Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 15)

Другий залишився там, де стояв, і уважно роздивлявся Естер. Лише коли він нахилився й торкнувся її обличчя, коли вона відчула холодне, тверде залізо в нього під пальчатками, тоді лиш зрозуміла, що це не людина. Коли він заговорив, його голос зазвучав немов дротяна щітка, якою провели по грифельній дошці.

— НЕ МОЖНА ЗАЛИШАТИСЯ ТУТ, ДИТЯ, — сказав він, а відтак узяв її на руки і поніс у місто.

Місто звалося Строул, то був притулок для п’ятдесяти грубих, пропилених падальників, які за нагоди шукали старотех, а коли такої нагоди не мали — збирали брухт, що ним гребували інші міста. Шрайк жив із ними, але не був падальником. Коли злочинці з великого самохідного міста втікали у Безкрай, Шрайк вистежував їх і відрізав голови, які старанно зберігав. Під час наступної зустрічі з містом він пред’являв ті голови міській владі й отримував винагороду.

Естер так і не дізналася, чому він вирішив її врятувати. Навряд чи із жалощів — йому не були знайомі такі почуття. Якісь натяки на ніжність проявлялися в ньому лише тоді, коли він клопотався зі своєю колекцією. Шрайк захоплювався стародавніми пристроями і механічними іграшками і купував усе, що пропонували падальники, які зустрічалися на його шляху. Його жалюгідне помешкання у Строулі було переповнене ними: тварини, лицарі в обладунках, механічні солдатики з ключами, що стирчали зі спин, і навіть статуя янгола смерті у людський зріст, поцуплена з якогось старого вежового годинника. Але найбільше він любив жінок і дітей: чарівних леді у поїдених міллю сукнях і вродливих дівчат та хлопців з порцеляновими обличчями. Ночами Шрайк старанно розбирав і ремонтував ’їх, досліджуючи складні механізми всередині — так наче хотів з’ясувати, як працює його власний.

Інколи Естер здавалося, що вона також експонат його колекції. Може, вона нагадувала йому про рани, яких він зазнав на полях боїв давно забутих війн, коли ще був людиною?

Вона ділила з ним дах упродовж довгих п’яти років, поки рана на її обличчі заживала і перетворювалася на вічно насуплену маску, а спогади потроху поверталися. Деякі були напрочуд чіткими — хвилі на берегах острова Оук, голос мами, вітер з болотних рівнин, що пахнув вологою травою і гноєм. Інші ж залишалися наче в тумані, і їх було складно інтерпретувати. Вони з’являлися, коли вона засинала, або заповнювали підсвідомість, коли вона бродила серед мовчазних механічних іграшок у будинку Шрайка. Кров на картах зоряного неба. Брязкіт металу. Вродливе чоловіче обличчя з сіро-блакитними очима. Ці клапті спогадів доводилося ретельно збирати і складати докупи, наче вузли механізмів, що їх знаходили падальники.

І лише коли Естер підслухала якихось чоловіків, що переповідали історії про великого Тадея Валентайна, вона почала бачити повну картину. Вона пригадала це ім’я: то був чоловік, що вбив її маму й тата і перетворив її на чудовисько. Естер одразу зрозуміла, як їй треба чинити, навіть не усвідомлюючи цього. Вона пішла до Шрайка і розповіла, що хоче знайти Валентайна.

— НЕ ТРЕБА, — сказав мисливець. — ТИ ЗАГИНЕШ.

— То ходімо зі мною! — благала вона, але він не погодився. Він чув про Лондон і про захоплення Маґнуса Крома технологіями, тож припускав, що гільдія інженерів зможе його здолати, і тоді його поріжуть на шматки, щоб досліджувати у таємних лабораторіях.

— НЕ ХОДИ, — тільки й казав він.

Але вона все одно пішла — дочекалася, поки він відволічеться на свої механічні іграшки, вислизнула з вікна і пішла зі Строула — через морозний Безкрай, з викраденим ножем за паском, у пошуках Лондона і помсти.

— Відтоді я не бачилася з ним, — сказала вона Тому, який тремтів на дні гондоли викраденої повітряної кулі. — Коли я пішла, Строул був на узбережжі Англіянського моря, але Шрайк тепер виконує накази Маґнуса Крома і хоче вбити мене. Маячня якась!

— Може, він образився, що ти втекла від нього? — припустив Том.

— Шрайк не має емоцій, — відповіла Естер. — Коли з нього робили мисливця, всі його спогади і почуття стерли.

Том спершу було подумав, що вона заздрить йому. Але її голос його заспокоїв, і він перестав тремтіти. Він сидів і слухав, як у снастях повітряної кулі свище вітер. На тлі західних хмар виднілася чорна пляма — то, як здавалося Томові, був дим, що здіймався з Аерогавані. Чи вдалося авіаторам загасити полум’я, а чи їхнє місто вже знищене? Що сталося з Анною Фенґ? Він усвідомив, що Шрайк, напевне, вбив її разом з друзями. Ця добра, усміхнена авіаторка мертва — як і його батьки. Над ним немов висить прокляття, що знищує всіх, хто робить йому щось хороше. І чому тільки він цього дня зустрів Валентайна? Як добре було би знову повернутися до музею!

— Може, з нею все гаразд, — раптом сказала Естер, немов вгадавши його думки. — Шрайк просто грався з нею, він не випускав кігті.

— Він має кігті?!

— Якщо вона не надто йому заважала, він не став би марнувати час на те, щоб її вбити.

— А що з Аерогаванню?

— Якщо пошкодження суттєві, їм доведеться десь приземлитися на ремонт.

Том кивнув. Йому дещо спало на думку.

— Як гадаєш, міс Фенґ шукатиме нас?

— Не знаю, — відповіла Естер. — А от Шрайк — напевне.

Том перелякано глянув через плече.

— Хай там як, — сказала вона, — ми хоча б рухаємося в напрямку Лондона.

Він боязко визирнув з гондоли. Внизу, немов біла ковдра, накинута на землю, лежали хмари, тому не можна було навіть здогадатися, де вони перебувають і куди летять.

— Звідки ти знаєш? — спитав він.

— Із зірок, ясна річ, — сказала Естер. — Мене мама навчила. Вона також була авіаторкою, пам’ятаєш? Мама подорожувала скрізь, навіть в Америку літала. У краях, не нанесених на карти, або коли немає орієнтирів, шлях знаходять за зірками. Дивися — це Полярна зірка, а оте сузір’я Прадавні звали Великим Возом, а нині звуть Містом. І коли воно в нас по правому борту, це означає, що ми рухаємося на північний схід...

— Їх так багато! — вигукнув Том, вдивляючись туди, куди вона вказувала. Там, над хмарами, вибавленого від міського смогу і пилу Безкраю, нічне небо виблискувало мільйонами холодних вогників.

— Я й гадки не мав, що зірок така сила-силенна!

— Це все сонця, що світять далеко у космосі, за багато тисяч миль, — сказала Естер, і Том відчув, що вона пишається своїми знаннями. — Але не все то зірки. Деякі з них, найяскравіші — то механічні місяці, запущені на орбіту Прадавніми тисячі років тому, що досі кружляють навколо бідолашної Землі.

Том вдивлявся у темряву, де миготіли зорі.

— А це яка? — спитав він, вказуючи на яскраву зірку, що висіла низько на заході.

Естер подивилася, і її посмішка розтанула. Він побачив, як вона стиснула кулаки.

— Оця? — перепитала вона. — Це повітроплав, і він летить за нами.

— Може, це міс Фенґ хоче нас врятувати? — припустив Том з надією.

Але повітроплав швидко наближався, і через кілька хвилин вони побачили, що це маленький лондонський розвідник — «Спадбері Санбім» або «Яструб-90». Тому здалося, що він відчув на собі погляд зелених очей Шрайка, які витріщилися на нього через пустелю неба.

Естер заходилася крутити іржаві крани й натискати важелі, що регулювали тиск газу в кулі. Через кілька секунд вона знайшла потрібний, і згори пролунало погрозливе сичання.

— Що ти робиш? — проскімлив Том. — Ти ж випустиш весь газ! Ми впадемо!

— Я стараюся сховатися від Шрайка, — відповіла дівчина і відкрила хлипак ще більше. Том подивився вгору і побачив, що куля здувається. Він озирнувся на повітроплав, що переслідував їх. Той наближався, але між ними все ще залишалося кілька миль. Можливо, здалека здаватиметься, що в них сталася аварія. Можливо, Шрайк не здогадається про план Естер. Можливо, його корабель не обладнаний ракетометами...

Вони тонули у хмарах і не бачили нічого — саму лише темряву, а іноді між хмар вигулькував місяць, тьмяно освітлюючи чорну безодню над головою. Гондола скрипіла, балон з газом стискався, а газовий хлипак сичав, немов розлючена змія.

— Щойно приземлимося — негайно втікай з гондоли, — сказала Естер.

— Так, — кивнув він. — Але... Ми що, покинемо кулю?

— У повітрі нам не впоратися зі Шрайком, — пояснила вона. — А на землі я спробую його перехитрувати.

— На землі? — закричав Том. — Невже знову в Безкрай?

Куля спускалася швидко. Вони вже бачили внизу чорний ґрунт, темні плями рослинності і відблиски місяця поміж хмари, що летіли на схід. Шрайкового повітроплава ніде не було видно. Том приготувався. До землі лишалося тридцять метрів, потім п’ятнадцять, потім — три. Гілки стукотіли по кілю, гондола різко пірнула вниз, врізалася у багнисту землю, підстрибнула, знову врізалася в землю й знову підлетіла.

— Стрибай! — крикнула Естер, коли гондола знову торкнулася поверхні. Він стрибнув і полетів через колючі гілки на м’який матрац багна. Куля знову підстрибнула, і на мить він злякався, що Естер покине його на голій землі.

— Естер! — заволав він так гучно, що аж заболіло горло. — Естер!

Нараз він почув шерех у чагарнику ліворуч, а за мить побачив, як вона шкутильгає до нього.

— Ну слава Квірку! — прошепотів він.

Том чекав, що зараз вона сяде поруч з ним, щоби перепочити і подякувати богам за те, що внизу був м’який, вогкий ґрунт, а не тверде каміння. Натомість вона проминула його і пошкандибала на північний схід.

— Стій! — захекано крикнув Том, який так перехвилювався, ще не міг підвестися. — Чекай! Куди ти?