Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 22)

Але попри все її мучила цікавість. О дев’ятій вона сказала сама собі:

— Я нікуди не піду.

О дев’ятій тридцять вона звернулася до Пса.

— У цьому нема сенсу, там нікого не буде.

О десятій вона пробурмотіла:

— «Піт-живіт» — що за недолуга назва? Напевне, чиясь вигадка.

Ще через пів години вона стояла на станції «Центральна шахта» і чекала на ліфт униз.

Вона зійшла у Нижньому Голборні і попрямувала на окраїну ярусу вулицями, де стояли пошарпані житлові будинки. Кетрін вбралася у найстаріший одяг, йшла швидко, опустивши голову, і тримала Пса близько до себе. Коли на неї хтось дивився, вона вже не відчувала гордості. Їй здавалося, що в неї за спиною кажуть:

— Дивіться, це Кетрін Валентайн, пихата пані з першого ярусу. Ці високолондонці не знають, як їм пощастило.

Парк Белсайз був майже безлюдний, а в повітрі висів густий смог від лондонських двигунів. Галявини і клумби вже давно перетворили на городи, тому у парку можна було побачити тільки співробітників садово-паркової служби, що ходили між плесами капусти й оббризкували її чимось від попелиці. Поруч стояла пошарпана конічна будівля з вивіскою «Піт-живіт» на даху, під якою меншими літерами було написано: «Кафе». На тротуарі під навісом стояли металеві столики, і ще більше їх тулилося всередині. За ними сиділи відвідувачі, розмовляли і курили у тьмяному сяйві аргонового світильника. Хлопець за столиком одразу біля дверей підвівся і помахав їй. Пес завиляв хвостом. Кетрін придивилася й упізнала підмайстра Пода.

— Я Бевіс, — сказав він і збентежено всміхнувся Кетрін, коли вона сіла перед ним. — Бевіс Под.

— Я пам’ятаю.

— Добре, що ви прийшли, міс. Я хотів поговорити з вами, ще коли ви спустилися у секцію 60, але не бажав, щоби про це знали у гільдії. Керівництво не любить, коли ми розмовляємо зі сторонніми. Але вони зараз готуються до великих зборів, тому дали мені вихідний, і я піднявся сюди. Інженерів тут нечасто зустрінеш.

— І це не дивно, — сказала Кетрін, передивляючись меню, де побачила велике кольорове зображення чогось під назвою «Хеппі міл» — скибку нереально рожевого м’яса між двома куснями водоростевого хліба. Вона замовила м’ятний чай. Напій подали у скломасовій філіжанці, і він мав присмак хімікатів.

— На п’ятому ярусі всі ресторани такі?

— Ні, — відповів Бевіс Под. — Цей значно кращий за інші.

Він не міг відвести очей від її волосся. Підмайстер усе життя провів у лабіринтах Нутра і ні в кого не бачив такого — довгого, лискучого, живого. Інженери вважали, що волосся необов’язкове, що це пережиток старих часів, але щойно він побачив Кетрін, як засумнівався в їхній правоті...

— Ти просив про допомогу, — нагадала Кетрін.

— Так, — сказав Бевіс і озирнувся через плече, немов хотів переконатися, що за ними ніхто не стежить. — Щодо того, про що ви питали. Там, біля гнійних чанів, я не міг відповісти, адже Німмо стежив за мною. Я й без того втрапив у халепу, бо допоміг тому бідолашному...

Сльози набігли на його темні очі, і Кетрін подумала: дивно, що інженер так легко розчулюється.

— Бевісе, це не твоя провина, — сказала вона. — А як щодо дівчини? Ти бачив її?

Бевіс кивнув, повертаючись подумки в той день, коли Лондон поглинув Солтгук.

— Я бачив, як вона пробігла, а за нею — підмайстер-історик. Він кликав на допомогу, тож я побіг за ним. Я бачив, як вона обернулася, коли добігла до сміттєпроводу. В неї було щось із обличчям...

— Далі, — кивнула Кетрін.

— Я чув, як вона кричить на нього, але не розібрав, що саме — через гуркіт двигунів і шум демонтажних цехів, — але то було щось про вашого батька, міс. А потім вона вказала на себе, промовила щось нерозбірливо і закінчила словами: «Естер Шоу». А тоді стрибнула.

— І потягнула за собою нещасного Тома.

— Ні, міс. Він залишився стояти там зі збентеженим виглядом. Потім усе затягнуло димом, і я нічого не бачив, а ще згодом з’явилися полісмени, і я сховався. Розумієте, я не мав права покидати свій пост, тому не міг нікому сказати, що бачив.

— Але ж ти розповідаєш мені, — зауважила Кетрін.

— Так, міс, — зашарівся підмайстер.

— Естер Шоу? — Кетрін намагалася пригадати це ім’я, але марно. Крім того, її непокоїло те, що його історія розбігається з батьковою. Він помиляється, подумала вона.

Хлопець знову боязко озирнувся і понизив голос до шепоту:

— Міс, ви серйозно казали про вашого тата? Він справді може допомогти в’язням?

— Зможе, коли я розповім, що відбувається, — пообіцяла Кетрін. — Я певна, що він ні про що не знає. І не треба звати мене «міс». Я — Кетрін. Кейт.

—Так, Кейт, — урочисто кивнув Бевіс і знову всміхнувся, але невесело. — Я присягав гільдії. Я завжди прагнув стати інженером, але не сподівався, що мене розподілять в експериментальну в’язницю. Тримати людей у клітках, змушувати їх працювати у Нутрі й борсатися у тих гнійних чанах — це не інженерія. Це щось жахливе. Я стараюся якось допомогти їм, але що я можу? Наглядачі змушують їх працювати до смерті, а потім везуть у целофанових мішках у відділ «К». Навіть мертві вони не знають спокою.

— Що за відділ «К»? — спитала Кетрін, пригадуючи, як Німмо шикав на підмайстерку, коли та промовила цю назву. — Це також частина в’язниці?

— Ні. Це нагорі, в Інженерії. Якийсь експериментальний підрозділ, який очолює докторка Твікс.

— Нащо їм мертві тіла? — стривожено спитала Кетрін, хоча й не була певна, що хоче це знати.

Бевіс Под зблід ще сильніше.

— Це лише чутки, міс, але дехто з гільдійців каже, що там роблять мисливців. Оживлених.

— Велика Кліо!

Кетрін згадала все, чого її навчали про мисливців. Вона знала, що батько знайшов кілька іржавих скелетів, які потім вивчали інженери, але, за його словами, їх цікавили тільки їхні електронні мізки. Невже вони справді намагаються створити нових?

— Навіщо? — спитала вона. — То ж були солдати, чи не так? Люди-танки, створені для давньої війни...

— А ще — ідеальні працівники, міс, — сказав Бевіс, який сидів із широко розплющеними очима. — Вони не потребують їжі, одягу і житла, а коли нема роботи, їх можна просто вимкнути і повезти на склад. У гільдії кажуть, що в майбутньому всіх упокоєних мешканців нижніх ярусів буде воскрешено, і там взагалі не залишиться живих людей, окрім наглядачів.

— Кошмар! —жахнулася Кетрін. — Лондон перетвориться на місто мертвих!

Бевіс Под знизав плечима.

— На дні Нутра воно таким і здається. Я просто переказую те, що сам чув. Кром вимагає створювати мисливців, ось навіщо докторці Твікс тіла з нашої секції.

— Я певна, що якби люди дізналися про це... — почала вона, і нараз їй дещо спало на думку. — Цей проект має кодову назву? Це бува, не МЕДУЗА?

— Чорт забирай! Ви чули? — Бевіс зовсім побілів. — Ніхто не повинен знати про це!

— Чому? — спитала Кетрін. — Що це таке? Якщо воно не пов’язане з новими мисливцями...

— Це велика таємниця гільдії, — прошепотів Бевіс. — Підмайстри взагалі не повинні нічого знати, але керівники, бува, обмовляються. Коли станеться якесь лихо, або якщо місту щось загрожує, вони завжди кажуть, що все буде добре, коли МЕДУЗА прокинеться. Як-от цього тижня, коли за нами вирушала та агломерація. Усі панікують, думають, що Лондону кінець, але головні гільдійці лише кажуть одне одному: «МЕДУЗА все виправить». Ось чому в них сьогодні великі збори в Інженерії. Маґнус Кром зробить якусь заяву.

Кетрін затремтіла від самої думки про Інженерій і таємниці, що відбуваються за його чорними вікнами. Ось де треба шукати вирішення батькових проблем. МЕДУЗА. До всього цього причетна МЕДУЗА.

Вона нахилилася до хлопця і прошепотіла:

— Бевісе, слухай: ти будеш на зборах? Зможеш розповісти мені, що скаже Кром?

— Ні, міс... тобто Кейт. На зборах будуть тільки гільдійці. Підмайстрам не можна.

— А ти не можеш прикинутися гільдійцем? — наполягала Кейт. — У мене погані передчуття, і я думаю, що МЕДУЗА якось до цього причетна.

— Вибачте, міс, — сказав Бевіс і похитав головою. — Я не наважуся. Не хочу, щоб мене вбили, забрали на верхній ярус і зробили з мене мисливця.

— То допоможи мені! — палко попросила Кетрін.

Вона потягнулася через стіл, щоб узяти його за руку, але той здригнувся й подався назад, збентежено дивлячись на свої пальці — немов думав, що ніхто на світі не захоче їх торкнутися. Кетрін не відступала: вона ніжно взяла його за тремтливі руки і подивилася в самісінькі очі.

— Я мушу дізнатися, що замислив Кром, — пояснила вона, — щоб допомогти батькові. Благаю, Бевісе, я мушу проникнути в Інженерій!

19 ХАЗАЦЬКЕ МОРЕ

Через кілька годин, коли з Іржавих боліт почав здійматися вечірній туман, Танбрідж Вілз спустився до моря. Там присілок ненадовго зупинився, оглядаючи купку островів, що темніли на тлі сріблястої води. З моря довгими зграйками злітали птахи, і коли місто вимкнуло двигуни, над болотистою рівниною стало чутно лопотіння їхніх крил. Хвилі безперервно билися об берег, а східний вітер шумів у низькому, сіренькому піщаному очереті. Більше не було чутно ні звуку, ні руху, як не видно ні вогнів, ані вихлипів жодного міста — ні на болотах, ні на морі.

— Натсворсий! — крикнув Крайслер Піві, що стояв з прозорною трубою біля вікна на капітанському мостику наверху ратуші. — Де цей хлопець? Покличте Натсворсого!

Пірати ввели Тома з Естер, Піві розвернувся до них з широкою посмішкою і простягнув прозорну трубу зі словами: