Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 17)

— Роби, що хочеш. Мені яка різниця?

Він мовчки поплентався вслід, страшенно злий на неї. Яке жахливе, бридке, підступне й самозакохане дівчисько! Після всього, що вони пережили, після того, як він допоміг їй у Безкраю, вона все одно ладна була покинути його напризволяще. Краще би Шрайк добрався до неї замість міс Фенґ чи Хори. Вони б не заперечували, якби він захотів дати відпочинок стертим ногам...

Але коли стемніло, а з боліт піднялися густі клуби туману, схожі на привиди мамонтів, а кожен шурхіт у деревцятах здавався кроками Мисливця, він зрадів, що Естер поруч. Вона знайшла місце для ночівлі під чахлими деревами, а потім, коли несподіваний вереск сови перервав його неспокійний сон, Том побачив, що вона сидить поруч і охороняє його, немов ґарґулья.

— Усе гаразд, — сказала вона, а через мить її охопив спалах вразливості, яку він вже помічав у ній. — Я стужилася за ними, Томе. Стужилася за мамою з татком.

— Розумію, — відповів він. — Я за своїми також стужився.

— Ти не маєш рідних у Лондоні?

— Ні.

— А друзів?

Він замислився.

— Мабуть, ні.

— А хто та дівчина? — спитала вона після паузи.

— Хто? Яка?

— Та, що була того дня у Нутрі з тобою і Валентайном.

— Кетрін, — сказав він. — Це... це донька Валентайна.

Естер кивнула.

— Гарненька, — сказала вона.

Після того він спав спокійніше. Йому наснилося, що Кетрін прилетіла на повітроплаві, щоби врятувати їх, і забрала з собою до кришталевого світла над хмарами. Коли він розплющив очі, вже сходило сонце, а Естер термосила його.

— Слухай!

Він прислухався і почув звук, що не був схожий ні на шум вітру, ні на плюскіт води.

— Це якесь місто? — спитав він з надією.

— Ні... — Естер нахилила голову і прислухалася. — Це авіаційний двигун «Ротвенґ».

Звук гучнішав, грюкіт у небі наближався. Над пасмами туману пролетів лондонський повітроплав-розвідник.

Вони завмерли, сподіваючись, що чорна кліть гілок сховає їх. Ричання повітроплава то затихало, то гучнішало: він літав колом.

— Шрайк бачить нас, — прошепотіла Естер, вдивляючись у непроникний білий туман. — Я відчуваю його погляд...

— Ні, ні, — заперечив Том. — Якщо ми не бачимо повітроплав, як він може бачити нас? Це нелогічно...

Але високо вгорі оживлений перемикає очі в інфрачервоний режим тепловізора і бачить фігурки двох людей серед нерухомих дерев.

— ЛЕТИ БЛИЖЧЕ, — наказує він.

— Якщо ти так добре бачиш їх, — бурчить пілот, — чому не побачив, що у чортовій повітряній кулі, за якою ми ганялися всіма мисливськими угіддями, нікого не було?

Шрайк мовчить. Навіщо пояснювати щось цьому скигливому разовородженому? Він побачив, що у гондолі нікого немає, щойно куля з'явилася над хмарами, але вирішив не казати. Його порадувала кмітливість Естер, і як винагороду він вирішив подарувати їй ще кілька годин життя — поки нетямущий інженер-авіатор ганявся за порожньою повітряною кулею.

Він перемикає очі у звичайний режим. Він полюватиме на Естер у складний спосіб, покладаючись тільки на запах, звук і звичайний зір. Він викликає з пам'яті образ її обличчя і завантажує у свідомість, у той час як повітроплав спускається у туман.

— Тікай! — сказала Естер.

Повітроплав вигулькнув з туману за кілька метрів від них, потроху знижуючись. Гвинти збивали туман, немов колотівка для яєць. Вона потягнула Тома з їхньої нікчемної вже схованки — далі, на вогкий ґрунт, спотикаючись об коріння дерев. З кожним кроком вони здіймали бризки води, а їхні чоботи просякали чорною тванню. Вони бігли наосліп, аж доки Естер не зупинилася — так різко, що Том налетів на неї, і обоє повалилися на землю.

Тікати не було куди. Над ними висів повітроплав, а дорогу перегородив гігантський силует. У них вперлися два промені блідо-зеленого світла, в яких танцювали краплі роси.

— ЕСТЕР! — прогримав металевий голос.

Естер озирнулася у пошуках якоїсь зброї і намацала сучкувату гілку.

— Не наближайся, Шрайку! — попередила вона. — Бо розіб’ю твої гарні зелені очі! І всі мізки з тебе виб’ю!

— Ходімо! — пискнув Том, тягнучи Ті за плащ.

— Куди? — спитала Естер, швидко озирнувшись на нього. Вона міцніше стиснула палицю і незворушно дивилася на Шрайка, що рушив до них.

— ТИ СТАРАЛАСЯ, ЕСТЕР, АЛЕ ГРУ ЗАКІНЧЕНО.

Мисливець обережно ступав вологим ґрунтом. З кожним його кроком з-під металевих ніг здіймалася пара. Він підняв руки, з яких вислизнули металеві леза, схожі на кігті.

— Чому ти змінив думку про Лондон, Шрайку? — сердито крикнула Естер. — Як сталося, що ти став шісткою Крома?

— ТИ ПРИВЕЛА МЕНЕ В ЛОНДОН, ЕСТЕР.

Він зупинився, і на мертвому обличчі з’явився металевий вишкір.

— Я ЗНАВ, ЩО ТИ ВИРУШИШ ТУДИ. Я ПРОДАВ СВОЮ КОЛЕКЦІЮ І НАЙНЯВ ПОВІТРОПЛАВ, ЩОБ ТЕБЕ ВИПЕРЕДИТИ.

— Ти продав механічних людей? — щиро здивувалася Естер. — Шрайку, якщо ти так хотів, щоб я повернулася, чому просто не вистежив мене?

— Я ВИРІШИВ ДОЗВОЛИТИ ТОБІ САМІЙ ПЕРЕТНУТИ МИСЛИВСЬКІ УГІДДЯ, — сказав Шрайк. — ТО БУВ ІСПИТ.

— Я склала його?

Шрайк проігнорував запитання.

— КОЛИ Я ДІСТАВСЯ ЛОНДОНА, МЕНЕ ОДРАЗУ ПОВЕЛИ В ІНЖЕНЕРІЙ, ЯК Я І РОЗРАХОВУВАВ. Я ЧЕКАВ ТЕБЕ ВІСІМНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ. ІНЖЕНЕРИ РОЗБИРАЛИ І ЗБИРАЛИ МЕНЕ ДЕСЯТОК РАЗІВ. АЛЕ ВОНО БУЛО ТОГО ВАРТЕ. Я ДОМОВИВСЯ З МАҐНУСОМ КРОМОМ. ВІН ПООБІЦЯВ ЗДІЙСНИТИ МОЄ ЗАПОВІТНЕ БАЖАННЯ.

— Добре, — тихо сказала Естер, хоча й не розуміла, що він має на увазі.

— АЛЕ СПЕРШУ ТИ МАЄШ ПОМЕРТИ.

— Чому, Шрайку?

Відповідь потонула у потужному гуркоті. Том було подумав, чи не збирається повітроплав Мисливця полетіти без нього, і подивився вгору. Той висів на тому ж місці, але рівне дзижчання пропелерів заглушив новий звук — розкотисте ревіння, яке щосекунди гучнішало. Навіть Шрайк занепокоївся: його очі блимнули, і він нахилив голову набік, прислухаючись. Земля під ногами затремтіла.

У тумані за спиною Мисливця з’явився вал багна навпіл з водою, облямований білим шумовинням. За ним показалося місто: маленьке старомодне містечко, що пересувалося на восьми бочкоподібних колесах. Естер позадкувала. Шрайк помітив вираз її обличчя і обернувся, щоб подивитися, що спричинило таку реакцію. Том кинувся вбік, встигнувши схопити дівчину за комір і потягнути за собою. Повітроплав намагався ухилитися, але колеса міста вдарили його і вм’яли у багно. Туди ж попадали й охоплені полум’ям уламки. Через мить вони почули, як Шрайк проволав: «ЕСТЕР!» — і зник під переднім колесом.

Міцно обійнявшись, вони покотились у багнюку. Місто пролетіло повз них — мерехтливі спиці й толоки, відблиски вогню на металі, крихітні постаті, що звісилися з оглядових майданчиків, тягуче завивання клаксона у тумані. А потім все зникло — так само раптово, як і з’явилося, — залишивши запах диму і розпеченого металу.

Вони сіли. Відкинуті вбік уламки повітроплава досі продовжували яскраво горіти. Там, де стояв мисливець, пролягла глибока колія, що швидко заповнювалася чорною, блискучою тванню. Щось, що нагадувало залізну руку, на мить з’явилося з глею і щезло, залишивши тільки хмаринку пари, яка повільно розтанула у повітрі.

— Воно... мертве? — спитав Том тремтячим від переляку голосом.

— Його переїхало місто, — сказала Естер. — Навряд чи він добре почувається.

Том подумав, що мав на увазі Шрайк, коли казав про «заповітне бажання». Чому він продав безцінну колекцію і вирушив на пошуки Естер, якщо прагнув тільки її вбити? На це запитання вже не знайдеш відповідь.

— Шкода людей на повітроплаві, — прошепотів він.

— Їх відправили допомагати йому вбити нас, Натсворсі, — відрізала дівчина. — Не марнуй на них свого жалю.

Вони трохи помовчали, вдивляючись у туман. Нарешті Том сказав:

— Цікаво, від чого воно втікало?

— Про що ти?

— Про місто, — відповів Том. — Схоже, щось його переслідувало...