Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 20)
— Жерти подано! — завили пірати.
Том і Естер з клітки у трюмі присілка з жахом спостерігали, як до справи взялися демонтажні машини, що почали розбирати містечко на купки брухту, незважаючи на вцілілих мешканців. Тих, кому вдавалося вибратися з приміщень, негайно хапали пірати. Молодих і здорових тягнули у маленькі клітки, на подобу тієї, де сиділи Том з Естер. Інших вбивали, а тіла кидали в купу сміття на краю травної станції.
— Великий Квірку! — прошепотів Том. — Це жахливо! Вони порушують всі засади муніципального дарвінізму...
— Це піратський присілок, Натсворсі, — сказала Естер. — Чого ти сподівався? Вони розбирають здобич якомога швидше і захоплюють рабів для машинного відділення. Вони не марнують харчі й місце на людей, які не здатні працювати. І такий підхід, до речі, не дуже відрізняється від того, що панує у твоєму безцінному Лондоні. А ці принаймні хоч відверто зовуть себе піратами.
Увагу Тома привернула пурпурна накидка, що промайнула на травній станції. Мер піратського присілка спустився подивитися на здобич і тепер самовдоволено крокував містками уздовж камер у супроводі охорони. То був миршавий чоловічок, згорблений, вузькоплечий, з голомозою головою на кістлявій шиї, що стирчала з отороченого котячим хутром коміра його червоної мантії. Він здавався вкрай неприязним.
— Якесь поїдене міллю опудало, а не мер! — прошепотів Том, смикнувши Естер за рукав і вказуючи на нього. — Як гадаєш, як він вчинить з нами?
Та подивилася на компанію, що наближалася до них, і знизала плечима.
— Гадаю, закинуть у машинне відділення... — почала вона й затнулася, витріщившись на мера так, немов то була якась чудасія. Вона відштовхнула Тома, припала до ґратів і закричала.
— Піві! — гукнула вона щосили, стараючись перекричати шум. — Піві! Сюди!
— Ти його знаєш? — спитав збентежений Том. — Це твій друг? Він нормальний?
— Я не маю друзів, — відрізала Естер, — і він не нормальний. Це безжальний, спраглий крові покидьок, і я бачила, як він вбивав людей лише за те, що ті скоса на нього подивилися. Сподіваюся, він зараз у доброму гуморі. Піві! Сюди! Це я, Естер Шоу!
Безжальний, спраглий крові покидьок розвернувся до їхньої клітки і нахмурився.
— Його звуть Крайслер Піві, — хрипко пояснила Естер. — Він кілька разів приїздив торгувати у Строле, коли я жила там зі Шрайком. Тоді він був мером дрібного містечка-падальника. Лише богам відомо, як він урвав собі такий нічогенький присілок... А тепер мовчи, я сама говоритиму!
Крайслер Піві підійшов роздивитися полонених. Поплічники юрбилися в нього за спиною. Том вивчав його, хоча дивитися не було на що. На голомозій голові виблискував вогонь печей, а піт, що стікав з маківки, залишав сліди на брудному обличчі. Як компенсація за цілком лису голову, волосся з лишком росло у нього в інших місцях: на підборідді настовбурчувалася брудна сива щетина, з ніздрів і вух визирали густі сиві жмутки, а довершувала картину пара величезних, кущуватих брів. На шиї він носив тьмяний ланцюг — символ його посади, — а на плечі сиділа худюща мавпа.
— Хто такі? — спитав він.
— Зайцем їхали, шефе — тобто, ваша світлосте, — сказала одна з охоронниць, жінка з волоссям, сплетеним і залакованим у два довгі, вигнути роги.
— Прокрались у місто під час гонитви, ваша світлосте, — додав охоронець, що керував захопленням новоприбулих і показав Піві своє пальто — підбите вовною пальто авіаторки, яке він забрав у Тома. — Ось які в них файні лахи...
Піві крякнув. Він уже збирався відвернутися, але Естер знову так само криво посміхнулася йому і повторила:
— Піві! Це ж я!
У його жадібних чорних очах промайнула іскорка.
— Чоп забирай! — заричав він. — Це ж мала залізної людини!
— Маєш гарний вигляд, Піві, — сказала Естер, і Том помітив, що вона не ховає обличчя від піратів, немов знає, що не повинна проявляти слабкість.
— Бляха-муха! — вигукнув Піві, роздивляючись її з голови до ніг. — Бляха-муха! Це справді ти! Мала помічниця мисливця, доросла і ще бридкіша, ніж була! А де старий Шрайк?
— Помер, — відповіла Естер.
— Помер? Що, заіржавів до смерті?
Він зареготав, а охоронці покірно приєдналися до нього, і навіть мавпа захихотіла й загриміла ланцюгом.
— Заіржавів! Смішно, скажи?
— Як сталося, що ти очолив Танбрідж Вілз? — спитала Естер, поки той хихотів і витирав сльози з очей. — Це ж було порядне містечко, що полювало на межі Крижаної пустки.
Піві всміхнувся і притулився до ґрат.
— Нівроку, скажи? — мовив він. — Кілька років тому цей мухосранськ зжер моє місто. Наздогнав і проковтнув. Але вони виявилися слабаками і недооцінили нас із хлопцями. Ми вистрибнули з нутра й захопили все місто, мера з його посіпаками відправили у машинне відділення, забрали 'їхні затишні хатинки і шикарну мерію. Все, я нападальничився! Тепер я справжній мер. Його світлість Крайслер Піві до ваших послуг!
Том здригнувся на саму думку про те, що сталося у місті, коли його захопили головорізи Піві, але Естер тільки кивнула, немовби він справив на неї неабияке враження.
— Мої вітання, — сказала вона. — Нічогеньке містечко. Швидке, зграбне. Але ти ризикуєш. Якби здобич вчасно не зупинилася, ви би влетіли у самісінькі Іржаві болота й каменем пішли на дно.
Піві лише відмахнувся.
— Танбрідж Вілз не такий, дорогенька. Цей присілок особливий. Болота й багно нас не лякають. Тут, у трясовині, ховаються доволі жирні міста. Саме така здобич нас цікавить.
Естер кивнула.
— То, може, випустиш нас? — спитала вона мимохідь — Якщо ти так вправно полюєш, тобі не завадять нові помічники.
— Ха-ха! — пирхнув Піві. — Хвалю за винахідливість, Есті, але доля не на вашому боці. В останні роки здобичі поменшало. Всього, що мені вдається вполювати, ледь вистачає, щоб мої люди не ворохобилися, а вони почнуть ворохобитися, якщо в нас з’являться нові обличчя. Особливо такі страшні, як твоє.
Він знову вибухнув реготом і озирнувся на своїх охоронців, аби переконатися, що ті беруть з нього приклад. Мавпа залізла йому на маківку, всілася там і собі захихотіла.
— Піві, я потрібна тобі! — сказала Естер, забувши у відчаї про Тома. — Я не тютя якась. Я напевне крутіша за половину твоїх найкращих людей. Я здатна пробитися нагору за будь-яку ціну...
— Добре, переконала. Ти станеш мені у пригоді, — погодився Піві. — Тільки не на верху. Мені потрібні люди у машинному відділенні. Вибачай, Есті!
Він відвернувся і кивнув жінці з рогами:
— Базіко, закувати їх і забрати вниз.
Естер знесилено сіла на підлогу клітки. Том торкнувся її плеча, але вона сердито скинула його руку.
Він подивився на Піві, що крокував залитою кров’ю палубою, і на піратів, що наближалися до клітки з рушницями і кайданами. На його подив, страх змінився на гнів. Після всього, що вони пережили, їх чекало рабство! Це несправедливо! Він не встиг усвідомити, що робить, як зірвався на ноги й заходився стукати по брудних ґратах, а за мить почув, що вже кричить своїм дивним, тонким голоском:
— НІ!
Піві озирнувся. Його брови поповзли на зморшкуватий лоб, немовби дві гусені.
— НІ! — ще раз крикнув Том. — Ти знаєш її, вона просить про допомогу, і ти мусиш їй допомогти! Ти просто боягуз, що жере містечка, які не можуть утекти, вбиває людей або жене їх у рабство, бо надто боїться власних посіпак!
Базіка й інші охоронці підняли рушниці і з очікуванням подивилися на Піві, сподіваючись, що той накаже розстріляти зухвалого в’язня. Але той мовчки стояв і дивився на нього, а потім пішов до клітки.
— Що ти сказав? — перепитав він.
Том відступив назад. Він намагався щось відповісти, але не міг вимовити ні слова.
— Ти з Лондона, правда ж? — спитав Піві. — Я цей акцент де завгодно впізнаю. І явно не з низів. З якого ти ярусу?
— З д-другого, — затнувся Том.
— З другого ярусу? — Піві озирнувся на супутників. — Чули? Ледь не з високого Лондона! Цей хлопака — лондонський джентльмен! Базіко, нащо ти замкнула джентльмена у клітку?
— Але ти казав... — запротестувала Базіка.
— Забудь, що я
Жінка з рогами трохи поволоводилась із замком і відчинила двері, а пірати схопили Тома і витягли його з клітки. Піві відштовхнув їх і заходився з грубуватою фамільярністю обтрушувати Тома.
— Хіба так можна поводитися з джентльменом? — бурмотів він. — Спеннере, віддай йому одяг!
— Що? — крикнув пірат, вдягнутий у Томове пальто. — Нізащо!
Піві вийняв пістолет і застрелив його.
— Я сказав — повернути джентльменові ПАЛЬТО! — закричав він на труп, на обличчі якого залишився здивований вираз, а інші хутко зняли з нього пальто і накинули на Тома. Піві взявся розгладжувати на грудях закушлану дірку від кулі, що й досі диміла.
— Вибачай, кров’ю заляпав, — з щирим жалем сказав він. — Ці суб’єкти страшенно невиховані. Покірно прошу пробачити мені це непорозуміння. Радий вітати на борту мого скромного містечка. Для мене честь приймати в себе справжнього джентльмена, сер. Запрошую на чай до мене у мерію...
Том витріщився на нього. Він щойно усвідомив, що його не вб’ють, а запрошення на чай — то було останнє, чого він очікував. Але коли мер-пірат повів його за собою, він згадав про Естер, яка так і сиділа у клітці.
— Я не можу покинути її тут! — сказав він.
— Кого? Есті? — здивувався Піві.
— Ми подорожуємо разом, — пояснив Том. — Ми з нею друзі...