Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 25)

— Он як? — образився Том.

— Та я не про тебе, — поспішно сказала вона. — Тобі я довіряю. Ну, майже. І я ціную те, що ти зробив для мене у Танбрідж Вілз, коли змусив Піві випустити мене з клітки. Багато хто і пальцем не поворухнув би, а тим паче заради мене.

Том подивився на неї і ще ясніше побачив під похмурою маскою добру, скромну Естер. Він посміхнувся їй так тепло, що вона зашарілася (її дивне обличчя почервоніло, а шрам побагрянів). Тут Піві обернувся на них і крикнув:

— Ну ж бо, голуб’ята! Годі воркувати, марш вперед!

Після полудня небо на сході прояснюється, сонце виблискує на хвилях і грає на надбудовах Танбрідж Вілз. Шрайк іде вулицями присілка, обертаючись в різні боки. Тіла плавають у затоплених приміщеннях, немов чайні пакетики, що задовго пролежали у чаищі. Маленькі рибинки запливають у розплющений рот мертвого пірата і виринають назад. Течія колихає волосся дівчини. Темні кілі човнів-утильників кружляють в нього над головою. Він ховається у тіні і чекає. Трійко голих хлопців пірнають і пливуть повз нього, їхні руки й ноги залишають слід з бульбашок. Потім вони випливають на поверхню з рушницями, пляшками і шкіряним паском у руках.

Естер тут немає. Шрайк відвертається від затонулого присілка і йде за тінню, яку відкидає на мул нафтова плівка. Уламки розкидані по всьому дну, а тіла, що плавають у воді, ведуть його до узбережжя Чорного острова.

Коли він виходить на сушу, вже вечоріє. Він тягне за собою водорості, з його пошматованої броні стікає вода. Він хитає головою, щоб сфокусувати зір, і дивиться на чорний пісок під темними скелями. Через годину він знаходить рятувальний пліт, схований під валуном завбільшки з будинок. Він випускає металеві кігті і роздирає дно плота, відрізаючи їй шляху море. Естер знову в його владі. Коли вона помре, він обережно понесе її під померклим сонячним сяйвом, через джунглі водоростей, через болота і безкраї степи мисливських угідь до Крома. Він понесе її в Лондон як батько, що несе свою сплячу дитину.

Він опускається на коліна і заходиться винюхувати її слід.

Коли сонце сідало, вони нарешті видерлися на вершину пагорба і подивилися на центральну частину Чорного острова.

Том досі не усвідомлював, що острів був згаслим вулканом. Тепер це стало очевидно: стрімкі скелі оточували землю — вкриту зеленню і всіяну полями — майже ідеальним колом. Прямо під ними, на березі блакитного озера, стояло нерухоме поселення. Вони побачили ангари для повітроплавів і причальні щогли, а за ними на галявині, окупувавши всю її, на ста тоненьких посадкових підпорках стояла Аерогавань — безпорадна, як підбитий птах.

— Летючий караван-сарай! — засміявся Піві, витягнувши прозорну трубу і приклавши її до ока. — Гляньте, як метушаться. Напомпують балони, хочуть знову злетіти...

Він швидко оглянув навколишні схили.

— Наших немає. Якби нам хоч одну гармату! Але ми й так впораємося, правда ж, хлопці? Купка повітряних фей нам не рівня! Давайте підберемося ближче...

У голосі мера вчувалися якісь напружені нотки. Том усвідомив, що той боїться, але не хоче це показувати, адже тоді Мунґо, Базіка і Еймс втратять віру в нього. Він не думав, що колись співчуватиме піратові, але зараз йому стало щиро жаль його. Піві на свій лад непогано ставився до нього, і зараз, коли він шкутильгав по вогкому ґрунту, а поплічники подумки проклинали його, дивитися на мера було важко.

Але все одно всі йшли за ним — униз, у видолинок, утворений на місці кратера вулкана. Невдовзі під однією з далеких скель вони помітили вершників — патруль острів’ян шукав уцілілих піратів із затонулого міста. Потім над ними пролетів повітроплав — низько-низько — і Піві наказав усім лягти й мовчати, а сам загорнув мавпу у накидку, щоб заглушити її вереск. Повітроплав кружляв над ними, але сонце вже зайшло, і пілот не бачив унизу постатей, що сховалися в сутінках, немов миші від сови. Він полетів назад і приземлився у караван-сараї, коли над східними скелями зійшов повний місяць.

Том з полегшенням зітхнув і підвівся. Інші також заворушилися, закректали, з-під них по схилу пагорба посипалися камінці. Він бачив, як на вулицях караван-сараю бігали люди з ліхтарями і смолоскипами, а освітлені вікна нагадували, як добре бути в теплі й безпеці. Аерогавань уся сяяла електричним світлом, а вітер доносив чиїсь команди, музику і сміх.

— Заради Піта! — просичав Мунґо. — Ми запізнилися! Вони валять!

— Навряд чи, — пирхнув Піві.

Але всі бачили, що балони Аерогавані майже наповнені. За кілька хвилин загуділи двигуни, а вітер то наближав, то віддаляв їхнє гуркотіння. Летюче місто відірвалося від землі, його підпорки, немов крабові ноги, склалися і зникли.

— Ні! — закричав Піві.

Він побіг униз, уламки каміння сипалися з-під його ніг і котилися на пласке, багнисте дно кратера.

— Повернися! Ти — моя здобич! Я потопив місто заради тебе! — кричав він.

Еймс, Мунґо, Базіка побігли за ним, а Естер з Томом — позаду. Внизу ґрунт став м’яким і грузьким, а навколо стояли калюжі, в яких віддзеркалювалися і сяйво місяця, і вогні поселення.

— Повернися! — знов заволав Піві десь вдалині. — Повернися!

Потім почулися зойки і крик: «Рятуйте!».

Вони побігли на звук його голосу і відчайдушного лементу мавпи, а тоді всі різко зупинилися на краю глибокого болота. Піві засмоктало вже по пояс. Мавпа сиділа в нього на голові, немов матрос судна, що тоне, вишкірившись від страху.

— Хлопці, витягніть мене! — благав мер. — Допоможіть! Ще не пізно! Вони лише випробовують двигуни! Місто знову сяде!

Пірати дивилися на нього мовчки. Вони знали, що не зможуть захопити місто, яке стрімко злітало, а крики Піві, найвірогідніше, вже привернули увагу острів’ян.

— Треба допомогти йому! — прошепотів Том і подався вперед, але Естер зупинила його.

— Запізно, — сказала вона.

Піві занурювався дедалі глибше, важкий ланцюг на шиї тягнув його на дно. Він відпльовувався від чорного багна, що лилося йому в рота.

— Ну ж бо, люди! Базіко? Мунґо? Я ваш мер! Я стільки зробив для вас!

Його перелякані очі знайшли Тома.

— Скажи їм, Томмі! — проскиглив він. — Скажи, що я лише хотів зробити Танбрідж Вілз великим містом! Я хотів здобути повагу! Скажи їм...

Першим пострілом Мунґо вбив мавпу на голові Піві, яка покотилася у багно у хмарі обпаленої шерсті. Другим і третім пострілом він поцілив йому у груди. Той схилив голову, і багно з тихим булькотінням всмоктало його.

Пірати обернулися до Тома.

— Якби не ти, ми б не потрапили сюди, — пробурмотів Мунґо.

— Це ти забив шефу голову манерами, містами й іншою маячнею, — підтримала його Базіка.

— Різні виделки для кожної страви, з повним ротом не розмовляти! — глузливо промовив Еймс.

Том позадкував. На його подив, Естер стала між ним і піратами.

Том не винний у цьому! — сказала вона.

Від тебе також жодної користі, — проричав Мунґо. Ви обоє нікчеми. Ми — пірати. Обійдемося без етикету і без пошрамованої дівки.

Він підняв рушницю, і Базіка вчинила так само. Навіть містер Еймс дістав маленький револьвер.

І нараз із темряви пролунав голос:

— ВОНИ МОЇ.

21 В ІНЖЕНЕРІЇ

Лондон дерся під гору до плоскогір’я, де на пошматованій містами землі лежав тонкий шар снігу. Далеко позаду — але не так далеко, як хотілося б — рухався Панцерштадт-Байройт, вже не примарна загроза на обрії, а величезна махина з гусениць і ярусів, на вершині якої, над димом заводів і двигунів, виблискували золотом філігранні надбудови. Лондонці юрбилися на кормових оглядових майданчиках і мовчки спостерігали, як відстань між містами поволі зменшується. О другій половині того дня лорд-мер заявив, що причин для паніки немає і що гільдія Інженерів працює над розв’язанням цієї кризи — але на нижніх ярусах вже почалися бунти й мародерство, тому біфітерів відправили наводити лад у Нутрі.

— Старий Кром сам не знає, що верзе, — пробурмотів того вечора один із вартових на ліфтовій станції «Майдан Квірка». — Не думав, що колись скажу це, але він — йолоп. Ми впродовж довгих тижнів рухаємося на схід — і все заради того, щоб нам на хвіст сіла величезна агломерація. Шкода, що Валентайн в експедиції. Він би знав, що робити...

— Тихіше, Берте, — прошепотів його напарник. — дивися, хто йде.

Вони чемно вклонилися двом інженерам, що підійшли до турнікета — юнакові і дівчині в однакових скломасових окулярах зеленого кольору і білих прогумованих плащах з каптурами. Дівчина показала золоту перепустку. Коли вона і її супутник зайшли у ліфт, Берт обернувся до приятеля і пошепки сказав:

— Схоже, в Інженерії важлива нарада. Усі повилізали зі своїх нір у Нутрі, немов орава білих хробаків. Такі складні часи, а вони гільдійські збори затіяли!

У ліфті Кетрін сіла поруч з Бевісом Подом. У прогумованому плащі, що він позичив їй, було жарко і незручно. Вона подавилася на нього, а потім на своє віддзеркалення у вікні — щоб переконатися, що червоні колеса, які вони намалювали одне одному на лобах, не розмазалися від поту. Їй здавалося, що в плащах і окулярах в них кумедний вигляд, але Бевіс запевнив, що так зараз вдягається більшість інженерів, а ще один пасажир ліфта — огрядний навігатор — упродовж усієї подорожі на верхній ярус майже не дивився на них.

Кетрін цілий день чекала Бевіса, що мав роздобути одяг для неї. Щоби згаяти час, вона шукала ім’я «ЕСТЕР ШОУ» в усіх батьківських книгах, але марно. У «Повному каталозі лондонського музею» була одна згадка про Пандору Шоу, але зазначалося, що це падальниця з Безкраю, що постачала гільдії Істориків малоцінні викопні рештки і зразки старотеху, а також вказувалася дата її смерті — сім років тому. Потім вона шукала слово «МЕДУЗА», але дізналася тільки, що так звалося якесь чудовисько зі стародавніх казок, а Маґнус Кром і його інженери навряд чи вірили у чудовиськ.