Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 4)

— Ти молодець, Томе. Все, що пережило тисячі років, має цінність, незалежно від того, корисне воно для великої і жахливої гільдії інженерів чи ні. Я маю намисто зі старих комп’ютерних дисків.

Вона всміхнулася — така ж чарівна, як дівчата з його фантазій, тільки добріша й веселіша, і він одразу відчув, що тепер рятуватиме у мріях тільки Кетрін Валентайн.

У контейнері не знайшлося більше нічого цікавого. Солтгук був практичним містом, зосередженим суто на тому, щоби вгризатися у древнє морське дно, а не колупатися у минулому. Але замість повернутися у сховище, Валентайн повів їх до ще одних сходів, а звідти — вузенькими містками до імміграційного бюро, де клерк записував імена колишніх містян, яких потім вели до нових домівок у гуртожитках і робітних домах Лондона.

— Навіть коли зміна не моя, — пояснив він, — я завжди стараюся зустрітися з падальниками із захоплених міст, перш ніж ті продадуть свої знахідки на базарах п’ятого ярусу і повернуться у Безкрай.

У кожному впольованому місті завжди зустрічалися падальники — чужинці, що пішки блукали мисливськими угіддями і шукали зразки старотеху. Солтгук не став винятком — у хвості черги з пригнічених містян стояла групка людей, вбраних ще гірше — у драні довгі пальта, що сягали ледь не до п’ят, з захисними окулярами і протипиловими масками, зсунутими на замурзані шиї.

Як і більшість лондонців, Тома жахала сама думка про те, що люди і досі можуть жити на голій землі. Валентайн підійшов до падальників, а Том залишився поруч з Кетрін і Псом. Ті обступили Валентайна — усі, окрім високої худої постаті у чорному пальто. Це дівчина, подумав Том, але не міг сказати напевне, адже її обличчя ховалося під чорним шарфом, намотаним, немов тюрбан пустельного кочівника. Він стояв неподалік від неї й дивився, як Валентайн представився падальникам, і спитав:

— Хтось має щось на продаж гільдії істориків?

Дехто кивнув, дехто похитав головою, а хтось заходився розв’язувати мішки. Дівчина з чорним шарфом сунула руку під пальто і сказала:

— Я маю дещо для тебе, Валентайн.

Вона промовила це так тихо, що почули її тільки Том з Кетрін. Вони обернулися до неї, а та раптом рвонулася вперед і вихопила ніж із довгим тонким лезом.

3 СМІТТЄЖОЛОБ

Часу вагатись не було: Кетрін закричала, Пес загарчав, дівчина на мить завагалася, і Том цим скористався — кинувся до неї і схопив за руку, що тримала ніж, націлений у серце Валентайна. Нападниця засичала, крутнулася, і ніж упав на підлогу. Вирвавшись, вона дременула містками.

— Зупиніть її! — заревів Валентайн і вже був кинувся за нею, але дорогу йому заступили містяни, які побачили ніж і панічно заметушилися. Кілька падальників витягли вогнепали, але у натовпі миттю з’явився полісмен, що нагадував здоровезного синього жука, і закричав:

— Вогнепальна зброя в Лондоні заборонена!

Над головами падальників, на тлі вогню печей, Том побачив темний силует. Дівчина дісталася далекого кінця містків і зараз спритно підіймалася драбиною. Вона була вже майже нагорі, коли Том наздогнав її та потягнувся, щоб схопити за ногу. Він промахнувся на кілька дюймів і тієї ж миті почув, як поруч із ним просвистіла стріла. Через натовп продиралися ще двоє полісменів з піднятими арбалетами. Він бачив, що Кетрін із батьком стежать за ним.

— Не стріляйте! — крикнув він. — Я зловлю її!

Він стрімко дерся драбиною, сповнений рішучості схопити невдатну вбивцю. Том роками мріяв про пригоди, і от нарешті це сталося! Він врятував містера Валентайна! Наче справжній герой!

Дівчина вже рухалася до лабіринту висотних містків, що вели до печей. Том, сподіваючись, що Кетрін і досі дивиться на нього, погнався за нею. Містки розгалужувалися й вужчали, відстань між поручнями становила не більше метра. Внизу безупинно працювали травні станції, де ніхто й гадки не мав, яка драма розгортається в них над головами. Він пірнав у глибоку темряву та сліпучі хмари пари, але між ним і дівчиною все одно залишалося кілька метрів. Її шарф зачепився за трубу і залишився на ній висіти. Її довге волосся вилискувало міддю, але Том не міг роздивитися обличчя. Цікаво, чи вродлива вона, думав Том — прекрасна вбивця з Ліги протирухівців.

Він ухилився від шарфа, що гойдався в нього перед очима, і побіг далі, задихаючись, розстібуючи на ходу комір — спіралями залізних драбин, підлогою травних станцій, у тінях конвеєрів і велетенських сферичних газгольдерів. Зграйка каторжан з подивом витріщилася на дівчину, яку він переслідував.

— Зупиніть її! — заволав Том.

Вони стояли на місці, пороззявлявши роти, але коли Том озирнувся, він побачив, як один з інженерів-підмайстрів, що наглядав за ними, кинув роботу і приєднався до гонитви. Том негайно пожалів, що закричав: він не збирався ділити лаври з якимось дурним інженером! Він побіг швидше, щоби першим наздогнати її.

Перед ними у настилі глибочів круглий отвір, огороджений іржавими поручнями, — сміттєжолоб, обпалений і почорнілий там, де в нього спускали шлак з печей. Дівчина на мить зупинилася — вочевидь, не знала, куди повернути. Щойно вона побігла, як Том наздогнав її і схопив за наплічний мішок. Лямка розірвалася, вона зупинилася й повернулася до нього обличчям, освітленим червоною загравою печей.

Вона здавалася не старшою за Тома, але була потворна. Від лоба до підборіддя у неї тягнувся жахливий шрам, що робив її обличчя схожим на портрет, з люттю розірваний навпіл. Рот вишкірився у вічній посмішці, ніс був розплющений, а єдине око виблискувало холодним, сірим кольором зимового моря.

— Чому ти не дав його вбити? — прошипіла вона.

Її зовнішність так приголомшила Тома, що він не міг ані ворухнутися, ані вимовити хоч слово, і лише мовчки дивився, як вона підняла свій мішок і кинулася бігти далі. Але позаду почулися поліцейські свистки, а в труби у них над головами почали врізатися стріли. Дівчина впустила мішок і впала на бік зі страшним прокльоном. Том навіть не уявляв, що дівчата можуть знати такі слова.

— Не стріляйте! — крикнув він і замахав полісменам. Вони спускалися спіральними сходами, що тулилися до стінки газгольдера, і стріляли на ходу, немов не надто переймалися, що можуть влучити у Тома.

— Не стріляйте!

Дівчина підхопилася, і він побачив, що стріла влучила їй в ногу, над коліном. Вона вчепилася в стрілу, і між пальцями побігли цівки крові. Важко дихаючи і схлипуючи, вона прихилилася до поручнів і незграбно перелізла. За спиною в неї відкривалася бездонна паща сміттєжолоба.

— Ні! — заволав Том, зрозумівши, що вона замислила.

Він більше не вважав себе героєм, а лише співчував бідолашній, спотвореній дівчині, і відчував провину за те, що загнав її у глухий кут. Він простягнув до неї руки, благаючи не стрибати.

— Я не міг допустити, щоб ти поранила містера Валентайна! — гучно сказав він, перекрикуючи шум Нутра. — Він хороша людина, добрий, відважний, неймовірний...

Дівчина рвонулася до нього, її страшне безносе обличчя впритул насунулося на нього.

— Глянь на мене! — промовила вона, кривлячи спотвореного рота. — Ось що твій відважний і добрий Валентайн зробив зі мною!

— Про що ти?

— У нього спитай! — закричала вона. — Спитай, що він зробив з Естер Шоу!

Полісмени були вже поруч — Том чув тупотіння по настилу підлоги. Дівчина зиркнула через його плече і перекинула поранену ногу за поручень, скрикнувши від болю.

— Ні! — заблагав Том, але було пізно. Її дране сіре пальто пурхнуло, і вона зникла. Він перегнувся через поручень і вдивився у сміттєжолоб. На нього війнуло холодом і запахом бруду й почавленої рослинності — духом землі, якою пройшло місто.

— Ні!

Вона стрибнула! Вона вистрибнула з міста назустріч смерті! Естер Шоу. Він має запам’ятати її ім’я й помолитися за неї одному з численних лондонських богів.

У клубах диму з’явилися постаті полісменів. Вони наближалися обережно, немов пильні краби, а попереду йшов Валентайн. Том побачив у тіні газгольдера юного підмайстра-інженера, який ошелешено дивився перед собою. Том хотів усміхнутися йому, втім, обличчя його не слухалося, а вже через мить він зник за димовою завісою.

— Томе! Ти цілий? — Валентайн підбіг до нього, навіть не захеканий після тривалого переслідування. — Де вона? Де дівчина?

— Мертва, — затинаючись, вимовив Том.

Валентайн встав поруч і подивився в отвір. Тіні пошматованого диму повзли по його обличчю немов павутиння. В його очах горів якийсь дивний вогник, а обличчя було напружене, бліде і перелякане.

— Томе, ти бачив її? Вона мала шрам?

— Так, — відповів Том, здивований тим, що Валентайн знає про це. — І жахливий! Ока нема, а ніс...

Тут він згадав ті жахливі слова, що вона сказала йому.

— Вона сказала... — він не знав, чи варто згадувати про це, бо то була паскудна брехня. — Сказала, що її звуть Естер Шоу.

— Великий Квірке! — просичав Валентайн, і Том відсахнувся від нього, шкодуючи, що не промовчав. Але коли він звів очі на Валентайна, той лагідно всміхався і співчутливо дивився на нього.

— Не переживай. Томе, — сказав він. — Мені шкода...

Том знову відчув, як на плече йому лягла велика, лагідна рука, а потім — він так і не усвідомив, як це сталося — удар і поштовх. Він перекотився через поручень і полетів униз, достоту як Естер Шоу, вимахуючи руками у марних спробах вхопитися за щось, адже намацував тільки гладку металеву поверхню сміттєжолоба. «Він штовхнув мене!» — подумав Том, і, поки він летів у темряву, його збентеження було сильнішим за страх.