Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 21)
— У Танбрідж Вілз вистачає дівок, — зауважив Піві. — І значно кращих, з носами та всім іншим. Моя чарівна донька теж буде дуже рада з тобою познайомитися...
— Я не покину Естер, — сказав Том настільки твердо, наскільки наважився, і мер кивнув, жестом наказуючи своїм людям знову відімкнути клітку.
Спершу Том гадав, що Піві цікавить те саме, що міс Фенґ, а саме, куди прямує Лондон і що привело його в центр мисливських угідь. Але хоча пірат і розпитував про життя у місті, він мало цікавився цими деталями. Він просто радів, що до його міста завітав «справжній лондонський пан».
Він показав Томові з Естер мерію, познайомив зі своїми «канцлерами» — бандою головорізів з відповідними прізвиськами: Дженні Базіка, Жирний Мунґо, Штадтфесор Зеб, Поґо Штурхан, Ризиковий Зіп і Цап Тяглоград. Потім вони пішли чаювати у приватних покоях мера — приміщенні на верхньому поверсі мерії, напхом напханому награбованими скарбами, де під ноги їм постійно лізли його скигляві, шмаркаті діти. Старша донька Кортіна принесла чай у вишуканих порцелянових філіжанках і сендвічі з огірками на таці з плавоскла. То була тиха, залякана дівчина з блідо-блакитними очима. Коли батько помітив, що вона не зрізала скоринку з хліба, то штурхонув її так, що та аж полетіла через пуф.
— Томас із ЛОНДОНА! — крикнув він і пожбурив у неї сендвічі. — Він звик до РОЗКОШІ! Треба різати хліб ТРИКУТНИКАМИ!
— Що поробиш, — поскаржився він Томові. — Я намагався виховати її як леді, та все марно. Але вона вродлива дівчина. Інколи дивлюся на неї й ледь не шкодую, що застрелив її матір...
Він шморгнув і протер очі величезним носовичком, прикрашеним черепом і кістками. Кортіна, яка боязко тремтіла, принесла свіжі сендвічі.
— Розумієш, — сказав Піві з ротом, напханим хлібом з огірками, — розумієш, Томе, я не хочу все життя бути піратом.
— Справді? — спитав Том.
— Так, — відповів Піві. — Тут така штука, Томасику: мені, на відміну від тебе, не пощастило. Я не здобув освіти і завжди був страшний, як війна...
— Ну, я б так не сказав, — ввічливо зауважив Том.
— Я змушений був сам про себе дбати, борсатися в купах сміття й канавах. Але я знав, що колись чогось досягну. Я бачив Лондон лише раз, і то здаля, коли він кудись рухався. Я подумав, що це найпрекрасніше місто на світі — яруси й білосніжні вілли, осяяні сонцем. Пізніше мені розповіли про багатіїв, що мешкають нагорі, і я теж захотів так жити: носити дороге вбрання, ходити на вечірки в садах і в театр. Тому я став падальником, і невдовзі розжився маленьким містечком, а тепер от маю оцей присілок. Але найбільше я мрію... — Він нахилився до Тома. — Найбільше я мрію, щоб мене
— Так, так, розумію, — сказав Том, дивлячись на Естер.
— Ось що я надумав, — вів далі Піві. — Якщо це полювання завершиться так, як я сподіваюся, Танбрідж Вілз стане заможним. Дуже заможним. Я люблю цей присілок, Томе. Я хочу, щоби він розвивався. Я хочу мати верхній ярус з парками і багатими хатами, куди не пускатимуть всяку голоту, і щоб ліфти їздили вгору-вниз. Я хочу, щоб Танбрідж Вілз став містом — справжнім великим містом, де я буду лорд-мером, про що я ще з дитинства мріяв. А ти, Томмі, мусиш розповісти мені, яким має бути місто, і навчити мене манер. Цього, як його — екитету. Щоб я міг ручкатися з іншими лорд-мерами, а ті не кепкували в мене за спиною. І навчити також усіх моїх хлопців, бо вони зараз немов ті свині. Що скажеш? Зробиш із нас джентльменів?
Том кліпнув очима, згадавши кам’яні обличчя банди Піві й уявивши, як вони відреагують, якщо він стане навчати їх відчиняти одне одному двері і не жувати з відкритим ротом. Він не знав, що сказати, але, зрештою, йому на допомогу прийшла Естер.
— Тобі пощастило, що Том потрапив у твоє містечко, — сказала вона. — Він експерт з етикету і найвихованіший з усіх, кого я знаю. Він усього тебе навчить, Піві.
— Але... — мовив Том і кліпнув від болю, коли вона штурхонула його ногою під столом.
— Повний чад! — захихотів Піві, обплювавши їх обох шматками сендвіча, що вилетіли в нього з рота. — Тримайся старого Крайслера, Томмі, і не пропадеш. Щойно захопимо велику поживу, як візьмешся за роботу. Вона чекає нас у кінці цих боліт. До кінця тижня будемо там...
Том сьорбнув чаю і уявив велику карту мисливських угідь: широкий простір Іржавих боліт, а за ним...
— За болотами? — перепитав він. — Але ж за болотами Хазацьке море!
— Не дрейф, Томмі, — засміявся Крайслер Піві. — Хіба я не казав, що Танбрідж Вілз
Він плеснув Тома по спині і зробив ковток чаю, манірно відставивши мізинця.
18 БЕВІС
Через кілька днів Лондон знову примітив здобич — розсип дрібних слов’янськомовних тягловіллів, що намагалися сховатися серед скель старих вапнякових пагорбів. Місто ганяло туди-сюди і ковтало їх, а половина мешканців збиралася на носових оглядових майданчиках, спостерігала й вибухала оваціями. Гнітючі рівнини мисливських угідь залишилися позаду разом із невдоволенням. Кого хвилює, що люди на нижніх ярусах вмирають від теплових ударів? Старий добрий Лондон! Старий добрий Кром! Найкраще полювання за багато років!
Лондон наздоганяв й поглинав швидші міста, а потім повертався по повільніші. Минув майже тиждень, поки він зловив останнє — велике і колись горде містечко, що нині ледь пленталося після того, як його гусениці розірвали хижі присілки. Увечері того дня, коли Лондон нарешті зжер його, у міських парках влаштували урочисті гульбища, що спалахнули з новою силою, коли на півночі з’явилося скупчення вогнів. Подейкували, що то вогні великого, але знерухомленого міста, і що саме на його пошуки вирушив Валентайн, а тепер з «Ліфта на 13-й поверх» надійшов сигнал, що мав привести Лондон до найбагатшої поживи. Феєрверки запускали аж до другої ранку, а Чадлі Помрой, що виконував обов’язки головного історика, розжалував Герберта Мелліфанта у підмайстри третього класу, коли той запустив петарду у головній залі музею.
Але на світанку радощі вщухли, а чутки стихли. Вогні на півночі і справді належали великому місту, але воно було не знерухомлене, а навпаки — рухалося на південь на великій швидкості з доволі голодним виглядом. Невдовзі гільдія навігаторів ідентифікувала його: то був Панцерштадт-Байройт, агломерація, утворена внаслідок об’єднання чотирьох великих самохідних міст. Утім, ці деталі мало кого цікавили: містяни переймалися лише одним — скоріше забратися якнайдалі.
Лондон запустив усі двигуни, взяв курс на схід і не зменшував швидкості, доки агломерація не зникла за обрієм. Але наступного ранку вона знову показалася, і її надбудови сяяли під світанковим сонцем ще ближче, ніж напередодні.
Кетрін Валентайн не звертала уваги ні на урочистості та святкування, ні на паніку, що охопила місто.
Після повернення з Нутра вона майже не виходила з дому і безперервно старалася змити з себе жахливий сморід чанів секції 60. Вона майже нічого не їла і змусила слуг викинути одяг, що носила того дня, у баки для утилю. Вона не ходила в школу. Як можна було спілкуватися з подругами й слухати їхні дурнуваті балачки про вбрання й хлопців після того, що вона побачила? Надворі на галявинах вигравало сонечко, розпускалися квіти, а на деревах з’являлося свіже зелене листя, але вона не була певна, чи зможе колись насолоджуватися красою високого Лондона. Вона думала тільки про тисячі лондонців, які працювали на виснаження й помирали у злиднях, щоб обрані мазунчики долі, такі ж заможні, як вона, могли жити в комфорті.
Вона написала два листи з цього приводу: один — кореспондентам витріщайки, а другий — в поліцію, але порвала обидва. Який у них сенс, коли всім відомо, що Маґнус Кром контролює і поліцію, і витріщайки? Навіть верховний жрець палацу Кліо призначався Кромом. Щоб якось вплинути на те, що відбувається на дні Нутра, доведеться чекати повернення батька — якщо, звісно, Лондон до того часу не зжеруть.
Спроби дізнатися щось про дівчину зі шрамом Кетрін також полишила. Підмайстер Под нічого не знав — чи прикидався, що не знав, — а більше звертатися не було до кого.
На третій день втечі Лондона від Панцерштадт-Байройта, під час сніданку, їй надійшов лист. Вона гадки не мала, хто міг їй написати, і якийсь час крутила конверт в руках, роздивляючись марку шостого ярусу з дивним відчуттям тривоги.
Коли вона нарешті розірвала конверт, у тарілку водоростяних пластівців випав аркуш паперу: звичайний лондонський поштовий папір, перероблений стільки разів, що на дотик здавався вологим і волокнистим. Водяний знак на папері застерігав: «Відходи — не марниця, усе згодиться».
Ще кілька тижнів тому Кетрін зраділа б, але тепер їй було не до загадок. Вона подумала, що то, мабуть, був чийсь жарт, але зараз їй було і не до жартів. Та й про які жарти може йтися, коли Лондон дає драпака, щоби врятуватися, а на нижніх ярусах панують страждання і відчай? Вона викинула лист у кошик для сміття, відсунула тарілку зі сніданком, якого так і не торкнулася, і знову пішла митися.