Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 6)

— Лорд-мер незадоволений, — сказав Валентайн і подивився на годинник. — Вбивця пробралася у Нутро Лондона, щойно ми вийшли у мисливські угіддя. Він особисто прийде обговорити інцидент. Посидиш зі мною, поки я чекаю? Якщо хочеш, їж мій сніданок — ось кава, масло, булочки. Я все одно не маю апетиту.

Кетрін також не могла похвалитися апетитом, але, кинувши погляд на їжу, помітила пошарпаний шкіряний мішок з іншого боку стола. Дівчина-вбивця впустила його вчора у Нутрі, і тепер його вміст лежав розкладений на стільниці, немов експонати якогось дивного музею: металева пляшка для води, аптечка, волосінь, кілька шматків в’яленого м’яса, на вигляд жорсткішого за підошву старих черевиків, і зім’ятий аркуш паперу з прикріпленою до нього фотокарткою. Кетрін взяла його. То було посвідчення особи, видане у місті Строле, — замацане й зблякле, що розпадалося по лініях згину. Але її увагу привернула світлина. Вона ахнула.

— Тату! Її обличчя!

Валентайн обернувся, побачив документ у неї в руці і вихопив його з гнівним криком:

— Ні, Кейт! Це не для твоїх очей! Це взагалі ніхто не повинен бачити...

Він дістав запальничку, обережно підпалив кутик документа і поклав його у попільницю в себе на столі, де той догорів. Потім він знову заходився міряти кроками кімнату, а Кейт сиділа й стежила за ним. За ті десять років, що минули з часу її переїзду у Лондон, вона звикла бачити в ньому не лише батька, а й найкращого друга. У них були однакові вподобання, вони сміялися з тих самих жартів і не мали секретів одне від одного. Але тепер вона відчувала, що він приховує щось про цю дівчину. Вона ніколи в житті не бачила його таким схвильованим.

— Хто вона, батьку? — спитала Кетрін. — Ти зустрів її в якійсь з експедицій? Вона ще така юна... А що в неї з обличчям?

Почулися кроки, стукіт у двері, і в кімнату увірвався П’юсі.

— Лорд-мер уже поруч, шефе.

— Уже? — ахнув Валентайн.

— Боюся, що так. Ґенч щойно бачив, як парком їде його жук. Каже, він не в гуморі.

Валентайн також був не в гуморі. Він схопив накидку, що висіла на спинці крісла, і заходився приводити себе до ладу. Кетрін підійшла, щоб допомогти йому, але він відмахнувся, тож вона швидко цмокнула його в щоку і квапливо пішла. Пес поплентався вслід. Через великі овальні вікна вітальні вона побачила службового жука білого кольору. Перед ним біг загін солдатів у яскраво-червоній формі біфітерів — особистої охорони лорд-мера. Вони розосередилися по галявинах, немов бридкі садові прикраси, а Ґенч і решта прислуги кинулися підіймати пластиковий ковпак жука. Лорд-мер виліз і попрямував до входу.

Маґнус Кром правив Лондоном вже майже двадцять років, але все одно не скидався на лорд-мера. Лорд-мери з підручників історії Кетрін були пухкими, веселими, червонопикими дядьками, а Кром був худий, немов старий ворон, і навіть ще понуріший. Він не носив пурпурних мантій, якими пишалися інші мери, а вдягався у довгий гумований плащ білого кольору і носив над правим оком витатуйоване червоне коліщатко — емблему гільдії інженерів. До нього лорд-мери вибавлялися від татуювання гільдій, щоби підкреслити, що служать усьому Лондону, але все змінилося, коли Кром здобув владу. Хоча дехто вважав несправедливістю той факт, що він водночас очолює гільдію інженерів і посідає пост лорд-мера, ніхто не міг заперечити, що Кром вправно керує містом.

Кетрін він не подобався — ніколи не подобався, попри те, що він добре ставився до батька, — і вона не хотіла з ним бачитися. Коли діафрагмові вхідні двері розкрилися, вона миттю пішла коридором геть і тихенько наказала Псу йти за нею. За першим обертом вона зупинилася й сховалася у неглибокому алькові, поклавши долоню вовкові на голову, щоб той сидів тихо. Вона була певна, що батька спіткала якась страшна біда, і не збиралася миритися з тим, що він приховує від неї правду, так наче вона — мала дитина.

Через кілька секунд вона побачила, як Ґенч, стискаючи в руці капелюха, входить в атріум.

— Прошу сюди, ваша вельмишановна честь, — бурмотів він з уклонами. — Обережно, поріг, пане мере.

За ним з’явився Кром. Він на мить зупинився, дивно хитаючи головою, немов рептилія, і Кетрін відчула, як він зиркнув у коридор — то був наче подих Крижаної пустки. Вона втиснулася в альков і почала молитися Квірку і Кліо, щоб той її не побачив. Їй навіть здалося, що вона чує його дихання і рипіння прогумованого плаща. Ґенч ввів його в атріум, і небезпека минула.

Міцно тримаючи Пса за нашийник, Кетрін підкралася до дверей і прислухалася. Вона почула голос батька і уявила, як він стоїть біля декоративного фонтана, а його люди пропонують Крому крісло. Батько почав був казати щось про погоду, але тонкий, холодний голос лорд-мера перебив його:

— Я прочитав звіт про твої вчорашні пригоди, Валентайн. Ти переконував мене, що розібрався з усією родиною.

Кетрін відсахнулася від дверей, немов обпеклася. Як смів цей старий так зухвало розмовляти з батьком? Вона не хотіла слухати, але допитливість взяла гору, і вона знову притулилася вухом до дверей.

— ...привид з минулого, — казав батько. — Не уявляю, як вона втекла. Одному Квірку відомо, де вона навчилася таких хитрощів і моторності. Але вона вже мертва. Як і хлопчик, що спіймав її, бідолашний Натсворсі...

— Ти в цьому певен?

— Вони вивалилися з міста, Кром.

— Це нічого не гарантує. Ми рухаємося м’яким ґрунтом, вони могли вижити. Ти мав відправити когось, щоб перевірити. Пам’ятай — нам невідомо, чи обізнана дівчина про роботи матері. Якщо вона розповість в якомусь місті, що в нас є МЕДУЗА, до того, як ми будемо готові нею скористатися...

— Знаю, знаю, — роздратовано відповів Валентайн, і Кетрін почула скрипіння крісла, в яке опустився батько. — Я підготую «Ліфт на 13-й поверх», полетимо назад і спробуємо знайти тіла...

— Ні, — розпорядився Кром. — В мене інші плани на тебе і твій повітроплав. Ти маєш вирушити вперед і дізнатися, що чекає Лондон на шляху до мети.

— Кром, це завдання для розвідників комітету планування, а не для «Ліфта...»

— Hi, — знову відрізав Кром. — Не хочу, щоб зайві люди знали, куди рухається місто. Ми оголосимо про це у слушний час. Крім того, є дещо таке, що я можу доручити тільки тобі.

— А дівчина? — спитав Валентайн.

— Не переймайся, — сказав лорд-мер. — Я маю агента, що вистежить її та закінчить те, з чим ти не дав собі раду. Готуй повітроплав, Валентайн.

Зустріч добігла кінця. Кетрін почула, що лорд-мер готується йти, і поспішно пішла геть, поки той не наблизився до дверей. Її думки оберталися швидше за сушарки в залі стародавніх технологій лондонського музею.

Дівчина сіла у себе в кімнаті, щоб обміркувати почуте. Вона сподівалася розгадати таємницю, а натомість перед нею постала нова загадка. Одне вона знала напевне: батько приховував якийсь секрет. Він ніколи нічого не приховував від неї. Він завжди все розповідав і цікавився її думкою, але тепер шепотівся з лорд-мером про незнайомку, що була «привидом з минулого», яку мав вистежити якийсь агент... Але для чого? Невже Том і вбивця могли вижити? І чому лорд-мер доручав батькові розвідувальний політ у такій конфіденційності? Чому він не хотів казати, куди прямує Лондон? І що це, чорт забирай, за МЕДУЗА?

6 СПІДВЕЛЛ

Цілий день вони дерлися вперед, шкандибали шрамом, що його залишив Лондон на м’якому ґрунті мисливських угідь. Місто не зникало з поля зору, але дедалі меншало й віддалялося, втікаючи від них на схід, і Том розумів, що невдовзі воно зникне за обрієм. Його мучила самотність. Життя у статусі підмайстра-історика третього класу ніколи його особливо не тішило, але тепер роки, проведені у музеї, здавалися прекрасним сном. Він раптом усвідомив, що скучив за метушливим доктором Аркенґартом і пихатим Чадлі Помроєм. Він скучив за койкою у провіюваному всіма протягами дортуарі, за довгими годинами роботи і за Кетрін Валентайн, хоча й спілкувався з нею лише кілька хвилин. Інколи, заплющивши очі, він доволі чітко бачив перед собою її обличчя, добрі сірі очі й чарівну усмішку. Він був певен, що вона не знає, хто її батько насправді...

— Дивися, куди преш! — гаркнула Естер Шоу.

Він розплющив очі й побачив, що ледь не зіштовхнув її з краю траншеї, що залишили по собі гусениці.

Вони йшли і йшли, і Тому почало здаватися, що найбільше він скучив не за містом, а за їжею. Того, що давали у їдальні гільдії, ніколи не було достатньо, але всяко краще за ніщо, як він міг тепер переконатися. Коли він спитав Естер, чим вони можуть підживитися, та сказала:

— Дарма ти забрав у мене мішок, лондонцю. Я мала непогану в’ялену собачатину.

Ближче до полудня їм трапилися тьмяні, сіруваті кущі, які лондонські гусениці не змогли змішати з ґрунтом. Естер нарвала з них листя й перетерла між двома камінцями.

— Краще б їх підсмажити, — сказала дівчина, поки вони ковтали ту жахливу рослинну бурду. — Я мала в мішку заготовку, щоби розпалити вогнище.

Потім вона зловила жабу в одній із калюж, що вже почали збиратися в гусеничних слідах. Дівчина не стала пригощати Тома, а той намагався не дивитися, як вона їсть.

Він досі не знав, як до неї ставитися. Вона здебільшого мовчала, а коли Том намагався до неї заговорити, зиркала на нього з такою люттю, що він швидко призвичаївся також іти мовчки. Але іноді вона несподівано порушувала мовчанку.