18+
реклама
18+
Бургер менюБургер меню

Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 30)

18

— Хочете повернутися, щоби поглинути рештки, лорд-мере? — питає він через мить. — Через день-два полум’я згасне.

— У жодному разі, — відрізає Кром. — Ми маємо рухатися до Щит-стіни.

— Народові це не сподобається, — попереджає Вамбрейс. — Люди відсвяткували перемогу і тепер жадають трофеїв. Брухт і запчастини агломерації...

— Я веду Лондон не за брухтом і запчастинами, — перебиває Кром, який стоїть на краю даху, біля поручнів, і дивиться на схід, де на обрії вже видніються білі верхів’я гір, що нагадують ряди зубів. — Ми повинні рухатися далі. Через кілька днів Щит-стіна вже буде в межах досяжності. З приводу цієї великої події я оголосив святковий день і прийняття у ратуші. Подумайте про це, Вамбрейс! Нові мисливські угіддя!

— Але в Лізі знають про наш задум, — зауважує Вамбрейс. — Вони намагатимуться нас зупинити.

Кром дивиться у майбутнє незворушним, холодним поглядом.

— Валентайн отримав відповідні розпорядження. Він подбає про Лігу.

Лондон сунув далі на схід, і стовп диму, що здіймався над мертвою агломерацією, залишився далеко позаду. Кетрін йшла до ліфтової станції через купи мокрих від дощу решток учорашніх святкувань. На мостовому настилі валялися розчавлені китайські ліхтарики, а люди у червоних лівреях відділу переробки котили баки на коліщатах і збирали в них покинуті ковпаки й транспаранти, на яких досі можна було прочитати: «Ми <3 Маґнуса Крома» і «Слава Лондону». Пес бавився з паперовою гірляндою, але Кетрін різко наказала йому йти поруч. Часу на ігри не було.

У музеї принаймні не було плакатів і гірлянд. Гільдія істориків ніколи не квапилася вітати нові винаходи інженерів, і МЕДУЗА не стала винятком. У запилених тінях виставкових залів панувала тиша, цілком доречна для ранку після загибелі цілого міста. Вуличний шум був приглушений, немовби вікна закрили щільні й м’які завіси часу. Тиша допомогла Кетрін зібратися з думками, і біля дверей кабінету Чадлі Помроя вона вже визначилася з тим, що йому скаже.

Кетрін не розповіла містеру Помрою, що дізналася в Інженерії, але він бачив, як вона тремтіла напередодні, біля палацу Кліо, і не здивувався, коли побачив їх із Псом у дверях.

— Містере Помрой, — прошепотіла вона, — нам треба поговорити. Бевіс тут? З ним усе гаразд?

— Звісно, — одразу ж відгукнувся той. — Заходьте!

Бевіс Под у позиченій мантії історика чекав її в обшитому тиковими панелями кабінеті. У тьмяному світлі музейних ламп його бліда голомоза голова здавалася крихкою, немов яєчна шкаралупа. Кетрін кортіло підбігти до нього, обійняти й перепросити за те, що втягнула його у все це, але, крім нього, у приміщенні було ще з десяток істориків, що сиділи навіть на підлокітниках крісел і по кутках письмового столу. Усі винувато дивилися на Кетрін, і на якусь мить їй здалося, що Помрой зрадив її.

— Не переживайте, — доброзичливо сказав Помрой. — Я подумав, що якщо вже Под гостить у музеї, то треба представити його моїм колегам. Серед нас немає друзів лорд-мера. Ми всі одностайні в тому, що підмайстер Под може перебувати в нас стільки, скільки знадобиться.

Історики розступилися і пропустили її до Бевіса.

— Як ти? — спитала вона, заспокоївшись, коли він збентежено усміхнувся.

— Незле, — прошепотів він. — Тут так дивно. Скрізь деревина і старовина. Але історики дуже добрі...

Кетрін подивилася навколо. Багатьох вона знала: доктор Аркенґарт, докторка Каруна, професор П’ютертайд, молода міс Поттс, Норман Нанкерроу з зали репродукцій і живопису, і міс Плім, яка саме сякалась у хустинку.

— Ми розмовляли про знищення Панцерштадт-Байройта, — сказав Помрой, ставлячи перед нею горнятко гарячого какао, — і про цей жахливий пристрій, що зветься МЕДУЗА.

— Усі вважають його чудовим, — сумно констатувала Кетрін. — Я чула, як люди до середини ночі гуляли й славили Крома. Я розумію: всі радіють, що нас не зжерли, проте... Не думаю, що знищення чужого міста — то привід для радощів.

— Це катастрофа! — погодився старий доктор Аркенґарт, заламуючи кістляві руки. — Вібрації цього паскудного пристрою ледь не побили всю мою кераміку!

— Що ти весь час торочиш про свою кераміку, Аркенґарт? — уїдливо сказав Помрой, який бачив розпач Кетрін. — І це в той час, як Панцерштадт-Байройт згорів ущент.

— Ось до чого призводить захоплення інженерів старотехом, — зауважив професор П’ютертайд. — Століття історії нічого не навчили, їх усе одно тягне до стародавніх машин!

— І чого Прадавні домоглися своїми винаходами? — зауважив Аркенґарт. — Перетворили світ на пекло і самі себе знищили!

Усі скорботно закивали.

— У Панцерштадт-Байройті був розкішний музей, — сказала докторка Каруна.

— Здається, там були прекрасні полотна, — погодився Нанкерроу.

— Унікальні експонати м-м-меблів 30-го століття! — заридала міс Плім і припала до сутулого плеча Аркенґарта.

— Не зважайте на бідолашну Мойру, Кетрін, — прошепотів Помрой. — Вранці надійшли жахливі новини: Кром наказав вилучити нашу колекцію меблів, щоби палити ними печі. Усе через нестачу пального, яку спричинив цей божевільний кидок на схід.

У ту мить Кетрін мало хвилювали меблі або кераміка, але те, що вона не єдина у Лондоні нажахана силою, якій дав волю лорд-мер, втішило її. Вона глибоко вдихнула і розповіла, що вони з Бевісом чули в Інженерії, яку роль відіграє МЕДУЗА в амбітному плані Крома, і про напад на Щит-стіну.

Щойно Кетрін закінчила, вони заходилися перешіптуватися.

— Кошмар!

— Шань-Ґуо — велика й стародавня культура, незалежно від Ліги протирухівців. Батмунх-Ґомпу не можна руйнувати...

— Тільки подумайте про їхні храми!

— Кераміку!

— Молитовні барабани...

— Шовкові полотна...

— М-м-меблі!

— Подумайте про людей! сердито вигукнула Кетрін. — Треба щось робити!

— Так! Так! — згодились історики і сонно подивилися на неї. Двадцять років правління Крома вбили в них будь-яке бажання чинити спротив гільдії інженерів.

— Що ми можемо вдіяти? — спитав нарешті Помрой.

— Розповісти всім, що відбувається! — сказала Кетрін. — Ви виконуєте обов’язки головного історика, тож скликайте збори ради! Хай усі дізнаються, що ми на хибному шляху!

Помрой похитав головою.

— Ніхто не слухатиме, міс Валентайн. Ви самі чули, як раділо вчора місто.

—Лише тому, що Панцерштадт-Байройт збирався поглинути нас! Коли всі дізнаються, що Кром збирається спрямувати цю зброю на інше місто...

— То радітимуть ще більше, — зітхнув Помрой.

— Він усе одно має прибічників в інших гільдіях, — зауважила докторка Каруна. — Усі впливові гільдійці або мертві, або у відставці, або ув’язнені за його наказом. Навіть наші підмайстри переймаються старотехом не менше за інженерів, особливо після того, як Кром зробив головним істориком свою людину... О, не ображайтеся, міс Кетрін.

— Батько — не Кромова людина, — сердито відповіла Кетрін. — Я певна в цьому! Якби він знав, що задумав Кром, то нізащо б не став йому допомагати. Напевне, тому він і відправив його у розвідувальний політ, щоби йому не заважав. Коли батько повернеться і дізнається про все, він якось зупинить це безумство. Врешті-решт, МЕДУЗА — його знахідка. Він буде шокований, коли дізнається про вбивство стількох людей. Я певна, він зможе все виправити!

Вона говорила з такою пристрастю, що дехто з істориків повірив їй — навіть такі, як докторка Каруна, яка здобула підвищення після того, як Кром призначив Валентайна керівником гільдії. А Бевіс Под дивився на неї широко розплющеними очима, сповнений почуття, якому не знав навіть назви. То було щось таке, чого їх не вчили в освітніх лабораторіях, і від чого він весь тремтів.

Першим заговорив Помрой:

— Сподіваюся, ви маєте рацію, міс Валентайн. Він — єдиний, хто може кинути виклик лорд-меру. Треба дочекатися його повернення.

— Але...

— А наразі ми надамо притулок пану Поду тут, у музеї. Він може спати у старій залі транспорту і допомагати докторові Нанкерроу каталогізувати експонати. Якщо до нас завітають інженери, ми знайдемо йому схованку. Так, це складно назвати спротивом Крому. Але зрозумійте, Кетрін: ми вже старі, нам страшно, і тому це все, на що ми здатні.

26 БАТМУНХ-ҐОМПА

Світ навколо змінювався. У тому, звісно, не було нічого нового; перше, про що дізнавався підмайстер-історик, це те, що світ постійно змінюється. Але тепер усе відбувалося так стрімко, що зміни видно було неозброєним оком. Дивлячись униз із кабіни «Дженні Ганівер», Том бачив на сході безкраї поля мисливських угідь, всіяні містами, що рухалися з високою швидкістю. Сполохані сяйвом на півночі, вони мчали геть, так швидко, як тільки дозволяли їм гусениці або колеса, надто захоплені втечею, щоб полювати одне на одного.

— МЕДУЗА, — прошепотіла міс Фенґ сама до себе, дивлячись на далекий стовбур диму.

— Що таке ця МЕДУЗА? — спитала Естер. — Ви щось знаєте, правда ж? За що вбили моїх маму з татом?

— Боюся, що нічого не знаю, — відповіла авіаторка. — На превеликий жаль. Але я чула цю назву. Шість років тому один з агентів Ліги пробрався у Лондон, прикинувшись членом екіпажу ліцензованого повітроплава. Він дізнався щось цікаве, але деталі так і не з’ясував. Ліга одержала від нього лише одне повідомлення з двох слів: «МЕДУЗА небезпечна». Інженери схопили його і вбили.

— Звідки ви це знаєте? — спитав Том.

— Вони надіслали нам його голову, — сказала міс Фенґ. — Післяплатою.