Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 13)
Колись давно місто Аерогавань вирішило втекти від голодних мегаполісів у небо. Тепер воно стало торговим поселенням і місцем збору авіаторів, що упродовж літа висіло над мисливськими угіддями, а взимку летіло на південь, у теплі краї. Том пригадав, як колись Аерогавань на цілий тиждень пришвартувалася до Лондона, як екскурсійні повітряні кулі курсували туди з Кенсінґтонських садів і Коло-парку, і як він заздрив людям на подобу Мелліфанта, які мали гроші, щоб туди злітати і повернутися з захопливими історіями про летюче місто. Тепер він сам у нього потрапить, і не на екскурсію! Тепер він матиме чим похвалитися перед іншими підмайстрами, щойно повернеться додому!
Повітроплав повільно спускався, і поки сонце тонуло у зграях хмар на заході, міс Фенґ вимкнула двигуни і повела повітроплав дрейфом до причального доку, де службовці у синій формі, вимахуючи кольоровими прапорцями, завели її на місце стоянки. На причалі юрбилися екскурсанти, авіатори і навіть нечисленна групка ентузіастів — споглядачів за повітроплавами, — які ретельно записали номер «Дженні Ганівер» у нотатники, коли вона встала на швартові скоби.
Через кілька хвилин Том вийшов з гондоли у прохолоду розрідженого повітря, дивлячись на повітроплави, що прибували й відправлялися: елегантні лайнери й іржаві посудини, стрункі аерокутери з прозорими балонами і пофарбовані у тигрові смужки перевізники прянощів із Сотні островів.
— Дивіться! — сказав він, вказуючи на дахи. — Це Летюча біржа, а там — собор Архангела Михайла-на-небі, я бачив його зображення у лондонському музеї!
Але міс Фенґ бачила їх неодноразово, а Естер тільки зиркнула на натовп і сховала обличчя.
Авіаторка замкнула люки «Дженні» на ключ, що висів у неї на шиї. Раптом до неї підбіг дрібний босоногий хлопчик, потягнув за полу плаща і спитав:
— Пані, приглянути за вашим повітроплавом?
Вона розсміялася і кинула три квадратні бронзові монетки у підставлену долоню.
— Я нікого не пущу на борт! — заявив він, стаючи на варту біля східника.
З’явилися портові інспектори у форменому одязі, які привітно посміхнулися міс Фенґ, але підозріло оглянули її непрезентабельних супутників. Вони перевірили, що на їхньому взутті не було металевих набійок, а в руках — запалених сигарет, а потім повели у портову контору, де висіли написані великими літерами застереження: «НЕ КУРИТИ», «ВИМКНУТИ ЕЛЕКТРИЧНІ ПРИЛАДИ» і «НЕ ІСКРИТИ». Іскри були найбільшою загрозою повітряній торгівлі, адже могли спричинити загоряння газу в балонах. В Аерогавані навіть розчісування волосся вважалося серйозним злочином, і всі новоприбулі мали підписати сувору безпекову угоду і переконати начальника порту в тому, що вони раптом не спалахнуть.
Нарешті їх допустили до металевого східника, що вів на Гай-стріт. Єдина велика вулиця Аерогавані являла собою кільце помостів з легкосплавного металу, де розташувалися магазини, кіоски, крамнички, кафе і готелі для авіаторів. Том крутив головою навсебіч, стараючись ввібрати все це в себе і назавжди запам’ятати. Він бачив турбіни, що гуркотіли на дахах усіх споруд, і механіків, що, немов павуки, повзали по величезних машинних відсіках. У повітрі витали дивні запахи диковинних харчів, і куди б він не кинув оком, скрізь бачив авіаторів, що крокували з безтурботною впевненістю людей, які все життя проводять у небі, а шкіряні плащі шелестіли в них за спинами, немов крила.
Міс Фенґ вказала пальцем на будівлю у формі повітроплава, що стояла на вигині Гай-стріт.
— Це «Балон і гондола», — сказала вона супутникам. — Спершу я вас нагодую, а потім ми знайдемо капітана, який відвезе вас у Лондон.
Вони увійшли вслід за нею — Естер так і продовжувала приховувати обличчя від усього світу піднятою рукою, а Том так само захоплено роззирався навколо і шкодував, що пригода скоро завершиться. Він не помітив «Яструб-90», що кружляв серед більших повітроплавів, очікуючи, поки звільниться якийсь причал. А якби і помітив — усе одно б не зміг прочитати його реєстраційний номер з такої відстані, як і розгледіти червоне коліщатко в нього на гондолі — символ гільдії інженерів.
12 «БАЛОН І ГОНДОЛА»
Шинок був великий, темний і залюднений, а стіни прикрашені повітроплавами у пляшках і пропелерами славетних старих аерокліперів зі старанно виведеними на лопатях назвами — «Надійна», «Повітряна миша» і «Невидимий хробак». Авіатори обсіли металеві столики й теревенили про вантажі і ціни на газ. Там були джайни, тибетці, косці, інуїти, аеротуареги і закутані в хутра велетні з Крижаної пустки. Дівчина-уйгурка грала «Серенаду турбулентності» на сорокаструнній гітарі, а гучномовець час від часу оживав і проголошував: «На третій причал прибуває “Безмозкий вітер” з новомаянських Палатинатів з вантажем шоколаду і ванілі» або «Від сьомого причалу в Аркангел відправляється “Моя Широна”...»
Анна Фенґ зупинилася одразу за дверима, біля невеличкого вівтаря — подякувати богам неба за безпечну подорож. Бог авіаторів мав цілком приязний вигляд — огрядна червона статуя на вівтарі нагадала Томові Чадлі Помроя, — а от його дружина, Володарка Високих Небес, здавалася лихою і підступною Тому, хто образить її, вона могла влаштувати бурю або вибух газу в балоні. Анна залишила їй рисові крекери і трохи монеток — на щастя, — а Том з Естер про всяк випадок кивнули на знак подяки.
Коли вони відвели очі від святилища, Анна Фенґ вже поспішала до компанії авіаторів за кутовим столиком.
— Хоро! — крикнула вона, і не встигли вони отямитися, як її вже крутив в обіймах вродливий молодий африканець, а Анна щось швидко щебетала на аеросперанто. Вона навіть оглянулася на Естер, і Томові здалося, що він почув слово «МЕДУЗА», але коли вони підійшли ближче, ті перейшли на англіянську й африканську.
— Ми йшли на високих вітрах аж від Загви! — сказав молодик і на знак підтвердження своїх слів витрусив червоний пустельний пісок з шолома.
То був капітан Хора з канонерки «Мокеле Мбембе», що прибув з нерухомого анклаву у Місячних горах — союзника Ліги протирухівців. Тепер він прямував у Шань-Ґуо, щоб заступити на службу у найбільшій цитаделі Ліги — Батмунх-Ґомпі. Спершу Том був приголомшений тим, що сидить за одним столом із воїном Ліги, але Хора здавався хорошою людиною, таким же добрим і гостинним, як і сама міс Фенґ. Вона замовила їм вечерю, а він представив їх своїм друзям: високого й похмурого звали Нільс Ліндстром з «Венериної аеропланоловки», а вродливу аравійську леді з пальмірського капера «Зайнаб», що постійно сміялася, — Ясміна Рашид. Невдовзі авіатори реготали всі разом, пригадуючи битви над Сотнею островів і п’яні гульки в авіаторських казармах у Панцерштадт-Лінці. В паузах Анна Фенґ підсовувала гостям тарілки.
— Ще товченика з соні, Томе? Естер, скуштуй кажана — смачний, але страшенно гострий!
Поки Том ганяв дивну, незнайому йому їжу по тарілці дерев’яними паличками, які йому дали замість ножа й виделки, Хора нахилився до нього і тихо спитав:
— То ти зі своєю дівчиною тепер в екіпажі «Дженні»?
— Ні, ні! — запротестував Том. — Вона мені не дівчина, і ми просто пасажири...
Він подлубався у пюре з сарани і спитав:
— Ви добре знаєте міс Фенґ?
— О так! — розсміявся Хора. — Всі повітряні торговці знають Анну. І вся Ліга. У Шань-Ґуо її прозвали Фень-Хуа — Квітка Вітру.
Тома зацікавило, чому міс Фенґ відома в Шань-Ґуо, але не встиг він спитати, як Хора продовжив:
— Знаєш, що вона власноруч зібрала «Дженні Ганівер»? Коли вона була ще мала, їй з батьками не пощастило — вони опинились у містечку, яке зжер Аркангел. Їх відправили рабами на повітроплавну корабельню, де вона примудрилася поцупити двигун і кермову лопать, а потім збудувала «Дженні» і втекла.
Це приголомшило Тома.
— Вона про це
— Так, вона про це не розповідає, — кивнув Хора. — Розумієш, батьки не дожили до її втечі: вони померли у темницях для рабів, у неї на очах.
Том співчував міс Фенґ, яка, виявляється, також виросла сиротою. Може, вона весь час усміхалася, щоби приховати журбу? Може, вона врятувала його з Естер, щоб їх не спіткала така ж доля, як і її батьків? Він усміхнувся їй якомога привітніше, а вона, перехопивши його погляд, своєю чергою також усміхнулася і передала тарілку з якимись закарлючистими чорними лапками.
— Томе, скуштуй смажених тарантулів...
— Прибуття на чотирнадцятий причал! — оголосив гучномовець під стелею. — Лондонський повітроплав GE47, на борту тільки пасажири.
Том аж підскочив на місці, а його стілець з грюкотом відлетів назад і впав. Він пам’ятав маленькі, швидкі розвідувальні борти, за допомогою яких інженери оглядали гусениці і надбудови Лондона, і також пригадав, що вони не мали назв, а тільки реєстраційні номери, що починалися з літер «GE».
— Когось відправили за нами! — ахнув він.
Міс Фенґ також підхопилася.
— Може, це просто випадковість, — сказала вона. — У Лондоні багато повітроплавів... 1 навіть якщо Валентайн відправив когось за вами, поруч з вами друзі. Та й зрештою, ми занадто міцні горішки для ваших жахливих біфбургерів.
— Біфітерів, — автоматично виправив Том, хоча й розумів, що вона назвала їх так навмисно, щоби зняти напругу. Він побачив, як Естер усміхнулася, і зрадів, що вона поруч, позаяк був готовий відчайдушно захищати її.