Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 24)

Танбрідж Вілз добряче пошарпало, на ньому палахкотіли вогнища, але ракети «Дженні Ганівер» нездатні були заподіяти містові великої шкоди, і міс Фенґ, позбавлена переваг, що давала несподіванка, не наважилася на нову атаку. Присілок сунув далі на схід, через води, освітлені яскравим полум’ям на палубах. Тепер Том бачив вогні на Чорному острові — ліхтарі, що стояли уздовж берега. Ближче, десь між ними й островом, виднілося ще одне скупчення вогнів.

— Човни! — крикнув Мунґо, дивлячись у приціл своєї рушниці.

Піві став біля вікна. Його мантія розвівалася на свіжому бризі.

— Рибалки! — прокректав він із задоволеним виглядом. — Наша перша страва. Зжеремо їх на оператив. Це закуска, якщо хтось не в курсі.

Коли Танбрідж Вілз наблизився, рибальські човни розсипалися і кинулися шукати сховища на березі — усі, крім одного, більшого й повільнішого за інші, чиє вітрило не стояло за вітром й провисло.

— Давайте за ним, — заричав Піві, а Базіка передала його наказ через переговорний пристрій. Гуркочучи двигунами, присілок трохи змінив курс. Стрімкі скелі Чорного острова затулили небо і закрили зірки на сході. «А якщо на вершинах стоять гармати?» — подумав Том. Проте навіть якщо вони і були, то мовчали. Він бачив біле шумовиння води у кільватері човна перед ними, а за ним — блідо-білу смуту хвилерізів на узбережжі...

Аж раптом у воді з’явилося ще дещо — просто перед ними, — і Естер крикнула:

— Піві! Це пастка!

Тепер це зрозуміли всі, але було вже запізно. Плоскодонний рибальський човен легко пройшов над рифом, а от неповоротка махина Танбрідж Вілз налетіла на нього на повному ходу, і гострі скелі розпороли йому черево. Присілок накренився й зупинився так різко, що Тома збило з ніг і він врізався в ніжки штурманського столика. Двигуни затихли, і в жахливій тиші, немов переляканий бик, завила сирена.

Том підповз до вікна. Унизу на вулицях згасло світло, а через паркани полилася вода. З трюмів через люки ринули пінні гейзери, разом із купою уламків і крихітними, скрюченими фігурками людей. Човен здалека милувався результатами своєї роботи. Приречене місто від крутих скелястих берегів острова відділяла добряча сотня метрів.

На плече Тома опустилася рука і штовхнула до виходу.

— Підеш зі мною, Томмі-бой, — проричав Крайслер Піві, знявши зі стійки на стіні величезну рушницю і закинувши її собі на плече. — Еймсі, Мунґо, Базіко — усі за мною.

Пірати прикрили Піві собою, а він підштовхнув Тома до сходів. Естер шкутильгала позаду. Внизу було чутно крики, на третьому поверсі виднілися перелякані обличчя людей, що стояли по коліна у воді.

— Покинути місто! — репетував Піві. — Пропустіть жінок і мерів!

Вони забігли до його покоїв, де старша дочка притискала до себе переляканих братів і сестер. Піві не звернув на неї жодної уваги і попрямував до скрині, що стояла в кутку, де зосередився на кодовому замку. Скриня розкрилася, він вийняв з неї помаранчевий згорток, і вони рушили далі, на балкон, де море вже перетікало через перила. Том хотів був повернутися у кімнату, щоб допомогти Кортіні з дітьми, але Піві вже забув про них. Він кинув згорток на хвилі, і той із сичанням розгорнувся у невеличкий квадратний пліт.

—Лізь, — відрізав він і, схопивши Тома, штовхнув його до плота.

— Але ж...

— Лізь!

Міцний копняк перекинув Тома через перила, де він приземлився на податливе гумове дно плота. За ним стрибнув Мунґо, а потім — всі інші, і так швидко, що пліт пірнув під воду.

— Ой, ой, ой! — заволала десь ліворуч Кортіна Піві, але коли Том вибрався з-під містера Еймса, присілок був уже далеко. Його корма наполовину занурилася у воду, а ніс високо піднявся, немов хотів дотягнутися до нічного неба. Він озирнувся, шукаючи Естер, і побачив, що вона лежить поруч. Мавпа Піві видерлася Піві на голову й перелякано верещала.

— Рятуйте! Рятуйте! — кричав хтось здалека, а потім вода заплескотіла у десятку місць.

Люди стрибали через поручні на вже марні надувні понтони. З води до плота тягнулися руки, але Мунґо і Піві щосили били по них. На хвилях з’являлися люди, що намагалися залізти на пліт, а Дженні Базіка підвелася й заходилася стріляти з кулемета, забарвлюючи воду навколо плота у червоний колір. Ніс присілка підносився дедалі вище, аж доки вода не залила котли. Усе довкола оповила пара, а потім містечко затонуло — раптово, з бентежною швидкістю. Вода завирувала, здійнялися хвилі, над якими лунали крики, благання допомогти, короткі постріли, під акомпанемент яких плавучі уламки переходили з рук у руки, і запальні вигуки кількох піратів, яким вдалося дістатися суші.

А потім запала тиша. Пліт повільно обертався, поки течія несла його до берега.

20 ЧОРНИЙ ОСТРІВ

На світанку Шрайк виходить на морське і я узбережжя. На морі приплив, і він швидко розгладжує глибокі сліди у піску. На сході видно дим з поселень на Чорному острові. Мертве обличчя мисливця розтягується у посмішку. Він задоволений Естер Шоу і руїною, що вона залишає по собі.

Думка про Естер — єдине, що вело його через болота, далі й далі, через багна, що засмоктували його пошкоджену ногу, через трясовини, де води піднімалися вище голови. Сліди присілка було нескладно вистежити. Він знов іде ними, виходить на берег і входить у хвилі, немов плавець на ранковий заплив. Солона вода заливає лінзи очей і просочується через діри у броні. Крики чайок і завивання вітру вщухають, їм на зміну приходить приглушений підводний шум. Оживленому все одно, вода навколо чи повітря. Риби витріщаються на нього і стрімко ховаються у водоростеві чагарі. Краби розповзаються перед ним, стаючи дибки й вимахуючи клешнями, немов моляться якомусь божеству, вкритому бронею, невразливому. Він суне далі, на запах мастила, що залишив Танбрідж Вілз.

За кілька миль від затоки, де вони вийшли на берег, Крайслер Піві зупинився на вершині пагорба і зачекав, поки підтягнуться інші. Вони піднімалися повільно — спершу Том з Естер, потім Еймс із картою, і, нарешті. Базіка і Мунґо, що згиналися під вагою рушниць. Позаду виднілися круті й скелясті схили острова, а далі — човни, що оточили зруйнований Танбрідж Вілз. Поруч уже кинув якір кран на понтоні. Острів’яни, не марнуючи часу, кинулися грабувати затонулий присілок.

— Чортові моховики, — проричав Піві.

Том майже не розмовляв з мером після того, як вони дісталися берега. Він з подивом помітив, що на очі Піві набігли сльози, і сказав:

— Співчуваю через ваших рідних, містере Піві. Я намагався їм допомогти, але...

— Дрібні паскуди! — пирхнув Піві. — Не за ними я побиваюся. Моє прекрасне місто! Ти тільки глянь! Кляті моховики...

І нараз, десь на півдні, пролунали постріли.

На обличчі в Піві з’явився рум’янець. Він обернувся.

— Чуєте? Схоже, хтось із наших дістався берега! Вони покажуть цим нікчемним моховикам! Треба йти до них! Захопимо Аерогавань, залишимо в живих тих, хто її відремонтує, решту вб’ємо і повернемося багатіями. Атакуємо кілька заможних міст з неба, поки ніхто не знає, що Аерогавань стала піратською! Може, навіть захопимо інше місто!

Він пішов далі, стрибаючи по валунах з мавпою на сутулих плечах. Усі пішли за ним. Базіку і Мунґо, схоже, сильно вразила загибель Танбрідж Вілз, а новий план Піві не переконав. Вони зиркали одне на одного і перешіптувалися, коли мер не чув їх. Але вони були у чужих краях, тож навряд чи збунтувались би проти Піві — принаймні не зараз. Містер Еймс вперше опинився на землі.

— Який жах! — бурчав він. — Так складно ходити... Скрізь трава! Ще й дикі тварини, а може, і змії... Не дивно, що наші предки припинили жити на землі!

Том добре розумів його емоції. На північ і на південь тягнулися круті гори Чорного острова, а над ними височів стрімкий підйом до скелі, де потойбічним голосом стогнав вітер. Верхівки гір мали такі дивні форми, що з узбережжя нагадували фортечні стіни, і Піві повів їх в обхід, тільки згодом здогадавшись, що то лише каміння.

— Гарно тут, — зітхнула Естер, кульгаючи поруч з Томом. Вона сама собі всміхалася, що Том спостерігав уперше, і навіть тихенько насвистувала якусь мелодію.

— Чому ти радієш? — спитав він.

— Ми йдемо в Аерогавань, — відповіла вона пошепки. — Вони залягли на острові, і зграйка Піві нізащо з ними не впорається. Вони не здолають моховиків і мешканців Аерогавані. Їх уб’ють, а ми знайдемо транспорт до Лондона. Там Анна Фенґ, не забувай. Може, вона знову допоможе нам.

— А, вона! — сердито буркнув Том. — Хіба не чула, що каже Піві? Вона — шпигунка Ліги.

— Я так і думала, — зізналася Естер. — Бо вона забагато розпитувала і про Лондон, і про Валентайна.

— Ти повинна була сказати про це мені! — розізлився Том. — Я міг розкрити якусь важливу таємницю!

— А мені яка різниця? — спитала Естер. — І відколи це підмайстрів-істориків посвячують у важливі таємниці? Я думала, ти збагнув, що вона — шпигунка.

— Мені вона такою не здалася.

— На те вони і шпигуни, щоб ними не здаватися. Ти ж не думав, що в них на лобі написано «ШПИГУН», чи що вони носять якусь шпигунську форму?

Вона була в якомусь дивному жартівливому настрої. Чи не через те, що скелі нагадали їй про дитинство на іншому острові, подумав Том. Раптом вона торкнулася його руки.

— Бідолашний Том. Ти тільки тепер навчаєшся того, чого Валентайн навчив мене багато років тому: нікому не можна довіряти.