Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 7)
— Ми йдемо під гору, — могла сказати вона. — Лондон сповільниться. Вони не стануть марнувати пальне, щоб видиратися на пагорб на повному ходу.
А потім, через годину чи дві:
— Мама казала, що самохідні міста — це дурість. Що міста недарма стояли на місці тисячами років, попри землетруси, виверження вулканів і рух льодовиків на південь. Нині ж вони катаються й жеруть одне одного, бо люди надто дурні, щоб їх зупинити.
Томові подобалося слухати її, навіть попри те, що міркування її мами здавалися протирухівською єрессю. Але варто йому було спробувати підтримати розмову, як вона знову замовкала і піднімала руку, щоби приховати обличчя. Здавалося, в одному худорлявому тілі живуть дві Естер: зловісна месниця, що думала тільки про те, як убити Валентайна, і дотепна, розумна, приємна дівчина, що інколи вигулькувала з-поза пошрамованої маски. Йому здавалося, що вона трохи куку на муню. Будь-хто, у кого на очах вбили батьків, схибнувся б.
— Як це сталося? — обережно спитав він. — Я про твоїх батьків. Ти певна, що саме Валентайн...
— Стули пельку й воруши ногами, — сказала вона.
Але коли стемніло і вони сховалися у западині від холодного нічного вітру, вона раптом почала розповідати свою історію.
— Я народилася на голій землі, — сказала вона, — але не такій, як тут. Я жила на острові Оук, далеко на заході. Колись він належав до мисливських угідь, але через землетруси ґрунт навколо провалився, відтак утворився острів, надто віддалений для голодних міст і захищений рифами від міст плавучих. Чарівний острів із зеленими пагорбами, скелями й струмками у густих дубових гаях, вкритих лишайником, немов старі собаки лишаями.
Том здригнувся. Всі лондонці знали, що на голій землі можуть жити тільки дикуни.
— Мені краще відчувати міцну підлогу під ногами, — сказав він, але Естер, здавалося, не чула його. Слова лилися з її спотвореного рота немов безнастанним потоком.
— Було таке містечко Данромін. Колись воно також рухалося, але якось його мешканці втомилися тікати від більших міст, перепливли на острів Оук, де зняли з нього колеса й двигуни і вкопали на схилі пагорба. Ніхто б і не здогадався, що воно колись рухалося.
— Який жах! — охнув Том. — Це відверте протирухівство!
— Мама з татом жили у кінці вулиці, — продовжувала вона, не звертаючи на нього жодної уваги. — Вони мали будинок на краю причалу, біля моря. Тато був фермером, а мама — істориком, як і ти, — тільки значно розумніша за тебе, ясна річ. Щоліта вона на повітроплаві літала шукати старотех, а восени поверталася. Зимовими ночами я сиділа у неї в кабінеті на горищі, їла сирні тости і слухала розповіді про її пригоди. А якось уночі, сім років тому, я прокинулася і почула, як на горищі хтось свариться. Я піднялася сходами, зазирнула і побачила Валентайна. Я знала його — це був мамин друг, що відвідував нас дорогою. Але тоді він поводився зовсім не дружньо. Він усе повторював: «Віддай мені машину, Пандоро. Мені потрібна МЕДУЗА». Він не бачив, як я увійшла. Я стояла на верхніх сходинках і зазирала на горище, надто налякана щоб іти далі чи щоб повернутися. Валентайн стояв спиною до мене, а мама — перед ним, з апаратом в руках. Вона сказала: «А щоб тобі, Тадею, добра не було! Це ж я знайшла її, тож вона моя!». Тоді Валентайн вихопив меч і...
Вона зупинилася й вдихнула. Їй кортіло зупинитися, але спогади не відпускали, повертаючи її назад, у ту ніч, у ту кімнату, до тих бризок крові на маминих картах зоряного неба, що наче намалювали нові сузір’я.
— Він обернувся і побачив мене. Я відсахнулася, тому його меч лише зачепив обличчя, і я впала зі сходів. Мабуть, він думав, що вбив мене. Я чула, як він повернувся до маминого столу і заходився ритися у паперах, а я підвелася й побігла. Тато лежав на підлозі в кухні. Він також був мертвий. Валентайн убив навіть наших собак. Я вибігла на вулицю і побачила величезний Валентайнів корабель, пришвартований у кінці саду, де чекали його люди. Вони погналися за мною, але я втекла. Я побігла в елінг і сховалася у батьковому ялику. Я хотіла повернутись у Данромін і покликати на допомогу — ще мала була, і думала, що лікар врятує маму з татом. Але я ослабла, мені було боляче і я стікала кров’ю... Якось я відв’язала ялик, течія понесла мене кудись, і я потрапила на береги мисливських угідь. Після того я жила у Безкраю. Я майже нічого не пам’ятала. Здавалося, коли він розітнув мені голову, більшість спогадів висипалися, а решта — переплуталися. Але пам’ять потроху поверталася, й одного дня я згадала Валентайна і те, що він скоїв. Тоді я вирішила знайти його і вбити — так само, як він вбив маму з татом.
— Що то була за машина? — спитав Том після довгої мовчанки. — Що таке МЕДУЗА?
Естер знизала плечима. Було надто темно, щоб це побачити, але він почув рух під її брудним плащем.
— Якась мамина знахідка. Старотех. Здавалося, нічого особливого. Як металевий м’яч, побитий і подряпаний. Але він вбив її за нього.
— Сім років тому... — прошепотів Том. — Саме тоді містер Валентайн очолив гільдію. Розповідали, ніби він знайшов щось важливе, і Кром так зрадів, що підвищив його — незважаючи на значно очікувавшого Чадлі Помроя та інших. Але я так і не дізнався, що саме він знайшов. І гадки не маю, що то за МЕДУЗА.
Естер мовчала, а через кілька хвилин захропіла.
Том довго не міг заснути і прокручував її історію знову й знову. Він пригадав фантазії, що надихали його довгими нудними днями у музеї. Він мріяв опинитися у Безкраї з прекрасною дівчиною і переслідувати розбійника-вбивцю, але не уявляв, що буде так вогко й холодно, і що так болітимуть ноги, і що розбійником виявиться один з найбільших героїв Лондона. Не кажучи вже про прекрасну дівчину...
Він подивився на понівечене обличчя Естер Шоу, освітлене місячним сяйвом. Вона хмурилася навіть уві сні. Тепер він краще розумів її. Вона ненавиділа Валентайна, але себе ненавиділа ще більше — за свою потворність і за те, що вона вижила, а батьки загинули. Він пригадав, як почувався після Великого крену, коли повернувся додому і побачив, що їхній будинок зруйновано, а мами з татом не стало. Йому здавалося, що в тому є і його провина. Він почувався винним, бо не помер разом з ними.
Я повинен допомогти їй, думав він. Я не дозволю їй вбити містера Валентайна, але якось доможуся правди. Якщо це правда, звісно. Можливо, завтра Лондон сповільниться, а нога Естер заживе. До заходу сонця ми наздоженемо Лондон, і
Але коли вони прокинулися, місто ще більше віддалилося, а нога Естер розболілася ще сильніше. Тепер вона стогнала з кожним кроком, обличчя набуло кольору несвіжого снігу, а кров просочувалася через пов’язку і стікала у чобіт. Том проклинав себе за те, що викинув пошматовану сорочку, за те, що через нього вона загубила мішок і аптечку...
Ближче до середини дня крізь дощову пелену попереду щось замаячіло. На слідах лежала купа шлаку і цегли — там, де Лондон скинув їх напередодні. Поруч стояло незнайоме містечко, і коли Том з Естер наблизилися, вони побачили людей, що метушилися біля купи брухту, вибираючи оплавлені уламки металу і шматки непрогорілого пального.
Видовище обнадіювало, і це змусило їх піддати ходу. Невдовзі після полудня вони опинилися в тіні велетенських коліс містечка, а Том здивовано оглядав єдиний ярус міста. Він був менший за деякі будинки у Лондоні і, схоже, побудований з дерева кимось, чия теслярська майстерність обмежувалася вмінням вбити кілька цвяхів і сподіватися на краще. За мерією, схожою на повітку, височіли довгі, згорблені труби якогось експериментального двигуна.
— Ласкаво прошу! — спустившись з купи цегли, прокричав високий сивобородий чоловіку брудній коричневій мантії. — Вітаю у Спідвеллі! Я — Орм Рейланд, мер міста. Розмовляєте англіянською?
Естер підозріло відступила, але Томові старий здавався цілком приязним. Він ступив уперед і сказав:
— Сер, ми дуже голодні й шукаємо лікаря, який оглянув би ногу моєї подруги...
— Я тобі не подруга, — прошипіла Естер Шоу. — А з ногою все добре.
Але вона була вся бліда, а її обличчя лисніло від поту.
— У Спідвеллі немає лікарів, — засміявся Рейланд. — Жодного. А щодо харчів... Зараз тяжкі часи. Маєте щось на обмін?
Том поплескав по кишенях накидки. Він мав дещицю грошей, але не думав, що лондонські гроші мають якусь цінність для Орма Рейланда. Тут він намацав щось тверде. То був сіді, який він знайшов у Нутрі. Том витягнув його, подивився з сумом і простягнув старому. Він сподівався подарувати його Кетрін Валентайн, але наразі їжа була важливішою.
— Гарно! Дуже гарно! — визнав Орм Рейланд, покрутивши диск у руках, милуючись веселковим сяйвом. — Користі від цього небагато, але варто притулку й харчів на кілька днів. Їжа, правда, не найкраща, але ліпша за ніщо...
Він мав рацію: їжа
— Готуємо здебільшого з водоростей, — пояснював Орм Рейланд, поки його дружина докладала в миски синювату бурду. — Вирощуємо їх у чанах під машинним відділенням. Та ще гидота, але не дає пуститися духу, коли знахідок мало, а якщо відверто, їх ніколи не було так мало, як тепер. Саме тому ми такі раді знайти цю купу мотлоху, в якій зараз борсаємося.