Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 18)

Естер подивилася на нього, і зрозуміла, що він має на увазі.

— От зараза! — вигукнула вона.

Друге місто з’явилося майже одразу — більше за перше, з широкими колесами циліндричної форми. На його розтулених щелепах була намальована білозуба посмішка і слова «ВЕСЕЛИЙ НЕНАЖЕРА».

Часу на втечу не було. Тепер уже Естер схопила Тома і щось йому крикнула, але через гуркіт двигунів він не одразу зрозумів, що саме.

— Застрибнемо в нього! Роби те саме, що я!

Вони опинилися під містом, колеса з обох боків здійняли хвилю багнюки, і їх, немовби двох мурах, підняло під його металеве черево й ледь не розплющило об нього. Естер присіла на гребені хвилі, немов серфер, готова будь-якої миті впасти під колеса або потрапити під якусь конструкцію на дні. Вона знову крикнула щось Томові і вказала рукою. Біля них, немов велетенська змія, пронісся вихлипний тракт міста, і в світлі паливників з’явилися поручні містків для техобслуговування. Естер схопилася за них і залізла на містки, а Том стрибнув за нею. Спершу він скажено вимахував руками, бо під ними нічого не було, але за мить його пальці вчепились в іржаве залізо, і його смикнуло так, що руки ледь не вирвало із суглобів. Естер схопила його за пасок і затягла на містки.

Вони ще довго тремтіли, а тоді підвелися на ноги. Обоє мали такий вигляд, немов їх якийсь нікудишній скульптор узявся ліпити з багна Безкраю: воно вкривало їхній одяг, поналипало на волосся й обличчя. Том аж розсміявся — таким нереальним здавався їхній порятунок, коли вони були вже на волосині від смерті, і Естер сміялася разом із ним. Він вперше чув її сміх і вперше подумав, як це добре — мати таку близьку людину.

— Усе буде добре! — сказала вона. — Тепер з нами все буде добре! Давай піднімемося й подивимося, хто нас підвозить.

Місто, куди вони потрапили, було маленьким — радше селище, а не місто. Поки Том обмірковував, що ж це за місто, Естер колупалася у замку люка, що вивів їх по сходах у шахту з іржавими стінами, гарячими від двигунів. Йому здалося, що воно нагадує Кроулі або П’юрлі Споукс — передмістя, збудовані Лондоном у добрі старі часи, коли здобичі було стільки, що великі міста могли дозволити собі створювати міста-супутники. У такому разі тут могли бути торговельні повітроплави, що мають дозвіл на торгівлю з Лондоном.

Але дещо не давало йому спокою. «Лише безголовий мер поведе своє місто у ці краї...»

Чого б це Кроулі чи П’юрлі Споукс гналося за крихітним містечком через лиховісні Іржаві болота?

Вони дерлися драбиною, доки не дісталися другого люка. Він був незамкнений, і вони без пригод потрапили на верхню палубу. Холодний вітер носив клапті туману серед металевих будівель, а палубне покриття тремтіло й хиталося разом з містом, що мчало вперед. Вулиці здавалися порожніми, але Том знав, що такі містечка зазвичай нараховують лише по кількасот мешканців. Напевне, більшість людей працювали у машинному відділенні, а решта поховалися по домівках і чекали закінчення гонитви.

Але дещо йому одразу не сподобалося: не на таке передмістя він сподівався натрапити. Палубний настил був іржавий і дірявий, а навколо хитких хатин громадилися великі допоміжні двигуни, зняті з інших міст, нашвидкуруч прикручені й під’єднані до основного за допомогою сплетіння гігантських трубоводів, що обвивали будівлі й пірнали вниз через отвори у палубі. За ними, на окраїні, там, де Том сподівався побачити парки й оглядові майданчики, панував хаос з гарматних уставлень і міцних палісад.

Естер жестом наказала йому мовчати і повела на оповитий туманом ніс, де стояла висока будівля, у якій, напевне, розташувалася мерія. Вони наблизилися і побачили над входом надпис:

Вітаємо

у ТАНБРІДЖ-ВІЛЗ

Населення: 500 467 212 і дедалі більшає!

Трохи вище майорів чорно-білий прапор: вишкірений череп і дві перехрещені кістки.

— Великий Квірку! — ахнув Том. — Піратський присілок!

І раптом з туманних провулків навколо з’явилися містяни й містянки — такі ж пошарпані, як і саме місто, худорляві, суворі, з лютим блиском в очах. В руках вони тримали найбільші рушниці, що він бачив у житті.

Піратське містечко зникає, і на Іржавих болотах знову западає тиша, яку порушують тільки дрібні тваринки, що борсаються у плавнях Глей в одній з глибоких колій булькає, спучується і випльовує уламки Шрайка, що спазматично смикаються.

Його глибоко вдавило у багно, немов кілок для намету, розчавило і перекрутило. Ліва рука висить на кількох порваних дротах, права нога не ворушиться. Одне око потемніло й осліпло, а іншим він бачитьусе в такому тумані, що доводиться трусити головою, аби навести різкість. Частина його спогадів зникла, але натомість зринають якісь мимовільні згадки. Він йде вбрід і пригадує давні війни, для яких його і створили. На Двадцятому пагорбі гармати «Тесла» з крижаним тріском підпалили його, так що плоть на металевих кістках обвуглилася, але він вижив. Він останній з бригади «Лазар», він завжди виживав. Скільки би міст його не переїхало, цього буде замало, щоби прикінчити Шрайка.

Повільно, дуже повільно він вибирається на твердий ґрунт, де принюхується, роздивляється і розвідує, аж доки не переконується, що Естер вижила. Він пишається нею. Його заповітне бажання! Скоро він знайде її, і самотність його вічного життя нарешті закінчиться.

Містечко залишило глибокі колії. Їі буде нескладно знайти, хай навіть нога тягнеться за ним мертвим тягарем, одне око осліпло, та й із мізками не все гаразд. Мисливець здіймає голову, і його бойовий клич розноситься над пустельними болотами.

16 ГНІЙНІ ЧАНИ

Лондон не зупинявся ні на мить — день за днем він рухався через континент, що колись звався Європою, немов десь його чекала якась неймовірна здобич. Втім, після Солтгука їм зустрілися лише кілька дрібних поселень падальників, і Маґнус Кром не став навіть змінювати курс, щоби дістати їх. Містяни почали непокоїтися, пошепки обговорюючи, що ж за гру затіяв лорд-мер. Лондон начебто ніколи не мав у планах заглиблюватися так далеко і на такій швидкості. Подейкували про нестачу харчів, а жар двигунів так прогрівав місто, що на тротуарах шостого ярусу можна було засмажити яєшню.

У Нутрі спека була просто нестерпною, і коли Кетрін вийшла з ліфта на Тартар-роу, вона почувалася так, немов потрапила у пічку. Вона ще не бувала так глибоко у Нутрі, і на кілька секунд завмерла на сходах станції, приголомшена шумом і темрявою. Нагорі, на першому ярусі, у Коло-парку світило сонце, і свіжий вітерець колихав кущі троянд. Тут, унизу, бігали зграйки людей, сигналили клаксони і снували вагончики, що везли купи пального до печей.

Їй закортіло негайно повернутися додому, але вона згадала про мету свого візиту і про батька. Кетрін глибоко вдихнула і вийшла на вулицю.

Тут ніщо не нагадувало високий Лондон. Ніхто не впізнавав її. Перехожі щось сердито буркотіли, коли вона питала дорогу, а робітники, які після зміни байдикували на тротуарах, свистіли їй услід і кричали:

— Привіт, лялю!

— Де взяла такий капелюх?

Огрядний десятник відпихнув її вбік, щоб не заважала вести колону закутих у кайдани в’язнів. З вівтарів під трубами для пального визирали статуї Сажового Піта, горбатого бога машинних відділень і димарів. Кетрін підняла голову і міцніше стискала повідець Пса. Під його захистом вона почувалася спокійніше.

Але іншого способу дізнатися правду не існувало. Батько в експедиції, Том пропав або загинув, а Маґнус Кром не хоче з нею розмовляти. Залишалася тільки одна людина, що могла знати таємницю дівчини зі шрамом.

Розшукати ту людину виявилося складним завданням, але, на щастя, співробітники архіву гільдії утильників, кочегарів, колісників і робітників Нутра раді були догодити доньці Тадея Валентайна. Їй сказали, що того дня інженер-підмайстер біля сміттєпроводу міг тільки доглядати робітників з експериментальної в’язниці гільдії інженерів, розташованої на самому дні Нутра. Ще кілька запитань, хабар десятнику — і вона дізналася ім’я: інженер-підмайстер Под.

І от, майже через тиждень після зустрічі з лорд-мером, вона зібралася поговорити з ним.

В’язниця у Нутрі являла собою комплекс будівель завбільшки як ціле містечко, що тулилися навколо гігантської опорної колони. Орієнтуючись за вказівниками, Кетрін пішла до адміністративного блоку — сферичного металевого будинку на іржавому помості, що повільно обертався, щоб наглядачі могли спостерігати через вікна за камерами, спортивними майданчиками і фермами, де вирощувалися водорості. У вестибюлі неонове світло відбивалося від нескінченних гектарів блискучого металу. Щойно Кетрін увійшла, до неї наблизився інженер.

— З собаками не можна, — сказав він.

— Це не собака, а вовк, — відповіла Кетрін з чарівною усмішкою, поки Пес обнюхував прогумований плащ чоловіка.

Інженер з плямами екземи на голомозій голові скорчив сувору гримасу. «Наглядач Нутра Німмо» — прочитала вона на жетоні, прикріпленому на його плащі. Кетрін посміхнулася йому, і не встигнув інженер щось заперечити, як вона показала золоту перепустку і сказала:

— Я тут за дорученням: батька, головного історика. Мені треба поговорити з вашим підмайстром, хлопцем на ім’я Под.

Наглядач Німмо зморгнув і промимрив:

— Але... Але...

— Я зараз просто з кабінету Маґнуса Крома, — збрехала Кетрін. — Зателефонуйте його секретарю, якщо не вірите.