Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 10)

Він штовхнув усередину дві круглі залізні миски — на кшталт тих, що з них годують собак: в одній була вода, в іншій — ті самі синюшні водорості.

— Їжте! — сказав він безжурно. — Щоб на аукціоні були ситі й гарні. Десь під вечір ми вже будемо на торжищі, а вранці вас продамо.

Том спробував було запротестувати:

— Але...

— Так, знаю, мені страшенно прикро, але що вдієш? — сумно сказав Рейланд. — Важкі часи, сам розумієш.

Дверцята зачинилися.

— А мій сіді? — крикнув Том.

Відповіді не було. Він почув голос Рейланда, який щось говорив до вартового, а потім запала тиша. Том склав руки ківшиком, випив води і поніс миску Естер.

— Треба втікати, — сказав він.

— Як?

Том огледів їхню камеру. Ломитися у двері марно: на них замок, а біля них — варта. Він вдивлявся у труби під стелею, доки не заболіла шия. Деякі з них були доволі великі завширшки, щоби пролізти, от тільки він не знав, як у них потрапити — навіть дотягнутися до них не міг. І хай там як, він не уявляв, як буде лізти у тій густій рідині, що булькала усередині. Він переніс увагу на стіну і взявся обмацувати дошки. Коли ж нарешті знайшов одну, що погано трималася, то почав потроху її розхитувати.

То була довга, важка і болісна праця. Том позаганяв скалки у пальці, піт заливав його обличчя, і він змушений був зупинятися щоразу, коли на містках хтось з’являвся. Естер мовчки дивилася на нього, і хлопець аж розізлився через те, що вона не допомагає. Ввечері, коли небо почервоніло, він проламав отвір, у який можна було просунути голову.

Переконавшись, що поруч ні душі, він визирнув в отвір. Спідвелл рухався у тіні високих скель — остовів старих гір, підточених містами. Далі розташовувався природний амфітеатр — заглиблення між кам’яними шпилями, — заповнений містами. Том ніколи не бачив стільки торгових містечок і рухомих селищ в одному місці.

— Приїхали! — сказав він Естер. — Це і є торжище!

Спідвелл сповільнювався і маневрував, зупинившись між пошарпаним вітрильним селищем і чималим торговим містом. Том чув, як сусіди вітають Спідвелл, питають, звідки вони приїхали і що привезли на продаж.

— Брухт, — пролунав голос місіс Рейланд,—дрова, файний сіді і двох дужих, свіжих, здорових і молодих рабів!

О Квірку, пробурмотів Том, стараючись розширити отвір.

— Ти туди не пролізеш, — сказала Естер, яка завжди чекала найгіршого і зазвичай не помилялася.

— Могла б допомогти, а не просто сидіти й дивитися! — відрізав Том, і одразу пошкодував, адже бачив, що їй дуже зле. Що робити, якщо їй не стане сил на втечу? Він не міг піти у Безкрай і покинути її тут. Але якщо він залишиться, то стане рабом в одному з цих бридких містечок!

Він змусив себе облишити ці думки і заходився далі виламувати дошки. Небо надворі потемніло, і зійшов місяць. З торжища доносилися музика і сміх, а за якийсь час він почув кроки на містках — люди Рейланда пішли розважатися в інші міста. Він щосили старався розширити отвір, намагався розхитати дошки, підважити їх іржавим цвяхом, але все було марно. Нарешті він у відчаї обернувся до Естер і прошепотів:

— Допоможи, будь ласка!

Дівчина заледве підвелася і пошкутильгала до нього. У неї був хворобливий вигляд, але не настільки, як йому здавалося раніше. Схоже, вона берегла сили до темряви, коли, нарешті, можна буде втекти. Вона обмацала краї отвору, що його він розколупав, і кивнула. Потім, спершись усією вагою на Томове плече, вона вдарила здоровою ногою в стіну. Удар, ще удар — і дошки біля отвору піддалися й тріснули, а після третього цілий шматок стіни впав на містки.

— Я теж так міг! — сказав Том, визираючи за стіну й дивуючись, чому йому це навіть не спало на думку.

— Але ж не зробив чомусь, — зауважила Естер, і на її обличчі з’явився натяк на усмішку. Том вперше бачив, як вона всміхається. Усмішка вийшла спотворена й крива, але він зрадів. Може, він хоч трохи їй подобається, і вона перестане сприймати його як зайвий клопіт.

— Ну ж бо, — сказала вона, — ти йдеш чи ні?

За сотні миль звідти Шрайк помічає щось у залитій місячним сяйвом багнюці. Він дає сигнал пілотам гільдії інженерів, ті кивають, бурчать щось під ніс і спрямовують «Яструб-90» на посадку.

— Що тепер? Скільки ще літати по власних слідах доки він визнає, що малі мертві?

Але вони ремствують тихесенько: бояться Шрайка.

Відкривається люк, і Шрайк виходить із повітроплава. Його зелені очі зиркають в усі боки, доки він не знаходить те, що шукає: шматок білої тканини, мокрий від дощу, наполовину закопаний в бруд.

— ЕСТЕР ШОУ БУЛА ТУТ, — каже він, звертаючись до Безкраю, і заходиться її винюхувати.

9 «ДЖЕННІ ГАНІВЕР»

Спершу здавалося, що фортуна на їхньому боці. Вони швидко прослизнули ледь освітленими містками і зникли в тіні коліс Спідвелла. Вони бачили темні силуети інших міст, де у вікнах горіло світло, а в одного — гірничого містечка на краї торжища — на верхній палубі палала ватра, і там саме йшла шумна гульба.

Вони прокралися вздовж борта Спідвелла, туди, де було перекинуто містки до сусіднього торговельного містечка. Воно не охоронялося, але було яскраво освітлене, і щойно вони перейшли туди, як хтось позаду крикнув:

— Гей! Гей! Дядьку Рейланд! Раби втікають!

Вони побігли — точніше, побіг Том і потягнув за собою Естер, кожен крок якої супроводжувався стогоном і важким диханням. Вони піднялися сходами, пройшли по містках, повз вівтар Перипетії, богині мандрівних міст, і опинилися на ринковій площі, де стояли великі залізні клітки, у яких подекуди сиділи нещасні раби, що чекали на продаж. Том сповільнився й удав із себе безтурботного роззяву, водночас прислухаючись до переслідувачів. Але позаду було тихо. Можливо, Рейланди передумали гнатися за ними, а може, переслідувати когось на території інших міст заборонялося — Том не знав правил торжища.

— Ходімо на ніс, — сказала Естер, відпускаючи його руку і піднімаючи комір, щоби прикрити обличчя. — Якщо пощастить, там буде аеропристань.

Їм таки пощастило. На носі розташовувався майданчик, де стояло з пів десятка невеличких повітроплавів, чиї темні, наповнені газом балони нагадували сплячих китів.

— Хочеш викрасти повітроплав? — прошепотів Том.

— Тільки якщо ти вмієш ним керувати, — кволо відповіла Естер. — Отам кафе повітроплавців. Спробуємо домовитися про політ, як звичайні люди.

Кафе влаштувалося у старезній, проржавілій гондолі, прикріпленій шворнями до палуби. Під смугастим навісом стояло кілька залізних столиків. Там горіли гасові лампи, а в кріслі дрімав старий повітроплавець. Єдиною відвідувачкою була зловісна жінка східної зовнішності у довгому червоному шкіряному плащі, що сиділа в тіні біля бару. Попри темряву на ній були темні окуляри з маленькими, немов надкрилля жука, чорними скельцями. Коли Том підійшов до шинквасу, вона подивилася на нього.

Коротун із довжелезними обвислими вусами, який полірував склянки, без цікавості глянув на Тома, коли той сказав:

— Я шукаю транспорт.

— Куди?

— У Лондон, — відповів Том. — Ми з подругою мусимо повернутись у Лондон, тож треба вилетіти сьогодні ж.

— У Лондон, кажеш? — вуса коротуна заворушилися, немов хвости двох білок, якби їх запхали йому в носа і вони усвідомили, що потрапили аж ніяк не в дупло. — Там можуть сідати тільки повітроплави з дозволом лондонської гільдії торговців. У нас вони не водяться. Стейнз — не таке поважне місто.

— Я могла би вам допомогти, — почувся тихий голос з іноземним акцентом з-за Томової спини. Жінка у червоному плащі непомітно підійшла до нього — струнка й вродлива, з білими плямами у короткому чорному волоссі, що робило його схожим на борсуче хутро. В лінзах її окулярів танцювали вогні гасових ламп, а коли вона посміхнулася Томові, він помітив червоні цятки в неї на зубах.

— Я не маю лондонської ліцензії, але лечу в Аерогавань. Там ви знайдете повітроплав, що доправить вас на місце. Гроші у вас є?

Про це Том не подумав. Він сунув руку в кишеню накидки і витяг дві банкноти з обличчям Квірка на лицьовому боці, а з виворітного суворо дивився Маґнус Кром. Він поклав їх туди того дня, коли випав з Лондона, бо збирався купити щось під час святкування у Кенсінґтонських садах. Тут, у мерехтливому світлі гасових ламп, вони здавалися недоречними, немовби були іграшковими.

Жінка, схоже, була тієї ж думки.

— Ага, — сказала вона, — двадцять квірків. Але витратити їх можна тільки у Лондоні. Мало користі для бідної небесної мандрівниці. Може, золото маєте? Чи старотех?

Том знизав плечима і щось пробурмотів. Бічним зором він помітив, як між столиків пропихаються нові відвідувачі.

— Дивіться, дядьку Рейланд! — почув він голос. — Ось вони! Спіймалися!

Том обернувся і побачив Рейланда з кількома хлопцями, що тримали в руках важкі палиці. Він схопив Естер, яка, ледь притомна, прихилилася до шинквасу. Один зі спідвелльців хотів стати в них на шляху, але жінка у червоному плащі зупинила його зі словами:

— Це мої пасажири. Ми саме домовлялися про ціну.

— Це наші раби! — крикнув Рейланд, відштовхуючи її. — Том Нітсворсі і його подруга. Ми знайшли їх у Безкраю, цілком чесно! Це наша здобич...

Том тягнув Естер по металевій палубі уздовж сходів, що вели до причалів, де стояли пришвартовані повітроплави. Він чув, як люди Рейланда розділилися і кинулися за ними, викрикуючи щось один одному, а потім пролунали кректання і звук удару, коли один із них упав. Том зрадів, хоча і розумів, що інші їх невдовзі наздоженуть.