Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 5)

4 БЕЗКРАЙ

Тиша. Він не розумів її. Навіть коли Лондон не рухався, навколо постійно був шум: галас у дортуарі, дзижчання вентиляторів, деренчання ліфтових шахт, хропіння підмайстрів у сусідніх койках. А тепер раптом тиша. В нього аж розболілася голова. Розболілося все тіло. Койка також здавалася дивною, а коли він поворушив руками, то відчув між пальцями щось вогке й ковзьке, немов...

БАГНО! Том ахнув і сів. Він був не у дортуарі для підмайстрів третього класу, а лежав на горбатому валі з грязюки на краю глибокої канави. Поруч, у слабкому, сіруватому світанковому сяйві сиділа дівчина зі спотвореним обличчям. Страшний сон, де він упав у закопчений сміттєжолоб, виявився дійсністю: він випав з Лондона і опинився разом з Естер Шоу на голій землі!

Він застогнав від страху, і дівчина швидко озирнулася на нього.

— То ти живий, — сказала вона. — Я думала, ти сконав.

Здавалося, їй все одно.

Том став рачки, торкаючись багна тільки долонями, колінами і пальцями ніг. Він був чомусь до пояса голий, а тіло та руки вкриті синцями та подряпинами. Його накидка лежала поруч у бруді, але він не міг знайти сорочку, аж поки не наблизився до дівчини зі шрамом і не побачив, як вона рве її на смужки, щоби перебинтувати поранену ногу.

— Гей! — вигукнув він. — Це одна з моїх найкращих сорочок!

— І що? — спитала вона, не підводячи очей. — А це — одна з моїх найкращих ніг.

Він закутався у накидку. Вона була вся заяложена після падіння через сміттєпровід, ще й порвалася, тому слабко захищала від холодного повітря Безкраю. Він охопив себе руками і затремтів. Валентайн штовхнув мене! Він штовхнув мене, і я випав у Безкрай через жолоб! Він штовхнув мене... Він не міг так вчинити. Це якась помилка. Я послизнувся, а він хотів мене спіймати — ось що сталося.

Естер Шоу забинтувала ногу, підвелася і з болісним кректанням натягнула брудні, просякнуті кров’ю штани поверх рани, а потім пожбурила в Тома залишками його сорочки — нікчемним ганчір’ям.

— Дарма ти не дав мені його вбити, — сказала вона, а тоді відвернулась і пошкандибала багнюкою геть.

Том дивився їй вслід, надто приголомшений і спантеличений, щоби зрушити з місця. Лише коли вона зникла за пагорбом, він усвідомив, що не хоче залишатися сам: будь-чия компанія, навіть її, краща за тишу.

Він викинув пошматовану сорочку і побіг услід за дівчиною, ковзаючи у густій, липкій багнюці, натикаючись ногами на уламки каміння і вирване з землі коріння. Ліворуч тягнулася глибока траншея, і, піднявшись наверх, він побачив навколо сотні таких самих траншей. Велетенські сліди Лондона тягнулися вдалину паралельними, немов накресленими під лінійку лініями. Вдалині, на тлі яскравого неба на сході, темніло сповите у дим двигунів місто. Том відчув болісний укол туги за домом. Усі, кого він знав, залишилися на цій рухомій горі — окрім Естер, яка сердито шкандибала уперед, тягнучи поранену ногу.

— Стій! — крикнув він, стараючись наздогнати її. — Естер! Міс Шоу!

— Облиш мене! — відрізала вона.

— Куди ти йдеш?

— Я мушу повернутися в Лондон, зрозумів? — сказала вона. — Я два роки шукала його, обійшла пішки весь Безкрай, переїздила з містечка у містечко, сподіваючись, що Лондон зжере їх. І коли я, нарешті, потрапила у Лондон і знайшла Валентайна у цехах, як і розповідали падальники, що сталося? Який недоумок завадив мені цілком заслужено вирізати йому серце.

Вона зупинилася й обернулася до Тома.

— Якби ти не вліз, він би вже здох, а я би мертва лежала поруч, знайшовши нарешті спокій!

Том витріщився на неї, і раптом його очі наповнилися гіркими сльозами. Менше за все йому кортіло виставити себе дурнем перед Естер Шоу, але він нічого не міг вдіяти. Шокований усім, що сталося, приголомшений тим, що залишився покинутий, він не міг стримати гарячих сліз, що пропалили білі сліди на його брудних щоках.

Естер, яка вже збиралася відвернутися, раптом зупинилася й подивилася на нього, наче не розуміла, що з ним відбувається.

— Ти плачеш! — сказала вона нарешті, але не грубо і зі щирим подивом.

— Вибач, — шморгнув він.

— Я не плачу. Не вмію. Я не плакала навіть тоді, коли Валентайн вбив маму з татом.

— Що? — голос Тома тремтів від ридань. — Містер Валентайн нізащо б так не вчинив! Кетрін казала, що він навіть не зміг застрелити вовченя. Ти брешеш!

— А як тоді ти тут опинився? — глузливо спитала вона. — Він штовхнув тебе услід за мною, правда ж? Лише тому, що ти бачив мене.

— Ти брешеш! — повторив Том, але пригадав великі руки, що штурхонули його, пригадав падіння і дивний вираз в очах археолога.

— Ну? — спитала Естер.

— Він штовхнув мене, — збентежено пробурмотів Том.

Естер Шоу знизала плечима, немов хотіла сказати: «От бачиш? Зрозумів тепер, хто він?». Але вона натомість мовчки відвернулася і рушила далі.

Том наздогнав її.

— Я піду з тобою! Я теж мушу повернутися в Лондон! Я допоможу тобі!

— Ти? — вона єхидно всміхнулася і сплюнула в багно під ногами. — Ти ж наче один з Валентайнових посіпак. І раптом хочеш допомогти мені вбити його?

Том похитав головою. Він не знав, чого саме хоче. Десь у глибині душі він досі сподівався, що сталася якась помилка, а Валентайн — гарний, добрий і відважний. Він точно не прагнув побачити, як його вб’ють, а бідна Кетрін залишиться без батька... Але він мав якось наздогнати Лондон, а сам був на таке не спроможний. І хай там як, але він відчував відповідальність за Естер Шоу. Врешті-решт, її поранили саме через нього.

— Я допоможу тобі йти, — сказав він. — Ти поранена і потребуєш підтримки.

— Я нічого не потребую, — сердито відповіла вона.

— Підемо за Лондоном разом, — переконував Том. — Я з гільдії істориків. До мене дослухаються. Я розповім усе містеру Помрою. Якщо Валентайн навсправжки скоїв те, про що ти кажеш, він відповість за законом!

— За законом? — пирхнула вона. — У Лондоні Валентайн і є законом. Хіба він не фаворит лорд-мера? Хіба він не головний історик? Ні, він вб’є мене, якщо я не вб’ю його до того. І тебе, найімовірніше, також уб’є. Р-р-раз!

Вона вихопила уявний меч і встромила його Томові в груди.

Сходило сонце, і з вологого багна здіймалася пара. Лондон так і рухався вдалині, але тепер здавався значно меншим. Після поживи місто зазвичай зупинялося на кілька днів, і навіть тепер спантеличеного Тома не відпускала думка — куди ж воно суне?

Але дівчина раптом спіткнулася й упала — поранена нога таки підвела. Том кинувся допомагати їй підвестися. Вона не подякувала йому, але й не відштовхнула. Він схопив її під руку, допоміг встати, і вони пішли уздовж ґрунтового кряжа на схід, по слідах Лондона.

5 ЛОРД-МЕР

За сто миль звідти сонце освітило Коло-парк — вишукане кільце галявин і клумб, що простягалися по периметру першого ярусу. Воно виблискувало у декоративних ставках і на вкритих росою стежках, сяяло на металевих шпилях палацу Кліо — вілли Валентайна, що стояла серед темних кедрів на краю парку, немов гігантська мушля, винесена на пісок припливом.

Кетрін прокинулася у своїй кімнаті на верхньому поверсі і лежала, дивлячись, як сонячні промені просочуються через черепахові віконниці. Вона почувалася сумно і спершу не розуміла, чому.

Потім вона згадала, що сталося напередодні — напад у Нутрі і того бідолашного, приємного підмайстра, що погнався за вбивцею і загинув. Вона бігла вслід за батьком, але дісталася сміттєжолоба запізно: усе вже скінчилося. Юний підмайстер-інженер відступив убік, його обличчя побіліло, достоту як його гумований плащ, а трохи далі стояв батько, блідий і сердитий, в оточенні полісменів. Вона ще ніколи не бачила його таким, і не чула, щоб він так з нею розмовляв — грубим, неприродним голосом наказав одразу ж іти додому.

Їй кортіло затишно скрутитися в ліжку і ще поспати, але вона мала переконатися, що з батьком усе гаразд. Вона скинула стебновану ковдру і вдягнулася у вчорашнє — речі валялися на підлозі й досі пахли димом печей.

За дверима спальні коридор з округлим дахом потроху спускався вниз, скручуючись, немовби мушля амоніта. Вона побігла вниз, зупинившись тільки щоб віддати шану Кліо, богині історії, статуя якої стояла у ніші поруч з їдальнею. В інших нішах лежали скарби, знайдені батьком під час експедицій: черепки, уламки комп’ютерних клавіатур й іржаві металеві черепи мисливців — дивних напівмеханічних солдатів давньої війни. Їхні потріскані скляні очі злісно витріщалися на Кетрін.

Батько пив каву в атріумі — просторому приміщенні посередині будинку. Досі у халаті, він із серйозним виразом обличчя ходив між папоротниками в горщиках. Кетрін з першого погляду зрозуміла, що він зовсім не спав.

— Батьку? — спитала вона. — Що сталося?

— О, Кейт! — він підійшов і міцно обійняв її. — Що за ніч!

— Бідолашний хлопець, — прошепотіла Кетрін. — Нещасний Том! Його, напевне... так і не знайшли?

Валентайн похитав головою.

— Вбивця потягнула його за собою. Обоє втонули у багнюці Безкраю або потрапили під гусениці.

— О, — прошепотіла Кетрін і сіла на край стола, не звертаючи уваги на Пса, який притулив величезну голову їй до коліна. Бідолашний Том, думала вона. Такий приємний, так старався догодити! Він дуже їй сподобався. Вона навіть думала попрохати батька запросити його на роботу у палац Кліо, щоб вони з Псом ближче з ним познайомилися. А тепер він помер, душа його відлетіла у безсонячний край, а тіло залишилося десь у холодній багнюці, далеко у кільватері міста.