Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 35)
Тут Валентайн висмикнув меча й відпустив її. Вона впала, а за мить услід за світлом прожектора з’явився і «Ліфт на 13-й поверх».
29 ДОДОМУ
Чорний повітроплав беззвучно дрейфував до укріплень, не помічений захисниками Батмунх-Ґомпи, які боролися з пожежами і наслідками вибухів. Раптом його двигуни ожили, розтопили сніжинки і заглушили крик жаху, що вирвався з грудей Тома.
Валентайн пішов по жерлу ракетомета спритно, наче канатоходець, а потім витягнувся, здійнявши вгору руки, доки не намацав мотузкову драбину, яку скинули П’юсі і Ґенч, і швидко піднявся у гондолу.
Том побіг уперед і раптом опинився у цілковитій темряві: прожектор вимкнули. Кілька ракет з висотних батарей не змогли пробити броню «Ліфта». Щоправда, одна розбила ілюмінатор у гондолі, але чорний повітроплав уже віддалився від Стіни. Потік повітря, здійнятий його пропелерами, вдарив в обличчя Тома, який схилився поруч з Анною Фенґ і торгав Ті у марній надії, що вона отямиться.
— Це нечесно! — ридав він. — Він чекав, доки вас засліпить прожектор! Ви перемогли!
Авіаторка мовчала і дивилася крізь нього каламутними, немов суха галька, очима, з виразом заціпенілого подиву.
Том сидів поруч із нею на закривавленому снігу, намагаючись вирішити, що ж йому робити далі. Висновуючи з усього, треба було скоріше тікати з Батмунх-Ґопи, доки сюди не прибув Лондон, але сама думка про те, щоб кудись рухатися, викликала в нього смертельну втому. Йому набридло носитися по світу лише тому, що у когось є якісь плани. А від думки про Валентайна, що летів додому, де його вітатимуть як героя, Тома охопив гіркий, запальний гнів. Валентайн — ось причина всього! Саме Валентайн зруйнував і його життя, і життя Естер, і життя безлічі інших людей. МЕДУЗА — то знахідка Валентайна, і саме він передав її гільдії інженерів. Естер мала рацію: дарма він не дав їй вбити його, коли випала така нагода...
Він почув якийсь шум з далекого краю майданчика, обернувся і побачив, як чорний клубок з рук, ніг і пальта безладно борсається, немов великий павук, що впав зі стелі. То була Естер, яка на розгалуженні помилилася з вибором, відтак лівий коридор привів її на пункт спостереження, що розташовувався десятьма метрами вище. Сім метрів вона спускалася по стіні, але з останніх трьох зірвалася. Її очі на мить зупинилися на полеглій авіаторці, а потім вона попрямувала до стіни з бійницями і вперлася поглядом у темряву і дивний танець сніжинок.
— На її місці мала бути я, — промовила Естер. — Принаймні я б забрала його з собою.
Том дивився на неї. Його ледь не до нудоти трясло від гніву. Він усвідомив, що саме так почувається Естер — і почувалася завжди, відколи Валентайн вбив Ті батьків. То було жахливе відчуття, і позбутися його можна було лише одним способом.
Він запхав руку за комір плаща Анни, знайшов ключ на ланцюжку і зняв його. Потім підійшов до Естер і поклав руку їй на плече. То було те саме, що обіймати статую — така вона була напружена й заціпеніла, — але йому було просто необхідно на когось спертися, тож він усе одно обійняв її. Гармати і досі стріляли у марних спробах збити «Ліфт на 13-й поверх». Він нахилився до самого вуха Естер і крізь гуркіт залпів прокричав:
— Полетіли додому!
Вона вирячилася на нього, збентежена і навіть роздратована.
— Ти сказився?
— Невже не розумієш? — він аж засміявся від шаленої ідеї, що спала йому на гадку. — Хтось же повинен змусити його заплатити за все! Ти мала рацію. Дарма я тебе зупинив, але я радий, що так сталося, інакше поліція вбила б тебе у Нутрі, і ми так і не познайомилися б. А тепер я допоможу тобі і дістати його, і вибратися звідти. Повертаємося в Лондон! Негайно! Разом!
— Ти
Назустріч їм бігли солдати — перелякані, вимазані сажею, але, звичайно, прибігли вони запізно. Позаду пролунали їхні розпачливі крики, коли вони побачили тіла на майданчику. У нічному небі над Батмунх-Ґомпою пливли клуби диму й обгорілі клапті тканини з аеростатів. Висотне гніздо і досі палало, а всі дороги внизу вже перетворилися в ріки вогнів: люди втікали з міста, розтікаючись по горах, наче вода з прорваної дамби. Після загибелі повітряного флоту долю Щит-стіни було вирішено, і мешканці рятувалися втечею — хто пішки, хто на мулах, хто запряжених волами візках чи вантажних повітряних кулях.
Внизу, на причальному поверсі, судна вже злітали у задимлене небо і повертали на південь. Дівчина-кералка, Сатія, намагалася згуртувати переляканих солдатів, кричачи крізь сльози:
— Залишайтеся боронити Стіну! Нам на допомогу прийде Південний повітряний флот! Не мине й тижня, як вони будуть тут!
Але всі розуміли, що до того часу Батмунх-Ґомпу вже буде зруйновано, а Лондон рухатиметься на південь, у тили Ліги.
— Залишайтеся боронити Стіну! — благала вона, але повітроплави продовжували підніматися і летіли геть.
«Дженні Ганівер» досі стояла на якорі, тиха й темна. Ключ, який Том зняв з тіла Анни Фенґ, легко увійшов у замкову щілину носового люка, і незабаром хлопець уже стояв у кабіні і роздивлявся важелі керування. Їх чомусь було набагато більше, ніж він пригадував.
— Ти певен, що нам вдасться? — тихо спитала Естер.
— Звісно, — сказав Том.
Він повернув кілька перемикачів. Люк знову відчинився, у кабіні загорілося світло, увімкнулась і загарчала, немов маленький песик, кавоварка, а з-під стелі впав невеличкий надувний човен і повалив його на підлогу.
— Точно певен? — перепитала вона, допомагаючи йому підвестися.
Том кивнув.
— У дитинстві я будував моделі повітроплавів, тож розумію принцип їхньої роботи. А коли ми летіли через гори, міс Фенґ показала, як керувати... Шкода тільки, що вона не підписала важелі англіянською.
Він на мить замислився, а потім потягнув інший важіль, і цього разу двигуни прокинулися. Люди на пристані здивовано заозиралися, а деякі знаками відганяли лиху силу: вони вже чули про смерть Фень-Хуа, і вирішили, що то її дух кермує «Дженні Ганівер». Але Сатія побачила у кабіні Тома з Естер, і побігла до них.
Злякавшись, що вона може завадити їм злетіти, Том повернув важіль, який керував підвісними двигунами. Заскрипіли підшипники, і двигуни прибрали вертикальне положення. Він засміявся, тішачись, що повітроплав слухається його команд, а потім почув знайоме рипіння і зітхання газових хлипаків над головою, а відтак — клацання, з яким від’єдналися швартові затискачі. Люди махали руками і кричали. Сатія витягнула було пістолет, але на причалі з’явився капітан Хора, якого притримували під руки члени його екіпажу; і спокійно забрав у неї зброю. Він подивився на Тома і підняв руку, щоб побажати йому удачі, і дивний рожевий колір його долоні та пальців назавжди зостався у пам’яті Тома. А повітроплав повільно, але впевнено здіймався в небо крізь дим Висотного гнізда. Том востаннє озирнувся на Батмунх-Ґомпу, а потім повів «Дженні Ганівер» через Щит-стіну на захід.
Він повертався додому.
30 ЗУСТРІЧ ГЕРОЯ
Хмари, що засипали снігом Батмунх-Ґомпу, полетіли на захід, пролилися дощем над Лондоном і все ще дощили, коли наступного дня по обіді «Ліфт на 13-й поверх» повернувся додому. Його ніхто не зустрічав. Промоклі галявини Коло-парку стояли порожні, тільки співробітники відділу переробки вирубували останні дерева. Але гільдія інженерів була попереджена про повернення Валентайна, і коли великий повітроплав з’явився під дощем, підсвіченим посадковими маяками, вони побігли назустріч. Інженери бігли до нього з мокрими від дощу голомозими головами і відблисками посадкових вогнів на лискучих плащах.
Кетрін через вікно спальні дивилася, як повітроплав підтягнули до місця посадки, а збуджені інженери зібралися неподалік. Люк відчинився, і Маґнус Кром у супроводі слуги, що тримав над ним білу гумову парасольку, зробив крок назустріч. Батько спустився по трапу. Його нескладно було впізнати навіть з такої відстані — за зростом, впевненою ходою і майорінням його плаща.
Кетрін охопили суперечливі почуття, а серце готово було розірватися від суму і гніву. Вона згадала, як мріяла першою привітати його, щойно він ступить на борт міста. Тепер вона не була певна, чи зможе взагалі з ним розмовляти.
Крізь скло, вкрите краплями дощу, вона бачила, як він говорить до Крома, киває і сміється. Його обступив натовп у білих плащах, а потім він покинув лорд-мера і поквапився до палацу Кліо — напевне, збентежений тим, що донька не чекала його на пристані.
На якусь мить вона запанікувала і хотіла сховатися, але поруч був Пес, що додавав їй упевненості. Кетрін зачинила віконниці з черепахових панцирів і стала чекати. Невдовзі вона почула батькові кроки на сходах і стукіт у двері.
— Кейт? — почувся приглушений голос. — Кейт, ти у себе? Я розповім тобі про свої пригоди! Я щойно повернувся із засніженого Шань-Ґуо і маю для тебе безліч історій! Кейт! Усе гаразд?
Вона прочинила двері. Він стояв на сходовому майданчику, наскрізь промоклий, а його усмішка згасла, коли він побачив її змучене, невиспане обличчя.
— Кейт, з тобою все добре! Я повернувся!
— Бачу, — сказала вона. — Але все не добре. Краще б ти згинув у горах.
— Що?
— Я все про тебе знаю, — відрізала вона. — Я з’ясувала, що ти вчинив з Естер Шоу.