Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 33)

Утім, Кетрін не збиралася обманювати себе й усвідомлювала, що в музей її кличе не лише тиша й спокій. Там був Бевіс, який спав на підлозі зали транспорту, під запиленими макетами планерів і літальних апаратів, що звисали зі стелі. Що далі місто просувалося на схід, то більше вона потребувала його компанії. Їй подобалося, що він — її таємниця. Їй подобався його тихий голос і дивний сміх, що завжди звучав так, немов він випробовує його на гучність, бо у Нутрі він не мав бажання сміятися. Їй подобалося, як він дивиться на неї: його темні очі надовго затримувалися на її обличчі, а особливо — на волоссі.

— Я ще ніколи не бачив людей з волоссям, — якось зізнався він. — Коли гільдія приймає нас у підмайстри, голову обробляють хімікатами, і волосся більше не росте.

Кетрін часто думала про його блідий, гладкий череп. Він також їй подобався. Йому це навіть личило. Може, отак і закохуються? Сильне й неймовірне почуття охоплює не одразу, як у книжках, а потроху, хвилями, аж доки не прокинешся вранці з усвідомленням, що вклепалася у когось геть неочікуваного, — наприклад, у підмайстра-інженера.

Якби ж батько був поруч, щоб спитати в нього.

У другій половині дня Бевіс вдягав форму підмайстра-історика, ховав голомозу голову під шапочку і йшов допомагати доктору Нанкерроу, який оновлював каталог картин і малюнків, а також фотографував — на випадок, якщо лорд-мер вирішить і їх спалити у печах. Кетрін блукала музеєм разом із Псом і видивлялася батькові знахідки. Пральні машинки, деталі комп’ютерів, іржава грудна клітка мисливця — і біля всіх красувалася табличка: «Знайдено містером Т. Валентайном, археологом». Вона уявляла, як він обережно відкопував їх, оберігав, чистив і загортав у полотно для перевезення у Лондон. «Напевно, те саме він робив і тоді, коли йому трапилася МЕДУЗА», — подумала вона. Кетрін подумки молилася Кліо, певна, що богиня присутня у цих залах, де час завмер. «Він потрібен Лондону! Він потрібен мені! Прошу, благополучно поверни його додому, і скоріше...»

Але у залу природознавства того вечора її привела не Кліо, а Пес. Він помітив у кінці коридору шафу з опудалами тварин і з риком кинувся туди, щоб їх роздивитися. Старий доктор Аркенґарт, який ішов додому через галерею, перелякано відступив, але Кейт сказала:

— Не бійтеся, докторе! Він не вкусить!

Вона стала на коліна поруч із Псом і подивилася на макети акул і дельфінів, що висіли над головою, і величезного кита, якого зняли з тросів і поклали біля стіни — щоби не впав через вібрації.

— Вражає, правда ж? — спитав Аркенґарт, завжди радий прочитати лекцію. — Синій кит, винищений мисливцями на початку двадцять першого століття. Або двадцятого — точна інформація відсутня. Ми б і не знали, який він на вигляд, якби місіс Шоу не знайшла ці скам’янілі кістки...

Кетрін думала про щось інше, але прізвище Шоу привернуло її увагу. Аркенґарт вказував на вітрину, де лежали коричневі кістки, а біля хребців стояла табличка із написом: «Кістки синього кита. Знайдені місіс П. Шоу, вільнонайманою археологинею».

Пандора Шоу, подумала Кетрін, згадавши ім’я, що зустрілося їй у музейному каталозі. Не Естер, звісно. Але тільки щоб не слухати повчання Аркенґарта, вона спитала:

— Ви знали її — цю Пандору Шоу?

— Так, так, я знав місіс Шоу, — закивав старий. — Чарівна леді. Вона досліджувала Безкрай і приятелювала з вашим батьком. Ще у дівоцтві, коли її прізвище було Рей.

— Пандора Рей? — Кетрін знала це ім’я. — Вона була асистенткою батька під час подорожі в Америку! Я бачила її фото у татовій книжці!

— Саме так, — сказав Аркенґарт і нахмурився, невдоволений, що його перебили. — Археологиня, як я казав. Спеціалізувалася на старотеху, але також радувала нас іншими цікавими знахідками, як оці китові кістки. Потім вийшла заміж за того хлопця, Шоу, і поїхала на якийсь острівець на заході, в океані. Бідолашна. Це така трагедія. Жахливо.

— Вона померла, здається? — спитала Кетрін.

— Її вбили! — Аркенґарт драматично випнув очі. — Шість-сім років тому. Ми дізналися про це від іншого археолога. Вбили у неї ж удома, разом з чоловіком. Жахливий випадок. Дорогенька, ви добре почуваєтеся? Ви наче привида побачили!

Кетрін і справді почувалася зле. Тепер усі елементи головоломки склалися. Пандору Шоу вбили сім років тому — саме тоді, коли батько знайшов той пристрій... Пандора — авіаторка, археологиня, жінка, що супроводжувала його в Америці, коли він знайшов креслення, де була зображена МЕДУЗА. А тепер дівчина, яку також звуть Шоу, хоче вбити батька...

Вона ледь вичавила із себе питання:

— Вона мала дитину?

— Здається, так, — задумався старий. — Так, пам’ятаю, місіс Шоу показувала мені фото — вона саме привезла нам деякі зразки кераміки. Декоративна ваза доби електричної імперії, один із найкращих експонатів у нашій колекції...

— Не пам’ятаєте, як звалася?

— Хвилинку... Здається, ЕЕ27190.

— Та не ваза, а дитина!

Роздратований крик Кетрін прокотився луною по всій галереї і коридорах. Доктор Аркенґарт спершу злякався, а потім образився.

— Не треба кричати, міс Валентайн! Як я міг запам’ятати? То було років п’ятнадцять-шістнадцять тому, а дітей я не люблю. Бридкі створіння, гидять з кожного отвору і геть не поважають кераміку. Але те дитинча звали чи то Есті, чи то Еллі, чи то...

— Естер! — схлипнула Кетрін, розвернулася й побігла геть, куди несли ноги, немов старалася втекти від жахливої правди. Тепер вона знала, завдяки чому МЕДУЗА повернулася до життя і чому батько ніколи про це не розповідав. І нарешті стало зрозуміло, чому бідолашна Естер Шоу прагнула його вбити.

28 ЧУЖИНЕЦЬ У НЕБЕСНИХ ГОРАХ

Валентайнова рука виписувала химерні, складні фігури над схиленою головою дівчини, яка блаженно всміхалася і навіть не підозрювала, що її благословляє запеклий ворог Ліги.

Том спостерігав, сховавшись за вівтарем небесної богині. Він уже оговтався від шоку, що накрив його, коли він упізнав монаха у червоній рясі, і тепер намагався зібрати думки докупи. Капітан Хора казав, що бачив у горах «Ліфт на 13-й поверх». Напевне, він висадив Валентайна десь на вершині неподалік від Батмунх-Ґомпи, а далі той ішов пішки і прокрався у місто, немов злодій. Але навіщо? Яке таємне завдання він виконував?

Томові почуття змішалися. З одного боку, страшно було опинитися поруч з людиною, що намагалася його вбити, а з іншого — його захоплювала зухвалість Валентайна. Яка ж відвага потрібна, щоби пробратися у фортецю Ліги, просто під носом у ворогів Лондона! Це достоту як ті пригоди, про які писав Валентайн у книжках, якими Том зачитувався у гуртожитку підмайстрів третього класу після відбою, сховавшись з ліхтариком під ковдрою.

Валентайн завершив благословення і на мить зник з Томових очей у натовпі на майдані, але невдовзі хлопець помітив червону рясу на широких центральних сходах. Том стежив за археологом з безпечної відстані, оминаючи жебраків, охоронців і продавців харчів, які й не підозрювали, що чоловік у червоному — то не просто один зі священників. Валентайн піднімався швидко, нахиливши голову, і Том почувався відносно безпечно, йдучи вслід за ним на відстані двадцяти-тридцяти кроків. Але він досі не знав, як йому вчинити далі. Естер мала право дізнатися, що вбивця її батьків у місті. Може, знайти її і розповісти? Але Валентайн, найімовірніше, виконував якесь важливе завдання на користь Лондона — наприклад, збирав інформацію для інженерів, щоби зрозуміти, куди саме слід вдарити МЕДУЗІ. Якщо Естер уб’є його, то вийде так, що Том зрадить власне місто...

Він дерся вгору, не звертаючи уваги на біль у ребрах. На ярусах Батмунх-Ґомпи загорілися лампи і ліхтарі, а кулі повітряних таксі, що снували туди-сюди, світилися зсередини, наче дивні морські створіння навколо коралового рифу. Том потроху усвідомив, що не хоче, щоб Валентайну вдалося те, що він планує. Лондон, врешті-решт, був не кращий за Танбрідж-Вілз, а це місто стародавнє і прекрасне. Він не дозволить знищити його!

— Тут Валентайн! — крикнув він не зупиняючись, щоби попередити містян про небезпеку. Але ті лише з подивом зиркали на нього, а коли він, нарешті, наздогнав священника у червоній рясі і смикнув каптур з голови, то побачив округле обличчя пілігрима, що кліпав очима від переляку.

Том гарячково роззирнувся і зрозумів, що сталося. Валентайн пішов з майдану в протилежний бік, і Том переплутав його з іншим чоловіком у рясі. Він побіг назад. Валентайна було вже ледь видно — він перетворився на червону цятку, що рухалася до верхніх рівнів міста і гнізда великих летючих винищувачів.

— Тут Валентайн! — знову крикнув Том, вказуючи пальцем на крихітну постать, але ніхто навколо не розумів англіянську. Дехто навіть подумав, що він божевільний. Іншим здалося, ніби він попереджає, що МЕДУЗА от-от завдасть удару, і майдан охопила паніка, а невдовзі він почув сигнали гонга у крамницях і шинках на залюднених нижніх ярусах.

Першою його думкою було знайти Естер, але він гадки не мав, де Ті шукати. Потім Том побіг до таксі і сказав:

— Летіть за тим монахом!

Але жінка посміхнулася і похитала головою. Вона не розуміла його.

— Фень-Хуа! — закричав він тоді, пригадавши, як Анну звали у Лізі, і таксистка кивнула, всміхнулася і почала злітати. Поки куля летіла нагору, він намагався заспокоїтися. Він знайде міс Фенґ, а міс Фенґ знає, що робити. Він пригадав, як вона довіряла йому «Дженні», коли вони летіли серед гір, і йому стало соромно за те, що він нагримав на неї під час зборів.