Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 8)

Том кивнув, відкинувся на спинку стільця і огледів житло Рейланда — крихітне приміщення, що нагадувало порожню зсередини голову сиру, геть не схоже на резиденцію мера. Врешті-решт, Орм Рейланд і не здавався мером. Потріпаний життям старий керував містом, де мешкали здебільшого його родичі: сини, доньки, онуки, небожі й племінниці та їхні дружини й чоловіки з інших міст, що зустрілися їм дорогою.

Але Рейланда складно було назвати щасливим.

— Важко керувати самохідним містом, — скаржився він. — Дуже важко, особливо зараз. Колись таке містечко, як Спідвелл, могло існувати цілком безтурботно, бо інші міста ним би не спокусилися. Але ті часи минули. Знайти здобич дуже складно, і всі навколо полюють на нас. Позавчора ми втікали від великого франкомовного рухомого міста. Скажіть, яка користь такому монстру від Спідвелла? Ми йому на один зуб. Але він усе одно гнався за нами.

— Схоже, ваше місто напрочуд швидкісне, — сказав Том.

— О, так, — підтвердив Рейланд, засяявши від гордості.

— Максимальна швидкість — сто миль на годину, — вставила його дружина. — Це досягнення Рейланда. Коли йдеться про ці велетенські двигуни, то він — справжній чарівник.

— Допоможіть нам, — попросив Том, нахилившись вперед. — Нам треба потрапити у Лондон, якомога швидше. Я певен, що ви здатні наздогнати його, а дорогою можуть трапитися ще якісь знахідки...

— Вибачай, хлопче, — сказав Рейланд і похитав головою. — Те, що скидає Лондон, не варте подорожі, принаймні не за цих часів. Зараз, коли здобич стала рідкістю, вони нічим не гребують. Пам’ятаю дні, коли по всіх мисливських угіддях стояли цілі терикони з брухту. Там можна було знайти щось пристойне! Але то було давно. — Він знизав плечима. — Крім того, я не наважуся наближатися ні до Лондона, ні до іншого міста. Нині їм не можна довіряти. Вони миттю накинуться на нас. Гам — і все! Ні, ні.

Том кивнув, намагаючись приховати розчарування. Він глянув на Естер, але та низько повісила голову і, здавалося, задрімала або знепритомніла. Він сподівався, що це через втому і ситість. Щойно він нахилився до неї спитати, чи все гаразд, Рейланд раптом сказав:

— Знаєш що, хлопче? Ми довеземо вас до торжища!

— Куди?

— До торжища! Це сходини містечок, два дні ходу звідси на південний схід. Нам усе одно треба туди.

— На торжищі чимало містечок збирається, — підтвердила місіс Рейланд. — І навіть якщо ніхто не захоче підкинути вас до Лондона, ви, напевне, знайдете крилатого крамаря, що погодиться. Хтось із них точно буде на торжищі.

— Я... — сказав Том і затнувся. Раптом йому стало зле. Кімната навколо немов здригнулася, а потім почала обертатися, наче зображення на несправній витріщайці. Він подивився на Естер і побачив, що вона сповзла зі стільця на підлогу. Хатні божества Рейландів всміхалися йому з вівтаря на стіні, один з них промовляв голосом Орма: «Там точно будуть повітроплави, Томе, на торжищі завжди повітроплави...»

— Може, ще водоростей, дорогенький? — запитала місіс Рейланд, і він упав на коліна. Її голос тепер лунав десь здалека.

— Цілу вічність чекати, поки воно подіє, правда ж, Ормі?

— Наступного разу треба класти більше, люба, — відповів Рейланд.

За якийсь час вирій візерунків на килимі піднявся, звився навколо Тома і занурив у сон — м’який, наче бавовна, сповнений снів про Кетрін.

7 ВИСОКИЙ ЛОНДОН

Над першим ярусом, над людними крамницями у Мейфері і на Пікаділлі, над майданом Квірка, де на гофрованій сталевій колоні гордо височіє статуя рятівника Лондона, місто увінчує верхній ярус — немов корона, підперта величезними стовпами. Це найменший, найвищий і найважливіший з усіх семи ярусів. Там стоять лише три будівлі, але то найвеличніші споруди Лондона. На кормі здіймаються вежі ратуші з конторами більш і менш впливових гільдій, де раз на місяць відбуваються збори їхньої ради. Навпроти розташована будівля, де ухвалюються найважливіші рішення: чорне скляне ікло Інженерію. Між ними пишається Святий Павло — стародавній християнський храм, відбудований Квірком, коли він перетворив Лондон на самохідне місто. Нині він являє собою сумне видовище — весь у риштуваннях і підпорах, позаяк у ті часи ніхто не припускав, що він буде у постійному русі, тож лондонські подорожі катастрофічно розхитали стародавні кам’яні стіни. Але невдовзі його знову відкриють для відвідувачів: гільдія інженерів обіцяла його відновити, і якщо прислухатися, можна почути шум дрилів і перестук молотків робочих.

Маґнус Кром також чує їх, поки його жук іде в тіні старого собору до Інженерію, і слабко, загадково усміхається.

Затемнені вікна Інженерію не впускають всередину сонячне світло. Металеві стіни освітлені холодним неоновим сяйвом, а в повітрі висить запах антисептика, що здається Крому блаженним полегшенням після смороду квітів і підстрижених газонів, що панує у високому Лондоні теплого весняного дня. Він входить у вестибюль, звертає увагу на молодого підмайстра, що негайно схиляє перед ним лису голову, і гаркає:

— Вези мене до докторки Твікс!

Монорейковий вагон уже чекає. Підмайстер допомагає лорд-меру сісти і везе його вгору спіральним узвозом, розташованим у самому центрі Інженерію. Вони проїжджають поверх за поверхом — кабінети, конференц-зали, лабораторії, де за тьмяним склом вгадувалися форми дивних машин. Куди б він не кинув оком, скрізь його інженери за роботою — досліджують фрагменти старотеху, проводять експерименти над щурами й собаками або водять зграйки дітей з безволосими головами, які вперше йдуть з гільдійських ясел на екскурсію у Нутро. У чистому й світлому святилищі своєї гільдії він почувається безпечно і вдоволено. Це нагадує йому, за що він так сильно любить Лондон і чому присвятив усе життя збереженню його руху.

Давно, коли Кром був ще молодим підмайстром, він читав похмурі прогнози, які прирікали самохідні міста на смерть через зникнення здобичі. Він поклав усе життя на те, щоб спростувати цю думку. Видертися на посаду очільника гільдії, а потім і в крісло лорд-мера було тільки початком. Його суворі закони про переробку і безвідходність стали тимчасовим рішенням. Лише тепер він був майже готовий розкрити свій справжній план.

Але спершу треба переконатися, що та дівка Шоу більше не стане йому на заваді.

Вагон зітхає гідравлікою і зупиняється біля однієї з верхніх лабораторій. Біля входу чекає кремезна, схожа на діжку жінка, що нервово переступає з ноги на ногу. Евадна Твікс — одна з найкращих інженерок Лондона. Вона нагадує чиюсь навіжену тітоньку й прикрашає лабораторію картинками з квіточками й цуценятами (пряме порушення правил гільдії), але в роботі безкомпромісна.

— Вітаю, лорд-мере, — безглуздо всміхається вона, вклоняючись. — Неймовірно рада вас бачити! Прийшли подивитися на моїх малюків?

— Я прийшов до Шрайка, — відрізає він і йде далі, поки вона крутиться позаду, немов листок у кільватері рухомого міста.

Вони йдуть через її лабораторію, повз сполоханих інженерів, що згинаються в поклонах, повз блискучі полиці з лабораторним начинням і столи, де ретельно відновлюють іржаві металеві остови. Команда докторки Твікс роками вивчає мисливців — воскреслих людей, чиї рештки інколи трапляються у Безкраю, — а знедавна вони роздобули дещо краще, ніж рештки.

— Ви завершили дослідження Шрайка? — питає Кром на ходу. — Ви певні, що він вже не має для нас користі?

— Я дізналася все, що могла, лорд-мере, — цвірінькає докторка. — Це неймовірний зразок технологій, але значно складніший, ніж йому потрібно. Він майже розвинувся в особистість. А його дивна манія, пов’язана з цією дівчиною... Я постараюся зробити нові моделі простішими. Може, варто його розібрати?

— Ні, — Кром зупиняється біля маленьких круглих дверей, торкається кнопки, двері роблять оберт і відчиняються. — Я дотримаю слова, що дав Шрайкові. Крім того, я маю для нього завдання.

За дверима, у темряві, стоїть запах мастила. Біля стіни нерухомо стовбичить висока постать. Щойно лорд-мер входить, її зелені очі загоряються, немовби фари.

— Містере Шрайк! — майже приязно вітається Кром. — Як почуваєтеся? Сподіваюся, ви не спали?

— Я НЕ СПЛЮ, — лунає голос з темряви — страшний і різкий, немов скрегіт іржавих шестерень. Навіть докторка Твікс, яка добре знає це створіння, здригається під прогумованим плащем.

— ЗНОВУ БУДЕ ОГЛЯД?

— Ні, Шрайку, — каже Кром. — Пам’ятаєте, про що ви попереджали мене під час нашої першої зустрічі півтора року тому? Про ту дівчину, Шоу?

— Я КАЗАВ, ЩО ВОНА ЖИВА І ЙДЕ У ЛОНДОН.

— Схоже, ви мали рацію. Вона з’явилася саме тоді, коли ви й казали.

— ДЕ ВОНА? ВІДДАЙТЕ ЇЇ МЕНІ!

— Боюся, це неможливо. Вона стрибнула у сміттєжолоб і повернулася в Безкрай.

Чутно тихе сичання, немов виток пари.

— Я МУШУ ЗНАЙТИ її.

Кром посміхається.

— Саме це я й сподівався почути. Один із гільдійських «Яструбів-90» — розвідувальних повітроплавів — вже чекає вас. Пілоти вирушать слідами міста туди, де вона впала. Якщо вона та її супутник мертві — добре. Якщо вони живі — вбийте їх і доставте тіла мені.

— ЩО ТОДІ? — питає голос.

— Тоді, Шрайку, — відповідає Кром, — я здійсню ваше заповітне бажання.

Для Лондона то були дивні часи. Місто все ще рухалося з високою швидкістю, немовби здобич була десь поруч, але на сірих, заболочених рівнинах мисливських угідь не було видно жодного містечка, тож усі губилися в домислах: що ж задумав лорд-мер?