Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 3)
Тадей Валентайн був героєм для Тома: колишній падальник, що став найвідомішим археологом і головним істориком, на заздрість і невдоволення таких людей, як Помрой. Том приклеїв його портрет біля своєї койки у дортуарі і читав його книжки — «Пригоди історика-практика» й «Американська пустеля — подорож мертвим континентом з рушницею, камерою і повітроплавом» — і вивчив їх ледь не напам’ять. Найбільше в житті він пишався миттю, коли Валентайн у кінці навчального року вручив йому приз за реферат про розпізнавання несправжніх артефактів. Тоді йому було дванадцять, але він досі пам’ятав промову цієї великої людини.
— Не забувайте, підмайстри — ми, історики — найважливіша гільдія міста. Ми не заробляємо гроші, як торговці, але створюємо знання, що варті набагато більшого. Хай ми не керуємо Лондоном як навігатори, але щоб робили навігатори, якби ми не зберегли старовинні мапи й карти? І пам'ятайте, що всі механізми, створені гільдією Інженерів, розроблені на основі старотеху — стародавніх технологій. знайдених нашими археологами і збережених нашими музейниками.
Том спромігся лише пробурмотіти «Дякую, сер», після чого відступив па своє місце. Йому навіть не спадало па думку, що Валентайн може його запам’ятати. Але коли він відчинив двері контори, великий дослідник подивився на нього й усміхнувся.
— Натсворсі, чи не так? Підмайстер, що добре вміє відрізняти підробки? Мені слід остерігатися, щоб ти й мене раптом не відбракував!
Жарт вийшов такий собі, але зніяковіння, природне для спілкування підмайстра зі старшим гільдійцсм, миттю зникло. Том розслабився, наважився нарешті увійти і простягнув записку від Помроя. Валентайн підхопився на ноги і підійшов, щоб взяти її. То був високий, вродливий чоловік років сорока, з сивиною у чорному волоссі й охайно підстриженою бородою. В його сіро-блакитних очах бриніли іскорки сміху, а третє око — емблема гільдії істориків, витатуйована па лобі, блакитна зіниця, що зазирала далеко у минуле, — здавалося, підморгнуло, коли він питально звів брову.
— Побився, еге ж? Що накоїв підмайстер Мелліфант, щоб заслужити на фін гал?
— Казав гидоту про маму й тата, сер, — пробурмотів Том.
— Зрозуміло, — кивнув дослідник, не зводячи очей з обличчя хлопця, але замість сварити його, спитав:
— Ти син Девіда і Ребекки Натсворсі?
— Так, сер, — підтвердив Том. — Але я мав лише шість років, коли стався Великий крен... Тому я не пам’ятаю їх.
Валентайн знову кивнув і подивився на нього. Його очі світилися приязню й сумом.
— Вони були гарними істориками, Томасе. Сподіваюся, ти вдався у них.
— Так, сер! — вигукнув Том. — Тобто, сподіваюся, що так.
Він подумав про бідолашних маму й тата, які загинули, коли частина Чіпсайда завалилася на нижній ярус. Ніхто й ніколи не згадував про них такими теплими словами, і Томові на очі набігли сльози. Він раптом відчув, що може сказати Валентайну все — все, що завгодно, — і вже хотів розповісти, як скучив за батьками і як самотньо й нудно бути підмайстром третього класу, коли побачив, як у контору увійшов вовк.
Вовк, великий і білий, з’явився з дверей, що вели у сховище. Він кинувся до Тома, щойно побачив його, відтак загарчав і вишкірив жовті ікла.
— А-а! — заволав Том і стрибнув на стілець. — Вовк!
— Ану тихо! — почувся дівчачий голос, а за мить показалася і сама дівчина. Вона нахилилася до звіра і почухала білу шерсть у нього на шиї. Люті бурштинові очі вовка заплющилися з виразом задоволення, і Том почув, як вовчий хвіст треться об її одяг.
— Не бійся, — засміялася вона, усміхнувшись. — Він — ягнятко. Ну, тобто це вовк, але
— Томе, — сказав Валентайн, і його очі знову блиснули, — познайомся з моєю донькою Кетрін і Псом.
— Псом?
Том зліз зі стільця. Він почувався ніяково і все ще перелякано. Він був подумав, що звірюка втік із зоосаду у Коло-парку.
— Це довга історія, — мовив Валентайн. — Кетрін жила у Пуерто-Анджелесі, місті на понтонах, доки їй не виповнилося п’ять років. Її мама померла, і вона поїхала до мене. Я привіз Пса їй у подарунок з експедиції у Крижану пустку, але Кетрін тоді ще погано розмовляла англіянською і не чула про вовків, тому коли побачила його вперше, сказала: «Пес!» — так це прізвисько і пристало.
— Він цілком ручний, — запевнила дівчина, досі всміхаючись Томові. — Батько підібрав його щеням. Йому довелося застрелити його матір, але він не міг розправитися з бідолашним Псом. Він любить, коли йому чухають живіт, — Пес, а не тато.
Дівчина розсміялася. Вона мала довге чорне волосся, батькові сірі очі і таку ж жваву, сліпучу усмішку, а вбрана була у вузькі шовкові штани і простору накидку — останній писк моди високого Лондона того літа. Том приголомшено дивився на неї. Він бачив портрети дочки Валентайна, але не усвідомлював, яка вона вродлива.
— Дивися! — сказала вона. — Ти йому сподобався.
Пес неквапливо наблизився до Тома і понюхав низ його накидки. Він метляв хвостом, а його вологий рожевий язик лизнув Томові пальці.
— Якщо Псу хтось подобається, — зауважила Кетрін, — то зазвичай подобається і мені. Ну ж бо, батьку — познайом нас як слід!
Валентайн засміявся.
— Кейт, це Том Натсворсі. Його прислали сюди допомогти нам, тож, із дозволу твого вовка, нехай стає до роботи.
Він приязно поклав руку Томові на плече.
— Роботи не так вже й багато: треба ще раз оглянути цехи, а потім... — він зиркнув на записку від Помроя, порвав її на шматочки і викинув у червоний кошик, що стояв біля столу, — ти можеш іти.
Том не знав, чому більше дивуватися — тому, що Валентайн його відпустить, чи тому, що він особисто піде у цехи. Старші гільдійці зазвичай сиділи у затишній конторі, а важку роботу доручали підмайстрам, які мали борсатися у спеці серед диму. Але Валентайн взяв чорну накидку, поклав перо у кишеню камзола, обернувся біля дверей і усміхнувся Томові.
— Ходімо, — сказав він. — Що раніше почнемо, то швидше потрапиш на урочистості у Кенсінґтонські сади.
Вони спускалися нижче й нижче, а за ними йшли Кетрін із Псом — уздовж сховища, спіралями металевих сходів до травних станцій, де Солтгук щохвилини меншав. Від нього залишився сталевий кістяк, який зараз демонтували машини, що тягнули листи помосту і балки до печей-гамарень. Тим часом цілі гори цегли, сланців, солі й вугілля транспортувалися конвеєрами у самісінький центр Нутра, а зграї демонтувальників розвозили контейнери з меблями і провізією.
Утильники були володарями цих лондонських місцин і добре зналися на своїй справі. Вони бігали вузенькими містками з моторністю котів, їхні голі торси лисніли від поту, а очі були заховані за затемненими захисними окулярами. Том завжди побоювався їх, але Валентайн привітно вітався з усіма і питав, чи не знаходили вони, бува, серед уламків чогось цікавого для музею. Інколи він жартував, розпитував про їхніх рідних і не забував представити Тома:
— Мій колега, містер Натсворсі.
Тома розпирало від гордості. Валентайн ставився до нього як до дорослого, а утильники торкалися козирків заяложених кашкетів і всміхалися. Здавалося, кожного звали або Лен, або Замазура.
— Забудь усе, що чув про цих хлопців у музеї, — зауважив Валентайн, поки один із Ленів вів їх до контейнера, де помітили якісь артефакти. — Те, що вони живуть у цих нетрях і розмовляють не так, як ми, не означає, що вони — дурні. Саме тому, коли в цехах іде робота, я навідуюся сюди особисто. Утильники й демонтувальники часто знаходять артефакти, яких не помічають історики...
— Так, сер, — кивнув Том, дивлячись на Кетрін. Йому кортіло чимось вразити головного історика і його чарівну дочку. Якби тільки йому вдалося знайти серед мотлоху якийсь зразок старотеху, щоб вони згадували про нього після повернення у розкіш високого Лондона. Інакше може статися так, що після вештання цехами він вже ніколи їх не побачить!
Сподіваючись справити враження, він поспішив до контейнера і зазирнув усередину. Старотех інколи знаходили в антикварних крамничках старих містечок, або на камінних полицях літніх леді. Якби вдалося розкрити якусь легендарну таємницю, на кшталт летючих машин, що важили більше за повітря, або сухої локшини! Те, що не мало б користі для гільдії інженерів, могло потрапити у музей, на зберігання у скляній скрині з табличкою, де було би зазначено: «Знайдено містером Т. Натсворсі». Він уважно роздивлявся мотлох, навалений у контейнер: биті пластикові посудини, підставки для ламп, розчавлена іграшка — сухопутна машинка... Його увагу привернула металева коробочка. Він відкрив її і побачив своє віддзеркалення на сріблястому пластиковому диску.
— Містере Валентайн! Дивіться! Сіді!
Валентайн взяв коробку і дістав диск, по поверхні якого розливалося веселкове сяйво.
— Ти правий, — сказав він. — Прадавні використовували їх із комп’ютерами для збереження інформації.
— Він має якусь цінність? — спитав Том. Валентайн похитав головою.
— Мені шкода, Томасе. Попри те, що люди у давнину жили у нерухомих поселеннях, ‘їхні електронні машини були куди складніші за все, що вдавалося створити лондонським інженерам. Навіть якщо на цьому диску щось і є, ми не здатні видобути цю інформацію. Але це непогана знахідка. Збережи його про всяк випадок.
Він відвернувся, а Том поклав сіді назад у коробку і сунув її у кишеню. Кетрін, схоже, помітила його розчарування — торкнулася його руки і сказала: