Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 32)
Губернатор Ермен Хан був приємним старим з витягнутим скорботним обличчям беззлобної вівці. Він запросив їх у свої покої і пригостив чаєм з медовим печивом у кімнаті з краєвидом на озеро Батмунх-Нор, чиї води виблискували серед клаптів сільськогосподарських угідь. Родина губернатора упродовж тисячі років дбала про гарнізон Щит-стіни, і звістка про те, що всі його гармати з ракетами раптом стали дитячими іграшками, приголомшила його.
— Жодне місто не здатне пройти через Батмунх-Ґомпу, — повторював він, поки в кімнаті збиралися офіцери, охочі послухати доповідь авіаторки. — Дорога моя Фень-Хуа, якщо Лондон наважиться наблизитися до нас, ми знищимо його. Щойно він опиниться в межах досяжності, знищимо одним ударом!
— Та послухайте, що я вам кажу! — нетерпляче крикнула міс Фенґ. — Лондону і не потрібно заходити в зону ураження вашої артилерії. Кром зупиниться за сто миль і вщент спалить вашу дорогоцінну Стіну! Ви чули розповідь Естер. Гадаю, пристрій, що Валентайн викрав у її матері, — то фрагмент стародавньої зброї. А доля, яка спіткала Панцерштадт-Байройт, доводить, що гільдія інженерів спромоглася відтворити її.
— Так-так, — мовив офіцер-артилерист, — але то лише твої слова. Хто-небудь вірить, що можна відтворити зброю, яка лежала в землі з часів Шістдесятихвилинної війни? Найвірогідніше, Панцерштадт-Байройт загинув внаслідок нещасного випадку.
— Саме так! — губернатор Хан радісно вчепився в цю ідею. — Метеорит чи витік газу... — Він погладив довгу бороду, чим нагадав Томові одного старого роззявкуватого історика з Лондонського музею. — Може, Хромове місто і не поїде сюди. Може, він переслідує іншу жертву?
Але інші офіцери вірили у розповідь Квітки Вітру.
— Він піде сюди, — сказала одна з них, авіаторка-кералка, не набагато старша за Тома.
— Позавчора я літала на розвідку на захід, Фень-Хуа, — пояснила вона, з захопленням дивлячись на міс Фенґ. — Варварське місто було менше ніж за пів тисячі миль і рухалося швидко. Ми можемо опинитися в радіусі ураження вже завтра ввечері.
— А в горах бачили чорний повітроплав, — вставив капітан Хора. — Судна, що відправилися перехопити його, так і не повернулися. Я гадаю, це Валентайнів «Ліфт на 13-й поверх», який прилетів вистежувати здобич для Лондона.
Валентайн! Думка про те, що головний історик зараз шпигує у самому центрі Шань-Ґуо, викликала в Тома дивну суміш гордості і страху. Естер, що стояла поруч, напружилася, почувши ім’я дослідника. Том глянув на неї, але вона дивилася в інший бік — через відчинене вікно на гори, немовби чекала, що там от-от з’явиться «Ліфт на 13-й поверх».
— Жодне місто не здатне пройти Щит-стіну, — заявив губернатор Хан, вірний своїм предкам, але вже без тієї переконливості в голосі.
— Треба підняти повітряний флот, губернаторе, — наполягала міс Фенґ, підводячись. — Розбомбити Лондон, перш ніж МЕДУЗА зможе нас уразити. Тільки так ми можемо убезпечитися.
— Ні! — крикнув Том, підхопившись так швидко, що стілець зі стуком завалився. Він не вірив власним вухам. — Ви казали, що хочете тільки попередити! Не можна атакувати Лондон! Постраждають люди, безневинні люди!
Він уявив, як торпеди Ліги влучаютьу палац Кліо і музей, і подумав про Кетрін.
— Ви обіцяли! — мляво нагадав він.
— Фень-Хуа з дикунами не домовляється, — відрізала дівчина-кералка, але міс Фенґ знаком наказала їй мовчати.
— Ми вдаримо по Нутру і по гусеницях, Томе, — сказала вона. — І по верхньому ярусу, де знаходиться МЕДУЗА. Ми не хочемо завдати шкоди безневинним, але що робити, якщо нам погрожує місто варварів?
—Лондон — не місто варварів! — закричав Том. — Це ви — варвари! Чому Лондону за потреби не з’їсти Батмунх-Ґомпу? Якщо вас щось не влаштовує, то давно мали би поставити свої міста на колеса, як усі цивілізовані люди!
Кілька офіцерів Ліги загримали на нього і наказали замовкнути, а кералка дістала меч, але міс Фенґ кількома словами заспокоїла їх і всміхнулася Тому.
— Тобі краще покинути нас, Томасе, — твердо сказала вона. — Я знайду тебе пізніше.
Томові очі наповнилися безсилими сльозами. Він співчував цим людям, щиро співчував. Він бачив, що то не варвари, і вже не вважав, що їхні міста заслуговують бути поглинутими, але не міг мовчки слухати, як вони планують напад на його домівку.
Він обернувся до Естер, сподіваючись, що вона стане на його бік, але та заглибилася у власні думки, машинально торкаючись шраму під червоною хустиною. Вона почувалася так, наче перед кимось завинила. Завинила хоч би тим, що була щасливою, коли вони з Томом летіли сюди, а це було неправильно, адже Валентайн досі ходить непокараний. А ще вона почувалася безнадійною дурепою — тому що коли Том подарував хустину, їй здалося, що вона справді йому подобається, але думка про Валентайна нагадала, що вона
— Мені байдуже, навіть якщо в Лондоні переб’ють усіх, тільки б залишили мені Валентайна.
Том відвернувся від неї і пішов з палат, та перш ніж за ним зачинилися двері, він почув, як кералка просичала:
— Варвар!
Том пішов униз по галереї, туди, де чекали повітряні кулі-таксі, і сів на кам’яну лавку. Він злився, почувався зрадженим і обмірковував те, що сказав би міс Фенґ, якби був готовий до цього. Внизу тягнулися уступи і дахи Батмунх-Ґомпи — аж у тінь під білими гірськими виступами, — і Том спіймав себе на думці, що намагається уявити, як це — мешкати в такому місті і щодня прокидатися з тим самим краєвидом з вікна. Невже мешканці Щит-стіни не прагнуть рухатися й бачити щось нове? Як вони сплять без заколисливих вібрацій міста? Що вони люблять у цьому місці? І раптом йому стало нестямно сумно, що невдовзі старовинне місто перетвориться на уламки під гусеницями Лондона.
Він прагнув побачити більше, тому підійшов до найближчого таксі і пояснив пілотові, що він є гостем міс Фенґ і хоче спуститися у місто. Той усміхнувся, заходився навантажувати гондолу каменюками, що лежали поруч, і невдовзі Том вже спускався повз численні поверхи міста, аж доки не опинився на центральному майдані, куди то прибували, то відлітали десятки інших таксі, став просто перед сходами, що вели на самий верх Щит-стіни, аж до Висотного гнізда, і вниз, до крамниць і ринків на нижніх рівнях.
МЕДУЗА вже спричинила паніку, тож чимало будинків і крамниць стояли з закритими віконницями — їхні власники поїхали у південні міста. Але на нижніх рівнях людей було чимало, і поки сонце сідало за Стіну, Том блукав серед натовпу по базарах, вулицях і крутих сходах. На розі вулиць стояли намети ворожок і вівтарі богів неба, забруднені крихким сірим попелом ароматичних паличок. Лиховісні з вигляду акробати-уйгури влаштували на центральному майдані виставу, і куди б він не кинув оком, скрізь були солдати і пілоти Ліги: блондинисті велетні зі Шпіцбергена, синяво-чорні воїни з Місячних гір, невисокі темношкірі люди з нерухомих поселень Анд і червоношкірі мешканці цитаделей з джунглів Лаосу й Аннаму.
Том намагався не думати про те, що дехто з цих молодих людей може невдовзі запустити ракети на Лондон, і потроху його захопив нескінченний вирій облич і нерозбірливий різномовний гамір — інколи на нього вказували пальцем і називали Томом, Томашем чи Таома. Історію його битви зі Шрайком знали майже всі гірські мешканці, Ті передавали від одного торгового міста до іншого. Тома чекали у Батмунх-Ґомпі. Його тут усе влаштовувало. Він почувався так, немов той Томас, про якого вони говорять, — це хтось інший, відважний і сильний, той, хто розумів, що робить, і ніколи не вагається.
Він уже хотів повернутися у губернаторський палац і знайти Естер, коли помітив на сходах високу постать. Чоловік у пошарпаній червоній сутані і низько насунутому на обличчя каптурі, тримав в одній руці патерицю, а другою рукою притримував клунок, що висів у нього на плечі. Том бачив десятки таких мандрівних священників, що бродили з міста у місто через гірські перевали. На посадковій платформі Анна Фенґ зупинилася, щоб поцілувати ноги одному з них, і дала йому шість бронзових монет, щоб той благословив «Дженні Ганівер». Але цей відрізнявся від інших. Щось у ньому привернуло увагу Тома і не відпускало.
Він пішов за червоною сутаною спершу через базар, де торгували прянощами і від тисячі запахів аж паморочилось у голові, а тоді вузенькою вулицею Ткачів, де сотні кошиків висіли перед дверима крамниць, немов гнізда, і він чіплявся за них головою. Що ж так зацікавило його у ході цього чоловіка і в засмаглій руці, що тримала патерицю?
А потім, у світлі ліхтаря на центральному майдані, коли ченця зупинила дівчина і попросила благословення, з-під каптура на мить з’явилося заросле бородою обличчя, Том упізнав яструбиний ніс і очі, як у моряка. Він одразу зрозумів, що амулет, який висів у нього між брів, ховав добре знайому гільдійську емблему лондонського історика.
Це був Валентайн!
27 ДОКТОР АРКЕНҐАРТ ЗГАДУЄ
Упродовж тих останніх днів, коли Лондон нісся до гір, Кетрін чимало часу проводила у музеї. У запилюжених лабіринтах вона не чула шуму пил, що валили останні дерева у Коло-парку, щоб нагодувати двигуни, і овацій натовпу, який щодня збирався перед публічними витріщайками, з яких повідомляли нові й нові деталі великого плану Крома. Вона могла навіть забути про службу безпеки гільдії інженерів, яка тепер проникла скрізь — і не лише звичні громили у білому, а й дивна нова порода, вбрана у чорні плащі й каптури — мовчазні, з незграбними рухами і слабким зеленим світінням за захисними щитками: оживлені, створені докторкою Твікс.