Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 11)

Він потягнув Естер за собою короткими залізними сходами на причальний майданчик. У деяких повітроплавах горіло світло, і в Тома промайнула відчайдушна думка — увірватися в один із них і змусити везти їх у Лондон. Але він не мав зброї, та й зрештою не встиг навіть подумати, чим можна її замінити, як почув кроки на сходах і голос Рейланда:

— Не робіть дурниць, містере Нітсворсі! Я не хочу завдавати вам шкоди, — сказав він і додав, звертаючись до когось з помічників: — Фреде! Я загнав цих паршивців у кут. Фреде?

Том відчув, що його покидає остання надія. Тікати не було куди. Він покірно стояв на місці і дивився, як у світлі, що лилося з ілюмінатора сусіднього повітроплава, з’явився Рейланд з палицею в руці. Естер прихилилася до причальної корби і застогнала.

— Усе чесно, — сказав Рейланд, який, схоже, сприйняв її стогін за скаргу. — Я сам не прибічник рабства, але часи важкі, і ми вас зловили, цього ніхто не заперечить...

Раптом Естер ворухнулася — швидше, ніж Том міг собі уявити. Вона витягнула металевий важіль з корби і замахнулася на Рейланда. Палиця випала в нього з руки і вдарилася об палубу зі звуком металофона, важіль просвистів у повітрі і вдарив Рейланда по голові.

— Ой! — заволав він і впав.

Естер ступила вперед і знову замахнулася важелем, щоби розкроїти старому череп, але Том схопив її за руку.

— Стій! Ти вб’єш його!

— То й що? — вона замахнулася на нього, вишкіривши зуби, немов недоумкувата мавпа. — То й що?

— Він має рацію, дорогенька, — промовив лагідний голос. — Немає потреби його добивати.

З темряви з’явилася та жінка з бару, поли її довгого червоного плаща розліталися на ходу.

— Краще вам сісти у мій корабель, поки сюди не дісталися його люди.

— Ви казали, що в нас замало грошей, — нагадав Том.

— Замало, містере Нітсворсі, — відповіла авіаторка. — Але я не можу просто дивитися, як вас забирають, щоби продати в раби. Я сама колись була рабинею, тому раджу уникати цього за будь-якої можливості.

Вона зняла окуляри. Її очі були темні, мигдалеподібні, а коли вона усміхалася, у кутиках з’являлася сітка мімічних зморщок.

— Крім того, — додала вона, — ви мене інтригуєте. Яких пригод шукає лондонець у мисливських угіддях?

Вона простягла Томові руку — тендітну, засмаглу, з тонкою шкірою, під якою вгадувалися сплетіння кісток і сухожилків.

— Звідки нам знати, що ви не зрадите нас так само, як Рейланд? — запитав він.

— Ви не можете цього знати, — розсміялася вона. — Вам доведеться довіритися мені.

Після Валентайна і Рейландів Том відчував, що вже нікому не зможе довіряти, але ця дивна чужоземка була його останньою надією.

— Добре, — сказав він. — Але Рейланд неправильно мене назвав. Я Натсворсі.

— Мене звуть Фенґ, — відповіла жінка. — Міс Анна Фенґ.

Вона так і стояла з простягнутою рукою, немовби до переляканої тваринки, яку вона хоче приручити, і так само усміхалася тією ж тривожно-червоною посмішкою.

— Мій корабель на шостому причалі.

Вони пішли за нею, і в густих тінях під причалами побачили супутників Рейланда, що лежали серед колон, похиливши голови, немов п’яні.

— Вони що...? — прошепотів Том.

— У відключці, — сказала міс Фенґ. — Я трохи переборщила.

Том хотів переконатися, чи все з ними гаразд, але вона швидко піднялася сходами на шостий причал, і вони рушили за нею. Корабель, що висів на якорі, не нагадував той повітряний кліпер, який Том сподівався побачити. То був пошарпаний червоний аеростат з іржавими коробами двигунів, прикріплених шворнями до дощатої гондоли.

— Це ж брухт якийсь! — ахнув він.

— Брухт? — засміялася міс Фенґ. — «Дженні Ганівер» зібрана з уламків найкращих повітроплавів! Силікошовковий аеростат стояв на кліпері з Шань-Ґуо, подвійні авіаційні двигуни «Жене-Каро» — на паризькому бойовому кораблі, броньовані паливні баки — на військовому дирижаблі зі Шпіцбергена... Що тільки не знайдеш на звалищах...

Вони піднялися сходнями й опинились у тісній, пропахлій прянощами гондолі. То був вузенький циліндр, у носі якого розташувалася кабіна, а в хвості — каюта міс Фенґ. Між ними втиснулися ще кілька кают. Томові доводилося постійно нахилятися, щоб не врізатися головою в шухляди під стелею і не заплутатися у підозрілих жмутах дротів, що звисали з різноманітних пристроїв, але авіаторка моторно пересувалася у цьому лабіринті і щось бурмотіла під носа незнайомою мовою, поки клацала перемикачами, натискала важелі і вмикала якісь прилади, чиє зелено сяйво робило кабіну схожою на акваріум. Вона розсміялася, коли помітила тривогу Тома.

— Це аеросперанто, найбільш розповсюджена мова у небі. В дорозі часто стає самотньо, от я і призвичаїлася сама із собою розмовляти...

Вона потягнула останній важіль, в гондолі почувся скрип і зітхання паливних хлипаків. З ляскотом розблокувалися магнітні швартові скоби, і раптом ожила рація, з якої почувся голос:

— «Дженні Ганівер», говорить управління порту міста Стейнз. Зліт заборонено!

Але «Дженні Ганівер» не потребувала чийогось дозволу. Коли вони піднялися у нічне небо, Том відчув, що в нього немов перевернувся шлунок. Він пробрався до ілюмінатора і побачив, як торгове місто меншає і віддаляється. Потім він уздрів Спідвелл, а невдовзі і все торжище лежало перед ним, немов макет у музеї.

— «Дженні Ганівер», — наполягав гучномовець, — негайно поверніться до причалу! Міська рада Спідвелла вимагає, щоб ви віддали пасажирів, інакше нам доведеться...

— Зануди! — процідила міс Фенґ і вимкнула рацію.

Саморобна установка на даху будівлі у Спідвеллі виплюнула в них зграйку шипучих ракет. Три з гарчанням пролетіли повз, четверта вибухнула з правого борту, від чого гондола заколихалася, немов маятник, а п’ята розірвалася ще ближче. Анна Фенґ тільки повела бровою, але Том з Естер кинулися ховатися, наче перелякані кролики. А ще через кілька хвилин лету їх було вже не дістати. «Дженні Ганівер» піднялася у холодне і ясне нічне небо, а торжище перетворилося на далеку пляму світла, яке невдовзі закрили хмари.

10 «ЛІФТ НА 13-Й ПОВЕРХ»

Тієї ночі у Лондоні дощило, але на світанку небо прояснилося, стало прозоре й бліде, як тиха вода, тільки дим міських двигунів здіймався у безвітряний простір. Палуби, мокрі від роси, виблискували, а всі прапори першого ярусу безвольно повисли на щоглах. Стояв погожий весняний ранок — ранок, якого чекав Валентайн і якого так боялася Кетрін: ідеальна погода для повітроплавства.

Хоча година була рання, на першому ярусі почав збиратися натовп охочих подивитися зліт «Ліфта на 13-й поверх». Коли Ґенч супроводжував їх з батьком до пристані, вона побачила, що Коло-парк також залюднений — здавалося, весь Лондон зібрався проводити Валентайна. Ніхто, звісно, не знав, куди він прямує, але місто впевнено рухалося на схід, і міські пліткарі не замовкали ані вдень, ані вночі: усі були певні, що експедиція Валентайна пов’язана з якоюсь великою здобиччю, яку лорд-мер сподівався наздогнати у центральній частині мисливських угідь.

Для членів магістрату і гільдійці в звели тимчасові помости, і після прощання з батьком серед метушні ангара Кетрін із Псом приєдналася до істориків, втиснувшись між Чадлі Помроєм і доктором Аркенґартом. Навколо зібралося все значне панство міста: строгі чорні мантії батьківської гільдії, пурпурні накидки гільдії торговців, похмурі навігатори у зелених мундирах і ряди інженерів у білих прогумованих плащах з каптурами, схожими на кумедні ластики. З’явився навіть Маґнус Кром зі стародавнім ліврейним ланцюжком на тонкій шиї — символом його високої посади.

Кетрін шкодувала, що всі вони не залишилися вдома. Складно прощатися з рідною людиною в оточенні галасливого натовпу, який вимахує прапорцями і шле повітряні поцілунки. Вона погладила Пса по гулястій голові й сказала:

— Дивися, батько йде до східника. Зараз запустить двигуни.

— Хоч би все пройшло добре, — пробурмотів доктор Аркенґарт. — Подейкують, ці повітроплави інколи вибухають без причини.

— Може, нам краще відійти? — засумнівалася міс Плім, балаклива кураторка музейної зали меблів.

— Дурниці, — сердито відрізала Кетрін. — Усе буде добре.

— Так, Аркенґарт, стулися, старий ти пеньок, — раптом підтримав її Чадлі Помрой. — Не бійтеся, міс Валентайн. У вашого батька найкращий повітроплав і найвправніші пілоти на світі. Нічого не повинно статися.

Кетрін вдячно всміхнулася йому, але про всяк випадок схрестила пальці. Пес відчув її настрій і тихенько заскиглив.

З ангара почулися звуки задраюваних люків і торохтіння східників. На помості запанувала вичікувальна тиша. Високий Лондон, що зібрався на краю ярусу, затамував подих. Оркестр заграв «Прав, Лондінію», і персонал з ангара заходився витягати «Ліфт на 13-й поверх» — стрілоподібне чорне судно, броньована обшивка якого блищала, мов шовк. Валентайн махав рукою з відкритого майданчика на кормі гондоли. Він привітав свою наземну команду, людей на прикрашених прапорами помостах, а потім подивився просто на Кетрін, безпомильно знайшовши її обличчя серед інших.

Вона шалено замахала у відповідь, а натовп заревів, коли двигуни «Ліфта на 13-й поверх» зайняли вихідний стан. Екіпаж на землі віддав швартові линви, пропелери почали обертатися, здійнявши завірюху з конфеті, і величезне судно здійнялося в повітря. Підмайстри-історики розгорнули транспарант із написом «Вітаємо з Валентайновим днем!», а овації дедалі гучнішали, немовби натовп був переконаний, що саме їхній ентузіазм тримає славетного дослідника у повітрі.