Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 14)
І нараз згасло світло.
Почулися крики, вигуки, брязкіт посуду з кухні. Вікна здавалися квадратами тьмяного світла, прорізаними у стінах.
— Електрика зникла в усій Аерогавані, — похмуро промовив Ліндстром. — Схоже, електростанція накрилася!
— Ні, — швидко вставила Естер. — Я знаю цей фокус. Вони хочуть створити хаос, щоб не дати нам втекти. Хтось таки прийшов за нами...
В її голосі звучали нотки паніки, яких Том не чув навіть тоді, коли вони втікали зі Стейнза. Раптом він і сам перелякався.
У дальньому кінці приміщення, біля дверей, де люди потроху виходили на залиту місячним сяйвом Гай-стріт, почувся крик. Потім ще один, і все це під акомпанемент розбитого скла, вигуків, лайки, торохкотіння стільців і грюкоту поперекидуваних столів. Над натовпом з’явилися два зелені маячки, схожі на блукай-вогники.
— Це не біфітер! — сказала Естер.
Том не розумів, що почув у її голосі — страх чи полегшення.
— ЕСТЕР ШОУ! — прохрипів голос, схожий на звук пилки, що вгризається у метал.
За мить біля дверей здійнялася хмара пари, і всередині постав мисливець.
Він мав понад два метри заввишки, під плащем виблискував металевий обладунок. Його витягнуте обличчя було блідим, а на ньому, немов слимаковий слід, вилискувала плівка слизу, крізь шкіру то там, то сям проступали біло-блакитні кістки. Він вишкірив залізні зуби. Ніс і верхню частину голови закривав блискучий металевий шолом, з якого, немов дреди, звисали трубки й дроти, що кріпилися до гнізд у тулубі. У круглих зелених очах мисливця застиг тривожний вираз, так, немовби він колись побачив щось жахливе і після того так і не зміг отямитися.
Це й було найстрашніше в мисливцях: колись вони були людьми, і десь під тим металевим шоломом приховувався людський мозок.
— Це неможливо! — проскиглив Том. — Мисливців не існує! Їх усіх знищили багато століть тому!
Але Мисливець стояв перед ним, моторошно справжній. Том хотів відступити назад, але не міг ворухнутися. Він відчув, як по нозі стікає щось тепле немов розлитий чай, і зрозумів, що він обісцявся Мисливець повільно рушив уперед, розштовхуючи порожні стільці і столики. Під його ногами хрупотіли склянки, що попадали на підлогу. Якийсь авіатор, що вискочив з темряви, намагався вдарити його мечем, але клинок відскочив від його броні, а мисливець відкинув чоловіка одним ударом велетенського кулака, навіть не озирнувшись.
— ЕСТЕР ШОУ, — промовило створіння. — ТОМАСЕ НАТСВОРСІ.
— Я... — міс Фенґхотіла щось сказати, але, схоже, навіть їй забракло слів. Вона потягнула Тома назад, а Хора з супутниками оголили мечі і стали між створінням і його здобиччю. У цей час Естер проштовхалася вперед.
— Усе гаразд, — сказала вона дивним, тонким голосом. — Я знаю його. Дайте мені з ним поговорити.
Мисливець обернув мертвотно-бліде обличчя до Естер. Об’єктиви його механічних очей зі стрекотанням сфокусувалися на ній.
— ЕСТЕР ШОУ, — сказало створіння з придихом, що звучав, як шипіння газу з пробитої магістралі.
— Привіт, Шрайку, — відповіла Естер.
Його голова нахилилася, щоби краще її роздивитися. Піднялася металева рука, на мить завмерла, а потім торкнулася її обличчя, залишивши на ньому сліди мастила.
— Мені прикро, що я так і не попрощалася з тобою...
— Я ПІДКОРЯЮСЯ ЛОРД-МЕРУ ЛОНДОНА, — сказав Шрайк. — ВІН ДОРУЧИВ МЕНІ ВБИТИ ТЕБЕ.
Том знову заскиглив, в той час як Естер коротко хихотнула.
— Але ж... ти не вб’єш мене, Шрайку? Ти не станеш цього робити?
— ВБ’Ю, — байдуже сказав Шрайк, продовжуючи дивитися на неї.
— Ні, Шрайку! — прошепотіла Естер.
Міс Фенґ скористалася його тимчасовим збентеженням, вихопила з кишені плаща маленький металевий пропелер і метнула його, цілячись мисливцеві у горло. Пропелер, обертаючись у польоті, з ледь чутним свистом розгорнувся у блискучий диск з гострими, немов бритва, краями.
— Новомаянське бойове фрізбі! ахнув Том, який бачив цю зброю тільки серед експонатів музею, у залі, присвяченій зброярській та військовій справі. Він знав, що вони можуть з шістдесяти кроків відтяти людині голову, і напружився, очікуючи, що голова мисливця от-от впаде з його плечей. Але фрізбі з ляскотом вдарилося об броньовану шию, що закривала його горлянку, і, тремтячи, зосталося стирчати там.
Щілина-рот Шрайка розтягнувся у широку посмішку, і Мисливець кинувся вперед блискавично, наче ящірка. Міс Фенґ відступила, стрибнула, замахуючись ногою, але він виявився занадто швидкий.
— Тікайте! — крикнула вона Естер і Тому. Повертайтеся на «Дженні»! Я скоро!
Що їм лишалося робити? Вони побігли. Шрайк кинувся було на них, але Хора схопив його за руку, а Нільс Ліндстром вдарив мечем в обличчя. Мисливець відштовхнув Хору і здійняв руку. Бризнули іскри, почувся скрегіт металу об метал, Ліндстром впустив зламаний меч і завив, схопившись за свою руку. Мисливець відкинув його і, схопивши Анну, яка знову намагалася атакувати його, пожбурив щосили у Хору і Ясміну, що кинулися їй на допомогу.
— Міс Фенґ! — вигукнув Том. Він уже хотів було повернутися, але достатньо знав про мисливців, щоби розуміти, що нічим не зможе допомогти. Він побіг за Естер, повз тіла, що лежали біля входу, в тінь і сутінки, у переляканий, збентежений натовп. Десь скорботно завивала сирена. Над електростанцією стояв стовп їдкого диму, а за мить він побачив найбільший страх усіх авіаторів — омахи полум’я!
— Не розумію, — хекнула Естер, говорячи радше до себе, ніж до Тома. — Він би
Але вона не зупинялася, і вони разом поспішили до сьомого причалу, де їх чекала «Дженні Ганівер».
Однак Шрайк уже подбав про те, щоби невеличкий повітроплав нікуди не полетів. Балон був розрізаний, кожух двигуна з правого борта — розірваний, немов бляшанка, а на причалі валялося спагеті вирваних з м'ясом дротів. Серед них лежало понівечене тіло хлопчика, якому міс Фенґ заплатила за охорону судна.
Том мовчки дивився на скалічений повітроплав, а за спиною в нього лунали глухі кроки по залізному настилу: туп-туп-туп-туп.
Він обернувся до Естер і побачив, що вона кульгає по краю причалу, який чомусь перехнябився, а тоді він раптом усвідомив, що це перехнябилось усе пошкоджене небесне місто. Окликнувши дівчину, він побіг услід, на сусідній причал, Туди щойно прибула пошарпана повітряна куля, з якої висипала родина переляканих туристів, які не могли второпати, чи темрява і крики означають аварію чи якісь святкування. Естер проштовхалася поміж них, схопила повітроплавця за окуляри і викинула з гондоли. Гондола вже почала відриватися від пристані, коли вона застрибнула туди.
— Стій! Крадії! Пірати! Допоможіть! — волав повітроплавець, але Том чув лише тупотіння за спиною, що долинало із Гай-стріт і швидко наближалося.
— Томе! Сюди!
Він зібрався з духом і стрибнув услід за Естер. Піднявшись, він побачив, як вона відв’язує швартові троси.
— Кидай усе за борт! — крикнула вона йому.
Він підкорився, і куля почала потроху злітати — спершу порівнялася з вікнами першого ярусу, потім з дахами і шпилем собору Архангела Михаїла. Невдовзі Аерогавань перетворилася на темне коло, що зникало внизу разом зі Шрайком, що дивився їм услід, і його очі горіли зеленим.
13 ОЖИВЛЕНИЙ
Колись, у темні часи, ще до світанку Самохідної доби, кочові імперії вели війни у вулканічному лабіринті Європи. Саме вони створили мисливців з тіл мертвих воїнів, які забирали з поля бою і повертали до подоби життя, вживлюючи в їхню нервову систему загадкові пристрої старотеху.
Ті імперії давно пішли у забуття, а от оживлені — ні. Том пам’ятав, як у дитинстві грався в них з іншими хлопцями у притулку гільдії — важко ступав з випростаними руками і кричав: «Я МИ-СЛИ-ВЕЦЬ! ЗНИ-ЩИ-ТИ!», — аж доки не з’являлася міс Плім, яка наказувала не галасувати.
Але він навіть подумати не міг, що колись
Нічний вітер ніс викрадену повітряну кулю на схід, гондола погойдувалася, а Том сидів на підлозі, повернувшись боком до Естер, щоб та не побачила мокру пляму в нього на штанах.
— Я гадав, що вони вимерли сотні років тому! — сказав він. — Вони ж начебто всі загинули в битвах або збожеволіли й самі себе розібрали...
— Окрім Шрайка, — відгукнулася Естер.
— І він тебе знає!
— Звісно ж, знає, — сказала вона. — Ми зі Шрайком давні друзі.
Вона познайомилася з ним наступного дня після того, як загинули її батьки — вранці, коли прокинулася на березі мисливських угідь під дрібним дощем. Вона гадки не мала, як там опинилася, а голова боліла так, що складно було не просто ворухнутися, а й зібрати думки докупи.
Біля узбережжя стояло найменше й найогидніше містечко, що їй доводилося бачити. Люди з великими кошиками-плетінками за спинами спускалися східниками й драбинами, перебирали уламки на березі і поверталися з брухтом і прибитою припливом деревиною. Декілька з них уже несли кудись човен її батька, а невдовзі звернули увагу і на саму Естер. Двійко чоловіків підійшли і роздивилися її. Один був типовим падальником — дрібним і огидним. У його кошику лежали уламки старого жука. Вивчивши її, він звернувся до супутника.
— Перепрошую, пане Шрайк... Я подумав, що це згодиться вам у колекцію, але вона вся з плоті й крові...
Він розвернувся й попростував повз уламки, втративши будь-який інтерес до Естер. Його цікавило тільки те, що він може продати, а від напівмертвої дівчинки жодної вигоди. У той час як старі шини від жуків могли бути чогось варті...