Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 37)

— Він більше мені не батько, — гірко промовила Кетрін і зрозуміла, що каже це серйозно. Вона щосили притислася до Бевіса, немовби він був рятівним колом, що витягне її з трясовини страждання й провини. — Батько працює на Крома. Саме тому МЕДУЗУ слід знешкодити, розумієш? Я повинна виправити все, що він накоїв...

Повернувся Нанкерроу з двома бляшаними горнятками чаю.

— Ой! Гм-м! Ага! — пробурмотів він, збентежений видовищем двох юних друзів в обіймах. — Тобто... так. Документи. Мушу йти. Повернуся за годину-дві. Працюйте, Под...

На виході він ледь не перечепився через гладкого підмайстра третього класу, що мив підлогу за дверима сховища.

— Заради Квірка, Мелліфант! — пролунав його голос. — Можна не лізти під ноги?

Але Герберт Мелліфант не міг не лізти під ноги. Відколи його понизили, він шукав можливості пролізти назад у перший клас. За кілька днів до того його увагу привернув цей Под — незнайомець, що так люб’язно спілкувався зі старшими гільдійцями, гуляв з дочкою старшого історика, вдягався як підмайстер, але не спав з іншими у гуртожитку і не ходив на уроки. З витріщайок розповідали, що гільдія інженерів і досі шукає тих, хто проник на таємні збори, і Мелліфант запідозрив, що доктор Вамбрейс може зацікавитися помічником Нанкерроу. Щойно старий зник з поля зору, він відставив швабру з відром і знову притулився до дверей.

— ...протирухівці не можуть захиститися, — казала Кетрін. — Завданням батька було шпигувати за їхніми містами і знищити повітряний флот. Ось чому тепер усе залежить від нас.

— Що кажуть історики? — спитав Бевіс.

Кетрін знизала плечима.

— Вони надто налякані, щоб нам допомагати. Але я можу зробити все сама, це напевне. Я знайду батька, скажу, що пробачаю йому і піду з ним на прийняття до Крома, де удаватиму щасливу й безтурботну. А поки всі вихвалятимуть мудрість Крома та їстимуть ковбаски на шпажках, я вислизну, дізнаюся, де МЕДУЗА, і розіб’ю цю штукенцію. Як гадаєш, це можна зробити молотком? Я знаю, де Аркенґарт тримає ключі від двірницької комори. Там має бути молоток чи лом. Може, краще ломом?

Вона засміялася, і Бевіс здригнувся від того божевільно-надривного реготу. Вона боялася, що він скаже їй облишити той задум, бо з нього нічого не вийде... і торкнулася його щоки, спаленілого вуха, пульсуючої жилки на шиї. Бевіс зглитнув.

— Бомбою, — сказав він.

— Що?

— МЕДУЗА завелика — напевне, як половина собору Святого Павла. Щоби пошкодити її, потрібна вибухівка.

Він дивився на неї з переляком, але його очі збуджено блищали.

— Прибиральники користуються засобом, що містить азот. Якщо змішати його з рідиною для реставрації картин, яку має доктор Нанкерроу, і встановити таймер...

— Звідки ти все це знаєш? — спитала приголомшена Кетрін, якій навіть не спадало на гадку підірвати машину.

— Основи хімії, — знизав плечима Бевіс. — Я пройшов курс у навчальній лабораторії.

— То ваші тільки про це й думають? — прошепотіла вона. — Як створити бомбу і щось підірвати?

— Ні, ні! — заперечив він. — Але наука може і творити, і руйнувати. Кейт, якщо хочеш, я зроблю бомбу, яку можна буде покласти у сумку. Якщо зможеш пробратися туди, де стоїть МЕДУЗА, залишиш її поруч із комп’ютерним мозком, встановиш таймер і втечеш. А через пів години...

За стіною Мелліфант щільніше притуляє до дверей вухо, схоже на білястого слимака.

Швидше, швидше й швидше. Завзятість лорд-мера заразила собою все місто. Поршні у моторному відсіку ходять в унісон із биттям його серця; колеса і гусениці біжать зі швидкістю його думок — дедалі ближче до Стіни і нового розділу великої історії Лондона.

Валентайн до вечора шукав Кетрін у парку, відривав приятелів від вечері: зазирав у високі французькі вікна у закривавленому одязі і питав:

— Моя дочка у вас? Хто-небудь бачив її?

Тепер він міряє кроками вітальню у палаці Кліо, і поки вода стікає з чобіт на брудний килим, він намагається прогнати з тіла вологий холод парку і не менш холодний страх — з думок.

Нарешті він чує кроки на гравійній доріжці, потім у вестибюлі, а за мить у дверях з’являється П’юсі — такий же промоклий і нещасний, як і його патрон.

— Я вистежив її, шефе! Вона у музеї. Старий Крібер, адміністратор, каже, що вона останнім часом постійно сидить там...

— Веди мене до неї! — кричить Валентайн.

— Точно, шефе? — П’юсі старається не дивитися на збуджене, заплакане обличчя свого патрона і втуплюється собі під ноги. — Може, краще поки що залишити її саму? У музеї безпечно, а їй треба все обмізкувати. Про мене, рано чи пізно схаменеться й повернеться.

Валентайн падає у крісло, а старий авіатор тихенько рухається кімнатою і по черзі вмикає лампи. Надворі потроху сутеніє.

— Я відполірував ваш меч і підготував найкраще вбрання, — тихо доповідає П’юсі. — Сьогодні прийняття у лорд-мера, не забули? Краще не запізнюватися.

Валентайн киває і дивиться на свої руки з довгими, тонкими пальцями.

— П’юсі, скажи — навіщо я роками вплутувався у його махінації? Навіщо мені здалася ця МЕДУЗА?

— Не можу знати, сер...

Він зітхає, підводиться і йде у гардеробну. Він заздрить принциповості Кейт, яка легко визначає, де добро, а де — зло. Він хотів би мати мужність опиратися Крому, як вона того хоче, але вже запізно, запізно, запізно.

Тим часом Кром відривається від вечері (овочеве пюре і м’ясний сурогат зі збалансованим вмістом білків, вуглеводів і вітамінів), дивиться на тремтливого підмайстра-історика, якого Вамбрейс привів до нього в кабінет, і каже:

— Підмайстре Мелліфант, я так розумію, ви хочете щось нам розповісти?

32 ЧАДЛІ ПОМРОЙ ПРИХОДИТЬ НА ПОМІЧ

Виявилося, вона здатна тримати себе в руках. Ще недавно їй кортіло тільки скрутитись у ковтюшок у кутку і сконати від печалі, але тепер усе було гаразд. Вона згадала свої емоції після смерті мами: приголомшливий удар, а потім подив, бо життя продовжується. А тепер поруч були Пес і Бевіс.

— Кейт, потрібен ще один прогонич — такий самий, тільки довший...

Вона вважала Бевіса Пода хоч і приємним, але незграбним і ні до чого не придатним хлопцем, що потребував нагляду, а історики, схоже, поділяли її точку погляду. Але того дня вона переконалася, що він значно розумніший за неї. Вона спостерігала, як він працює, згорбившись поруч із переносним аргоновим світильником у куточку галереї транспорту, як він ретельно відмірює чистильний порошок і рідину для очищення картин. Тепер він збирав таймер з мідного дроту, що його використовували для вішання картин, і деталей приладового щитка старовинного «жука», і облаштовував усе це у сумці, яку вона принесла.

— Кейт, прогонич.

— Ой, так...

Вона порилася у купі деталей, що лежали поруч на підлозі, знайшла те, що він просив, і простягнула йому. Відтак глянула на годинник. Була вже восьма. Скоро їй доведеться повернутися у палац Кліо, фальшиво усміхнутися, вибачитися перед батьком за ганебну поведінку і попроситися з ним на прийняття у лорд-мера.

— Ось, — сказав Бевіс і простягнув їй сумку. — Готово.

— Не схоже на бомбу.

— Так у тому то й задум, нетямо! Дивись!

Він відкрив сумку і показав згорток з червоною кнопкою, яку треба було натиснути, щоб активувати годинниковий механізм.

— Вибух буде не надто сильний. Але якщо залишиш його неподалік від того комп’ютера...

— Я щось придумаю, — запевнила вона, забираючи в нього сумку. — Я донька Валентайна. МЕДУЗА має бути знищена моїми руками.

Він мав пригнічений вигляд, і їй здалося, що йому шкода приносити в жертву прекрасну старовинну техніку, предмет захоплення всіх інженерів.

— Мені час іти, — сказала вона.

— Знаю. Я би хотів піти з тобою.

Вона обійняла його, притиснулася обличчям до його обличчя, губами до його губ, і відчула, як він тремтить і без кінця гладить її волосся. Пес тихо рикнув, злякавшись, що втрачає любов Кетрін, і скоро залишиться покинутим, як забуті м’які іграшки на полицях її спальні.

— О, Бевісе, — з тремтінням прошепотіла Кетрін, відірвавшись від нього. — Що з нами буде?

Тут вони почули віддалені крики, що відбивалися луною на сходах унизу. Слів було не розібрати, але вони одразу зрозуміли: тут щось не так. У музеї ніхто й ніколи не кричав.

Пес загарчав гучніше. Він побіг до дверей, вони — за ним, тихенько прокравшись на сходовий майданчик. Вони пильно вдивлялися вниз, у темряву, куди спіраллю бігли сходи і виблискували бронзові поручні. Їхні розпаленілі обличчя кусав холодний протяг. Знову крики, потім стук і грюкіт, немовби щось упало. Внизу вигулькнули вогні ліхтарів і долинув голос Чадлі Помроя:

— Це свавілля! Наруга! Ви вриваєтеся у приміщення гільдії істориків!

Виляскуючи гумовими чобітьми, сходами підіймався загін служби охорони інженерів, вогні ліхтарів спалахували на їхніх плащах і блискучих рушницях. Наверху вони сповільнилися, коли побачили блиск очей Пса, який прищулив вуха і гарчав, готуючись кинутися на них. Хтось підняв зброю, і Кетрін схопила Пса за нашийник з криком:

— Він безпечний, просто злякався. Не стріляйте...

Але вони все одно застрелили його — тихенько клацнули рушниці, кулі відкинули Пса на стіну, він ударився об неї, дзявкнув, а потім у моторошній тиші його тіло глухо впало на підлогу. У мерехтливому світлі ліхтарів кров здавалася чорною. Кетрін перехопило подих. Її руки й ноги тремтіли, і вона не могла нічого з цим вдіяти. Вона не могла поворухнутися, навіть якби й хотіла, але чийсь грубий голос з темряви скомандував: