Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 28)

— Що, іменем Квірка...? — ахнув інженер.

— Кейт, тікайте! — крикнув Бевіс і штовхнув інженера.

Кейт побігла. За спиною вона чула прокляття, коли інженер гепнувся на під логу. Бевіс наздогнав її, схопив за руку й потягнув за собою порожніми коридорами, аж доки перед ними з’явилися сходи. Марш за маршем вони бігли вниз, а позаду лунали крики і пронизливий, деренчливий дзвін тривоги. Нарешті вони опинились у передпокої десь у задній частині Інженерію. За великими скляними дверима виднівся верхній рівень, а перед ними на варті стояли двоє гільдійців.

— Там сторонній! — випалив Бевіс, важко дихаючи й вказуючи на сходи. — На третьому поверсі! Здається, озброєний!

Гільдійці, яких уже стривожив звук тривоги, збентежено перезирнулися. Один із них зняв з паска газовий пістолет і попрямував до сходів.

Бевіс і Кетрін вирішили скористатися нагодою і пішли далі.

— Мою колегу поранено, — пояснив Бевіс і вказав на заплямоване червоною фарбою обличчя Кетрін. — Я веду її у шпиталь!

Двері перед ними відчинилися, пропускаючи у жадану темряву.

Вони щодуху побігли у тінь собору Святого Павла, де зупинилися й прислухались. Кетрін чула важкий грюкіт механізмів і ближчий, гучніший стукіт — як виявилося за мить, це стукотіло її власне серце. Десь чоловічий голос вигукував накази, і дедалі ближче чулося важке гупання чобіт.

— Біфітери! — прошепотіла вона. — Вони попросять показати документи! Змусять мене зняти каптур! Бевісе, дарма я все це затіяла! Тікай, покинь мене!

Бевіс подивився на неї і похитав головою. Він зрадив гільдію і ризикнув усім, аби допомогти Кейт, і не збирався її кидати.

— Допоможи нам, Кліо! — видихнула Кетрін, і тут її увагу привернуло щось на майдані Отченаш.

На сходах ратуші, тримаючи в руках купу конвертів і тек, стояв старий Чадлі Помрой і пильно дивився вгору. Вона ніколи в житті не була така рада когось побачити, тож миттю кинулася до нього, потягнувши Бевіса за собою, і тихо гукнула:

— Містере Помрой!

Той байдуже зиркнув на неї, а тоді ахнув із подиву, коли Кетрін відкинула каптур і він побачив її обличчя й просякнуте потом волосся.

— Міс Валентайн! Що, іменем Квірка, відбувається? Гляньте, що ці нестерпні інженери вчинили зі Святим Павлом!

Вона здійняла голову Металева орхідея розквітла і кинула тінь на майдан. Тільки то була не орхідея, а якесь одоробло, роздуте, немов каптур велетенської кобри, що оберталося у напрямку Панцерштадт-Байройта.

— МЕДУЗА! — сказала Кетрін.

— Хто? — перепитав Чадлі Помрой.

На площі завила сирена.

— Благаю! — закричала вона, обернувшись до огрядного історика. — Вони женуться за нами! Навіть не уявляю, що буде з Бевісом, якщо його схоплять...

На щастя, він не став розпитувати ні про що, а взяв Кетрін з Бевісом за руки і повів у гараж ратуші, де його чекав «жук». Коли водій допомагав їм сісти, поруч протупотів загін біфітерів, але вони не звернули уваги ні на Помроя, ні на його супутників. Чадлі сховав плащ Кетрін під сидінням, наказав Бевісу припасти до підлоги, а сам втиснувся позаду.

— Якщо зустрінемо когось — мовчіть, я сам говоритиму — сказав він.

Запрацював двигун, і «жук» помчав майданом Отченаш.

Люди, що юрмилися біля ліфтової станції, приголомшено дивилися на штуковину, що з’явилася над собором. Біфітери зупинили «жука», а молодий інженер зазирнув усередину. Помрой відчинив віконце у скломасовому ковпаку і спитав:

— Якісь проблеми, гільдійцю?

— Проникнення в Інженерій. Терористи-протирухівці...

— А хіба ми схожі на терористів? — розсміявся Помрой. — Я цілий день працював у кабінеті, а міс Валентайн люб’язно допомогла мені розібрати документи.

— Сер, я все одно повинен обшукати вашого «жука».

— Та невже? — крикнув Помрой. — Ми що, справді схожі на терористів? Хіба у вас нема інших справ? Лондон доживає останні дні, на нас суне хижа агломерація! Я неодмінно поскаржуся на вас у раді! Це неприпустимо!

Інженер збентежився, а потім кивнув, відступивши, і шофер проїхав у вантажний ліфт. Коли двері зачинилися, Помрой зітхнув з полегшенням:

— Чортові інженери. Не ображайтеся, підмайстре Под...

— І не подумаю, — пробубонів Бевіс десь унизу.

— Дякую! — прошепотіла Кетрін. — Дякую, що врятували нас.

— Нема за що, — засміявся Помрой. — Я завжди радий дошкулити Крому і його посіпакам. Собору тисячі років, а вони перетворили його на... на невідомо що, й навіть нікого не спитали...

Він тривожно подивився на Кетрін і побачив, що вона його не слухає.

— Чим ви так перелякали їх, міс Валентайн? — ласкаво спитав він. — Можете не відповідати, але якщо ви з другом втрапили у халепу і якщо старий може вам чимось допомогти...

Кетрін відчула, як на очах у неї з’явилися сльози розпачу.

— Благаю, — прошепотіла вона, — просто відвезіть нас додому.

— Звісно.

Поки «жук» їхав вулицями першого ярусу, вони сиділи у ніяковій тиші. У темряві бігали люди, кричали і вказували на собор. Але метушилися не лише звичайні мешканці: інженери зі служби охорони вели за собою загони біфітерів. Коли «жук» зупинився біля палацу Кліо, Помрой вийшов, щоби провести Кетрін до дверей. Вона пошепки, але палко попрощалася з Бевісом і пішла вслід.

— Зможете підвезти підмайстра Пода до ліфтової станції? — спитала вона. — Він повинен повернутись у Нутро.

Помрой стурбовано подивився на неї.

— Не знаю, міс Валентайн, — зітхнув він. — Ви ж бачили, як лютують інженери. Знаючи їх, можна й не сумніватися, що вони заблокували всі майстерні й гуртожитки і проводять перевірки. Цілком імовірно, що їм вже відомо про його зникнення — разом із двома плащами...

— Тобто він не зможе повернутися? — Кетрін аж стало зле від думки про те, що вона заподіяла бідолашному Поду. — Ніколи?

Помрой кивнув.

— Тоді хай лишається зі мною у палаці Кліо! — вирішила Кетрін.

— Дорогенька, він — не вуличний кіт.

— Але коли батько повернеться, він зможе все владнати, правда ж? Він пояснить лорд-меру, що Бевіс не причетний ні до чого...

— Можливо, — погодився Помрой. — Ваш батько наближений до гільдії інженерів. Дехто вважає, що навіть занадто наближений. Але палац Кліо — не найкраще місце для вашого друга. Я заберу його у музей. Місця там вистачає, а інженери не обшукуватимуть музей без попередження.

— Ви точно зможете? — перепитала Кетрін, адже боялася створити проблеми для ще однієї людини. Втім, лишалося перечекати тільки кілька днів до повернення батька, а він усе владнає.

— Дякую! — радісно сказала вона й піднялася навшпиньки, щоб поцілувати Помроя у щоку. — Дякую вам!

Помрой зашарівся, радісно всміхнувся їй і почав щось казати, але вона не почула ні слова. Голову Кетрін заповнив дивний звук — якесь ревуче скиглення, що дедалі гучнішало — а за мить вона зрозуміла, що той звук не в неї у голові, а лине десь згори.

— Дивіться! — крикнув історик, показуючи рукою вгору.

Через страх вона й забула про собор. Тим часом зміїний каптур почав потріскувати й освітився фіолетовими блискавками. Волосинки в неї на руках і шиї стали дибки, а коли вона потяглася до руки Помроя, між її пальцями і його плащем пробігли тьмяні іскри.

— Містере Помрой! — крикнула вона. — Що відбувається?

— Великий Квірку! — зойкнув історик. — Що ж пробудили ці дурні?

Від яскраво освітленої машини відділилися примарні сфери, що полетіли над Коло-парком, немов гігантські вогняні кулі. Над шпилями ратуші вигравали блискавки. Виття дедалі гучнішало, лунаючи на все вищій і вищій ноті, аж доки Кетрін, не в змозі більше терпіти, затулила вуха руками. А потім несподівано з каптура кобри на північ ринув сліпучий потік енергії, що розділився на декілька променів, ставши схожим на батіг з дев’ятьма хвостами, і водномить злизав надбудови Панцерштадт-Байройта. Ніч розірвалася навпіл, і її половинки сховались за горизонтом. На секунду Кетрін побачила яруси далекої агломерації, охоплені полум’ям, а ще за мить вони зникли. Із землі аж під мовчазне небо здійнявся яскравий спалах, сліпучий стовп білого, а потім червоного вогню. Потім над осяяним полум’ям снігом прокотилася звукова хвиля — низький, віддалений гуркіт, немовби десь у земних глибинах хтось грюкнув велетенськими дверима.

Промінь згас, і Коло-парк раптом занурився у темряву. Серед тиші Кетрін чула скажене завивання Пса десь у будинку.

— Великий Квірку! — прошепотів Помрой. — Бідолашні люди...

— Ні! — почула Кетрін власний голос. — О ні, ні, ні!

Вона побігла садом, не відводячи очей з пронизаної блискавками хмари, що зависла над уламками агломерації. З Коло-парку й усіх оглядових майданчиків лунали крики, але слів вона не розчула. Спершу їй здалося, що то крики жаху, як вона й очікувала... Але ні: вони раділи, раділи, раділи.

ЧАСТИНА ДРУГА

24 АГЕНТКА ЛІГИ