туди не можна!

— Я не казав, що ми рухаємося туди, — відповів Валентайн. — Але коли-небудь ми можемо піти на Шань-Ґуо, щоб зруйнувати їхні укріплення. Сама знаєш, що здобич вимирає. Міста починають голодувати і нападають одне на одного.

Кетрін затремтіла.

— Має бути якийсь інший вихід, — запротестувала вона. — Може, поговорити з лорд-мерами інших міст і якось домовитися?

Він лагідно засміявся.

— Боюся, це суперечить принципам муніципального дарвінізму, Кейт. Міста живляться містами. Але не хвилюйся: Кром — видатна людина, він знайде рішення.

Вона безрадісно кивнула. У батькових очах знову з’явився тривожний, зацькований вираз. Він так і не розповів їй про дівчину-вбивцю, а тепер вона здогадувалася, що він приховує щось іще — і про цю експедицію, і про плани лорд-мера. Може, це якось пов’язано? Вона не могла спитати прямо про те, що підслухала в атріумі, не виказавши себе, тому спитала навмання, щоб побачити його реакцію.

— Є якийсь зв’язок з тією страшною дівчиною? Вона з Шань-Ґуо?

— Ні, — коротко відповів Валентайн і зблід. — Вона мертва, Кейт, не переймайся через неї.

Він швидко підвівся.

— Я лечу ще через кілька днів, тож не гаймо часу. Посидимо біля вогнища, поїмо тости з маслом, згадаємо давніші часи і забудемо... забудемо цю бідолашну спотворену дівчину.

Вони взялися за руки й пішли садом. На мить їх накрила тінь: це з Інженерію відлетів «Яструб-90».

— Бачиш? — сказала Кетрін. — Гільдія інженерів має власні повітроплави. З боку Маґнуса Крома жорстоко розлучати мене з тобою.

Але батько мовчки прикрив очі рукою і дивився на білий повітроплав, що облетів навколо верхнього ярусу і швидко попрямував на захід.

8 ТОРЖИЩЕ

Томові снилася Кетрін. Вони трималися за руки і йшли знайомими залами музею, але поруч не було жодного куратора чи гільдійця. Ніхто не казав: «Відполіруй підлогу, Натсворсі» чи «Зітри пил з посуду 43-го століття». Він показував їй музей як господар, а вона з усмішкою слухала про макети повітроплавів і модель Лондона у розрізі. Десь лунала дивна музика, що нагадувала стогін, і лише у залі природознавства вони зрозуміли, що їм співає великий синій кит.

Сон пройшов, але пісня кита лунала й далі. Том лежав на хиткій дощатій підлозі, між таких самих дощатих стін. Ранкове сонце пробивалося через щілини між дошками, він чув божевільну какофонію у виконанні оркестру труб і патрубків, хаотично розкиданих під стелею. То була каналізація Спідвелла, чиє бурчання й грюкіт юнак переплутав з піснею кита.

Він повернувся і роздивився крихітне приміщення. Естер сиділа, прихилившись до протилежної стінки. Вона побачила, що він прокинувся, і кивнула.

— Де я? — простогнав він.

— Не чекала таке почути, — сказала вона. — Мені здавалося, це буває тільки в книжках. «Де я?» Дуже цікаво.

— Ні, справді, — запротестував Том, дивлячись на грубі стіни і вузькі металеві дверцята. — Це Спідвелл? Що сталося?

— Їжа, ясна річ, — відповіла вона.

— Гадаєш, Рейланд щось підсипав? А навіщо?

Він підвівся і пішов горбастою підлогою до дверей. — Не парся, — попередила Естер. — Замкнено. Том усе одно посмикав двері. Дівчина мала рацію. Він припав до щілини у стіні і побачив вузенькі дощаті містки, що мерехтіли, немов зображення на витріщайці — то була тінь одного з коліс Спідвелла. Повз них проносився пейзаж Безкраю. Місцевість стала більш кам’янистою і крутою.

— Щойно зійшло сонце, ми вирушили на південний схід, — втомлено пояснила Естер, хоча він не встиг нічого запитати. — Напевне, навіть раніше, але тоді я ще не прокинулася.

— І куди нас везуть?

— А мені звідки знати?

Том сів і прихилився до тремкої стіни.

— Ну, все, — сказав він. — Лондон, мабуть, за сотні миль звідси. Я ніколи не повернуся додому!

Естер промовчала. Вона була бліда, і її шрами стали ще помітніші, а дошка під пораненою ногою просякла кров’ю.

Минула година, потім друга. Інколи містками хтось проходив, і тоді тіні закривали тоненькі смужки світла, що падало всередину. Труби щось собі бурмотіли. Раптом Том почув, як відмикають замок. Унизу дверей відчинилася заслінка, і в ній показалося обличчя.

— Усе гаразд?

— Гаразд? — закричав Том. — Яке може бути «гаразд»?

Він поповз до дверей. Рейланд стояв рачки, зазираючи через люк (Том здогадався, що то, найімовірніше, колись були дверцята для кота). За ним виднілися чоботи його людей, що стояли на варті.

— За що ви так з нами? — спитав Том. — Ми ж вам нічого лихого не заподіяли!

Старий мер трохи збентежився.

— Твоя правда, хлопче, але зараз важкі, жорстокі часи. Керувати самохідним містом тяжко. От ми й схопили вас. Продамо вас у раби, ось як. Такі справи. На торжищі будуть рабовласницькі міста, їм вас і продамо. А що робити? Нам потрібні запчастини для двигунів, інакше не втекти від більших міст...

— Продасте? — Том чув про міста, де раби працюють у машинних відділеннях, але це здавалося йому чимось таким далеким і чудернацьким, що він і подумати не міг, що така доля може спіткати і його. — Я мушу дістатися Лондона! Ви не можете мене продати!

— О, за тебе дадуть незлі гроші, — сказав Рейланд, так, немов це мало втішити Тома. — Вродливий, здоровий хлопчина. Я подбаю, щоби ти потрапив у гарні руки. А от щодо твоєї подруги не певен: вона напівмертва, та й на вигляд не картина олією. Спробуємо продати вас разом — два за ціною одного, так би мовити.