Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 2)

— Дивіться! — скрикнула Клайті Поттс.

Відстань між Лондоном і здобиччю швидко зменшувалася, коли це від Солтгука відділився якийсь темний предмет. За ним ще один, і ще. Повітроплави! Натовп на лондонському оглядовому майданчику заволав від захвату, а Мелліфант сказав:

— A-а, крилаті крамарі. Вони знають, що місто приречене, от і тікають, поки ми його не поглинули. Інакше ми заберемо їхні товари разом з усім, що є в місті!

Том з радістю відзначив, що Клайті Поттс вочевидь нудно з Мелліфантом: вона була на рік старша і, напевне, вже знала про все це, адже склала іспит і мала на лобі татуювання у вигляді емблеми гільдії.

— Дивись! — знову вигукнула вона, перехопивши з посмішкою погляд Тома. — Глянь, як злітають! Хіба не чарівно?

Том відкинув з обличчя пасма скуйовдженого волосся і вперся поглядом в повітроплави, що, злітаючи, прямували під синювато-сірі хмари. На мить йому закортіло потрапити в один з них і летіти назустріч сонцю. Якби ж тільки бідолашні батьки не покинули його на милість гільдії навчатися на історика! Він мріяв би стати юнгою на аерокліпері і побачити всі міста світу: Пуерто-Анджелес, що дрейфує у блакитному тихоокеанні, Аркангел, що на залізних полозах ковзає замерзлими північними морями, величні новомаянські зикурати і нерухомі фортеці Ліги протирухівців...

Але то була лише фантазія, яку краще приберегти для нудного полудня у музеї. Чергова хвиля вигуків нагадала йому, що гонитва добігає кінця, тож він прогнав думки про повітроплави і зосередився на Солтгуку.

Містечко настільки поближчало, що вже видно було солтгуківців, які, немов мурахи, метушилися на верхніх ярусах. Можна було тільки уявити собі страх, що охопив їх під час наближення Лондона, від якого марно було ховатися! Але Том знав, що не повинен їм співчувати: великі міста завжди поглинали менші, а менші полювали на містечка, які своєю чергою живилися вбогими нерухомими поселеннями. То була доктрина муніципального дарвінізму, якій світ підпорядковувався упродовж тисяч років, відколи великий інженер Ніколас Квірк перетворив Лондон на перше рухоме місто.

— Лондон! Лондон! — кричав Том, і його слова зливалися з вигуками всіх, хто стояв на майданчику.

Їхній ентузіазм був недаремним: за мить одне з коліс Солтгука відвалилося, містечко раптом завмерло, а вихлипні труби завалилися й попадали на вулиці, просто на голови переляканих містян. Після цього містечко зникло під нижнім ярусом Лондона, і Том відчув, як підлога під ногами здригнулася, коли його місто стулило велетенські гідравлічні Щелепи.

Оглядові майданчики в усьому Лондоні вибухнули несамовитими оваціями. З гучномовців на опорних колонах ярусів залунала «Гордість Лондона», а якийсь незнайомець раптом обійняв Тома і прокричав йому у вухо:

— Здобич! Здобич!

Том не заперечував. Тієї миті він любив усіх на майданчику, навіть Мелліфанта.

— Здобич! — крикнув він у відповідь, вириваючись з обіймів і знову відчувши, як здригнулася підлога.

Десь унизу велетенські сталеві ікла вчепилися у Солтгук і потягнули його всередину, в Нутро.

— Може, і підмайстер Натсворсі прийде, — сказала Клайті Поттс.

Том гадки не мав, про що йдеться, але вона торкнулася його руки й усміхнулася.

— Сьогодні у Кенсінґтонських садах буде святкування, — пояснила вона. — Танці з феєрверками! Підеш?

Підмайстрів третього класу зазвичай не запрошували на урочистості — а тим паче такі вродливі й популярні дівчата, як Клайті, — і Томові навіть здалося, що вона кепкує з нього. Але Мелліфант так не вважав, адже відтягнув її і сказав:

— Такі, як Натсворсі, нам не потрібні.

— Чому? — спитала дівчина.

— Сама знаєш, — відрізав Мелліфант і почервонів, достоту як Помрой. — Він з третього класу. Прислуга. Він ніколи не заробить знак гільдії і дослужиться хіба що до помічника куратора. Правда ж, Натсворсі? Прикро, що твій таточко не мав грошей на пристойне навчання...

— Тебе це не стосується, — сердито крикнув Том.

Захват від спостерігання за здобиччю миттю випарувався, і він згадав про кари, що чекали його, коли Помрой дізнається про втечу. Та й Мелліфантове глузування не додавало йому радості.

— Ось як буває, коли мешкаєш на четвертому ярусі, — самовдоволено посміхнувся Мелліфант і обернувся до Клайті Поттс: — Коли стався Великий крен, татко й мама Натсворсі жили на четвертому ярусі, і обох сплющило, немов млинці: шварк!

Том не хотів його бити, так просто сталось. Не встиг він усвідомити, що робить, як його рука стиснулась у кулак, і він ударив.

— Ай! — верескнув Мелліфант і аж повалився від несподіванки.

Пролунали схвальні вигуки, а Клайті ледь стримала сміх. Том стояв, не в змозі стримати тремтіння, витріщався на свої кулаки і сам із себе дивувався.

Однак Мелліфант був значно більший і сильніший за Тома, він швидко підвівся на ноги. Клайті старалася стримати його, але інші історики підцьковували Мелліфанта, а зграйка хлопців у зелених накидках підмайстрів навігаторів, що зібралися поруч, скандували:

— Бій! Бій! Бій!

Том знав, що в бійці з Мелліфантом має стільки ж шансів, що й Солтгук проти Лондона. Він відступив, але натовп штовхнув його назад. А потім Мелліфант вдарив його кулаком в обличчя, а коліном влупив у пах. Том зігнувся навпіл, зробив кілька кроків уперед і крізь непрохані сльози на очах раптом побачив перед собою щось велике й м’яке, немов диван. Отримавши удар головою, те велике і м’яке від несподіванки охнуло.

Том звів очі: над ним нависало кругле побуряковіле обличчя з густими бровами, облямоване невдалою перукою. Те обличчя побуряковіло ще сильніше, коли його власник упізнав Тома.

— Натсворсі! — загримкотів Чадлі Помрой. — Що, іменем Квірка, ти витворяєш?

2 ВАЛЕНТАЙН

Отак Тома і відправили в Нутро — у той час, як усі інші підмайстри святкували захоплення Солтгука. Після тривалих ганебних нотацій у кабінеті Помроя («Непокора, Натсворсі... Бійка зі старшим підмайстром... Що б подумали твої батьки?») він поплентався на Тоттенгем-роуд, де сів чекати ліфт униз.

У ліфті була купа людей. Сидячі місця у верхньому відсіку захопили пихаті чоловіки й жінки з гільдії інженерів — найвпливовішої з великих гільдій, що керувала Лондоном — з голеними головами, у білих плащах. Том побоювався їх, тому залишився у нижньому відсіку. З розклеєних по стінах плакатів на нього дивилося суворе обличчя лорд-мера. «Рух — це життя: допомагайте гільдії інженерів рухати Лондон!» — закликали вони. Ліфт спускався нижче й нижче через давно знайомі станції — Бейкерлоо, Гай-Голборн, Бетнал-Ґрін, — і на кожній з них втискалися нові люди, що ледь не розчавлювали його об стіну. Том відчув полегшення, коли, нарешті, дістався самого низу і вийшов у шум і метушню Нутра.

У Нутрі Лондон розбирав захоплені міста: то був смердючий розсип цехів і заводів, що тягнувся від Щелеп аж до машинних відсіків. Том ненавидів це місце. Там завжди лунав заглушливий грюкіт, серед якого вешталися робітники з нижчих ярусів, брудні й страшні, а також в’язні з Нутряних темниць, ще навіть гірші. Через спеку в Тома постійно боліла голова, він чхав від перенасиченого сіркою повітря, а від спалахів аргонових ламп, якими освітлювалися містки й проходи, боліли очі. Але гільдія істориків завжди дбала, щоби хтось зі співробітників спостерігав за поглинанням міста, тож сьогодні він мав приєднатися до них і нагадувати грубим старим майстрам з Нутра, що книги й артефакти, які були частиною здобичі, за правом належать його гільдії, і вони не менш важливі, ніж цегла, залізо чи вугілля.

Він вибрався з кінцевої ліфтової станції і поквапився до сховища гільдії істориків через трубчасті коридори, облицьовані зеленими кахлями, і металеві містки над розжареними проваллями травних станцій. Він бачив, як там, унизу, Солтгук роздирають на шматки. На контрасті з неосяжністю Лондона він здавався крихітним. Великі жовті демонтажні машини повзали навколо нього по рейках, вимахували стрілами кранів і дерлися нагору на гідравлічних павучих ногах. Колеса й осі міста вже демонтували і тепер бралися за шасі. Циркулярні пили завбільшки як чортові колеса вгризалися в його палуби, бризкаючи спалахами іскор. Печі і плавильні дихали жаром, і Том не встиг зробити й двадцяти кроків, як відчув, що пахви його чорної форменої накидки просякли потом.

Але коли він нарешті дістався сховища, то побачив, що все не так вже й погано. Солтгук не мав музеїв чи бібліотек, а невеличкі купки добра з лахмітницьких крамниць уже спакували у ящики, щоб забрати на другий ярус. Якщо пощастить, його відпустять раніше, і він встигне на урочистості! Він подумав: цікаво, хто з гільдійців сьогодні керує. Якщо старий Аркенґарт або доктор Веймут, то він приречений — вони завжди змушували працювати до кінця зміни, незалежно від того, була робота чи ні. Але якщо Потті П’ютертайд або міс Плім — то може обійтися...

Але дорогою до контори він зрозумів, що сьогодні у Нутрі присутній дехто значно важливіший за будь-кого з них. Біля контори стояв лискучий чорний жук з гербом гільдії на капоті — надто розкішний для звичайних співробітників. Поруч стояли двійко чоловіків у лівреях високопоставлених гільдійців. Попри шикарне вбрання, вони мали зловісний вигляд, і Том одразу впізнав їх: П’юсі й Ґенч, колишні повітряні пірати, які вже двадцять років правдою служили головному історику і керували «Ліфтом на 13-й поверх» коли той літав в експедиції. Тут Валентайн, подумав Том і піднявся сходами, стараючись не дивитися на двох головорізів.