Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 26)
Ніхто і не глянув на них, поки вони йшли верхнім ярусом до головного входу в Інженерій. Безліч інженерів поспішно підіймалися сходами. Кетрін приєдналася до них, стиснувши золоту перепустку і стараючись не відходити далеко від підмайстра — вона боялася загубити його у натовпі однакових білих плащів. В нас нічого не вийде, думала вона, але гільдієць на вході навіть не глянув на перепустки. Вона востаннє подивилася на надвечірнє сонце за куполом собору Святого Павла і зайшла всередину.
Зала була більша, ніж вона очікувала, яскраво освітлена сотнями кулеподібних аргонових світильників, що висіли у відкритій шахті по центру будівлі, немов планети у космосі. Вона озирнулася, шукаючи сходи, але Бевіс потягнув Ті за руку і сказав:
— Піднімемося монорейкою. Дивись...
Інженери сідали у монорейкові вагончики. Кетрін з Бевісом стали у чергу, прислухаючись до їхнього бурмотіння й скрипіння прогумованих плащів. Очі Бевіса за окулярами округлилися від страху. Кетрін сподівалася, що їм вдасться сісти у вагончик удвох, щоб можна було поговорити, але інженери все йшли і йшли, і вони опинились у переповненому салоні разом зі співробітниками відділу магнетичної левітації.
— Звідки ти, гільдійко? — спитав чоловік, що сів поруч.
— Е-е... — Кетрін відчайдушно зиркнула на Бевіса, але той був надто далеко, щоб пошепки підказати, і вона випалила перше, що спало на думку. — Відділ «К».
— A-а, стара добра Твіксі? — сказав чоловік. — Кажуть, її нові розробки дають неймовірні результати.
— Так, надзвичайно, — відповіла вона, але тут вагончик смикнувся й рушив, а її сусід розвернувся до вікна, зачарований краєвидом.
Кетрін думала, що монорейка — цс те саме, що ліфт, але вони рухалися по спіралі з такою швидкістю, що довелося щосили стримуватися, щоб не знудило. Інші інженери, схоже, були звиклі до цього.
— Як гадаєте, з якого приводу промова лорд-мера? — спитав один з них.
— МЕДУЗА, напевне, — відгукнувся інший. — Кажуть, її готують до випробувань.
— Сподіваюся, вона працюватиме, — сказала жінка, що сиділа навпроти Кетрін. — Врешті-решт, машину знайшов Валентайн, але він лише історик. До них довіри немає.
— Валентайн працює на лорд-мера, — зауважив ще один. — Не зважайте на його гільдійську марку. Він вірний, як пес, поки йому щедро платять, а його дочка-іноземка може прикидатися вишуканою лондонською леді.
Вони кружляли й кружляли — повз кабінети і майстерні, де метушилися інженери, немов комахи у велетенському вулику. Вагон зупинився на п’ятому рівні, і Кетрін вийшла, все ще зла на інженерів через їхні розмови. Вона підійшла до Бевіса, і вони пішли разом прохолодними білими коридорами, через завіси з прозорого пластику. Десь попереду гуділи голоси, і через кілька поворотів вони опинилися у величезній залі. Бевіс вибрав місця біля одного з виходів. Вона озирнулася навколо, шукаючи наглядача Німмо, але марно: зала здавалася морем білих плащів і голомозих чи схованих під каптури голів, а нові люди постійно прибували.
— Дивіться! — прошепотів Бевіс, штовхнувши її ліктем. — Це докторка Твікс, та, про яку я розповідав!
Він вказав на присадкувату, схожу на діжку жінку, яка саме сідала в першому ряді і жваво щось обговорювала з сусідами.
— Там усі головні гільдійці! Твікс, Чабб, Ґарстенґ... А ось і доктор Вамбрейс, начальник охорони!
Кетрін відчула тривогу. Якби її викрили на вході, це можна було б видати за недолугий розіграш, але тепер вона опинилася у святилищі інженерів, де мало відбутися щось дуже важливе. Вона заспокоїла себе тим, що навряд чи хтось наважиться образити доньку Тадея Валентайна, а про те, що можуть зробити з Бевісом, старалася не думати.
Нарешті двері зачинили, а світло приглушили. Зала напружилася в очікуванні, і тишу порушив тільки шелест плащів, коли п’ятсот інженерів підвелися з місць.
Кетрін і Бевіс підхопилися разом з ними, дивлячись на сцену через плечі людей, що стояли перед ними. Маґнус Кром вийшов на металеву трибуну й огледів присутніх холодним поглядом. Якусь мить він дивився просто на Кетрін, і їй довелося нагадати собі, що він не може її впізнати в окулярах, під каптуром і піднятим коміром.
— Можете сідати, — сказав Кром і, зачекавши, поки всі розсядуться, продовжив: — Друзі, сьогодні величний день для нашої гільдії.
Аудиторія відповіла захопленим гамором, і Кетрін також відчула збудження. Кром жестом наказав мовчати.
Під стелею зали ожив проектор, і на екрані позаду нього з’явилося зображення колосальної, складної машини.
— МЕДУЗА, — оголосив Кром.
— Як декому з вас уже відомо, — продовжив він, — МЕДУЗА — це експериментальна енергетична зброя часів Шістдесятихвилинної війни. Ми дізналися про неї доволі давно — якщо точно, двадцять років тому, коли Валентайн знайшов документацію під час подорожі в Америку.
На екрані з’являлися вицвілі креслення і зроблені павучим почерком записи. «Батько не розповідав про це», — подумала Кетрін.
— Звісно ж, цих фрагментарних матеріалів було замало для того, щоб МЕДУЗА була відтворена, — розповідав Кром. — Але сім років тому, знову ж таки завдяки Валентайну, ми здобули неймовірний екземпляр старотеху, знайдений на давно забутій військовій базі в американській пустелі. Це не лише найкраще збережений зразок стародавнього комп’ютера, що колись вдавалося знайти, — це мозок, штучний інтелект, завдяки якому МЕДУЗА, видатна машина, функціонує. Завдяки важкій праці доктора Сплея і його команди з відділу «Б», ми нарешті змогли повернути її до робочого стану. Гільдійці, добі, коли Лондон мав утікати і ховатися від інших голодних міст, настав край! МЕДУЗА дозволить перетворити будь-яке з них на попіл у змиг ока!
Інженери вибухнули оплесками, і Бевіс Под штовхнув Кетрін, щоб та також плескала, але її руки, здавалося, примерзли до металевих підлокітників крісла. Вона була шокована ледь не до запаморочення. Вона пам’ятала все вивчене про Шістдесятихвилинну війну і жахливо громоподібну зброю Прадавніх, що стерла їхні нерухомі міста й отруїла землю і небо. Батько нізащо би не став допомагати інженерам відтворити такий кошмарний пристрій!
— Нам більше не доведеться ганятися за таким брухтом, як Солтгук, — продовжував Кром. — Наступного тижня Лондон наблизиться до Батмунх-Ґомпи, Щит-стіни. Тисячами років за нею переховувалася Ліга протирухівців, що противилися плину історії. МЕДУЗА знищить її одним ударом. Землі за нею, великі нерухомі міста, родючі поля, ліси, неторкані надра — все це стане новими мисливськими угіддями Лондона!
Його голос потонув в оваціях інженерів — таких бурхливих, що вони, здавалося, натиснули на стіну за спиною Крома, і вона повільно розкрилася, явивши широке вікно, за яким видні вся собор Святого Павла і вежі ратуші.
— Але спершу, — крикнув він, — ми маємо нагальнішу справу! До останнього я сподівався, що МЕДУЗА залишатиметься прихованою, аж доки ми не наблизимося до Щит-стіни. Втім, виникла потреба продемонструвати Ті силу. Просто зараз команда доктора Сплея готує випробування нової зброї.
Навіть якби Кетрін хотіла почути ще щось, вона б не змогла: усі присутні жваво перемовлялися. Кілька інженерів — напевно, причетні до проекту — поспішили до виходів. Кетрін підвелася й також почала проштовхуватися до дверей. Через мить вона опинилася у стерильному коридорі, думаючи, що робити далі.
— Кейт? — почула вона за спиною голос Бевіса Пода. — Куди ти? Тебе помітили! За нами стежить гільдійська охорона...
— Треба забиратися звідси, — прошепотіла Кетрін. — Де вихід?
— Не знаю, — зізнався хлопець. — Я вперше на цьому поверсі. Думаю, треба знайти монорейку...
Він відсахнувся від Кетрін, коли вона намагалася взяти його за руку.
— Ні! Ще хтось побачить! Інженерам не можна торкатися одне одного...
Вони поспішно пішли трубчастим коридором, і тоді Кетрін сказала:
— Кром бреше! Сім років тому батько не літав в Америку! Він подорожував недалеко, на острови у Західному океані. Він не казав, що знайшов щось важливе. Якби він знайшов щось таке, як МЕДУЗА, то сказав би мені. Він не захотів би мати справу зі зброєю старого світу...
— Навіщо лорд-меру брехати? — спитав Бевіс, який потайки радів, що його гільдія знайшла ключ до чергової таємниці Прадавніх. — І він не казав, що ваш батько літав в Америку саме за цією штукою, а лише сказав, що він роздобув її. Може, придбав в утильників. Цікаво, що він мав на увазі під випробуванням...
Бевіс зупинився. Вони дійшли до кінця коридору, але монорейки ніде не було. Із трьох дверей тут двоє були зачинені, а треті вели на вузенький балкон, що виступав з бокової стіни Інженерію високо над майданом Отченаш.
— Що тепер? — сказала Кетрін, і сама почула, як Ті голос став тонким від переляку.
— Не знаю, — так само схвильовано відповів Бевіс.
Вона вийшла на балкон перевести подих. Місяць стояв високо в небі, хоча й був закритий напівпрозорою хмарою, з якої сіяла дрібна мжичка. Кетрін зняла окуляри, щоб відчути дощ на обличчі й забути про спеку і хімічні запахи. Вона подумала про батька. Невже МЕДУЗА — то справді його знахідка? Врешті-решт, Бевіс мав рацію: у Крома не було причин брехати. Бідолашний батько! Зараз він, напевне, десь високо у повітрі над засніженими верхівками Шань-Ґуо. Якби ж можна було попередити, яка доля спіткала його відкриття!