Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 39)

— Вибачте, Чадлі.

— Усе гаразд, міс Поттс, — Помрой поплескав її по плечу так, що вона ледь не впала. — Не переживайте, Кетрін. Ми візьмемо цих дияволів на себе, а ви проникнете на верхній рівень котячим лазом.

— Що це? — спитала Кетрін.

— Дещо таке, про що знають історики, а всі інші — забули, — сказав Помрой з широкою усмішкою. — Старі сходи, які залишилися з перших днів Лондона, коли ліфтова система була ще ненадійною. Вони ведуть з третього на верхній ярус через музей. Готові до подорожі?

Вона не була готова, але згідливо кивнула.

— Я піду з нею, — сказав Бевіс.

— Ні!

— Ні, справді, Кейт. Я готовий.

Він перевертав мертві тіла інженерів у пошуках плаща, не надто подірявленого кулями, а знайшовши, заходився розстібати гумові ґудзики.

— Якщо інженери зустрінуть тебе саму, то здогадаються, що сталося, — пояснив він. — Але якщо я буду з тобою, то подумають, що я тебе заарештував і супроводжую.

— Він має рацію, Кейт, — кивнув Помрой, а Клайті Поттс тим часом допомогла молодому інженеру вдягнути плащ і стерла краєм мантії найбільші плями крові.

Він подивився на годинник.

— Пів на дев’яту. По витріщайці передали, що МЕДУЗА спрацює о дев’ятій. У вас достатньо часу, щоб втілити задумане. Але йдіть негайно — поки інженери не повернулися з підкріпленням.

33 ВИНО, ЗАКУСКИ І СВІТАНОК НОВОЇ ДОБИ

На борту «Дженні Ганівер» усе нагадувало про Анну Фенґ: сліди помади на брудному кухлику, відбиток її тіла на незастеленому ліжку, недочитана книга у кабіні з закладкою на сторінці 205. В одній із шухляд Естер знайшла скриню, повну грошей, і не лише бронзових монет, а й срібних соверенів — грошей було більше, ніж вони з Томом бачили за все життя.

— Вона була багата! — прошепотіла Естер.

Том розвернувся у пілотському кріслі і витріщився на гроші. Дорогою з Шань-Ґуо від не відчував жодних докорів сумління — вони забрали повітроплав, щоб завершити те, заради чого міс Фенґ віддала життя. Але тепер, коли Естер тримала в руках цілі жмені монет, він почувався крадієм.

— Хай там як, — сказала вона, стукнувши віком скрині, — їй вони вже не знадобляться. І нам також, бо ми, найімовірніше, незабаром приєднаємося до неї. — Вона звела очі на Тома. — Якщо тільки ти не передумав.

Він похитав головою, хоча гнів, який охопив його кілька годин тому, трохи втишився, — поки він опановував керування повітроплавом і вів його на захід мінливою гірською атмосферою. Страх повернувся, він згадав про Кетрін і замислився, що буде з нею після смерті батька. Але бажання змусити Валентайна заплатити за все, що він накоїв, не минало. Він взявся шукати по рації сигнал лондонського радіомаяка, а Естер нишпорила по шухлядах, доки не знайшла важкий чорний пістолет і ніж з тонким, довгим лезом.

Лише на один вечір палату верховної лондонської ради прикрасили ліхтарики, а розвішані плакати надають їй святкового вигляду Очільники великих і малих гільдій жваво спілкуються, бродять серед оббитих зеленою шкірою лавок, обговорюють нові мисливські угіддя і час від часу поглядають на годинники, адже наближається мить, коли МЕДУЗА має завдати удару Між них бігають інженери-підмайстри і розносять експериментальні закуски, приготовлені відділом наглядача Німмо. Вони коричневого кольору і мають доволі специфічний смак, зате нарізані ідеальними геометричними формами.

Валентайн проштовхується через натовп до Крома і його свити — клиноподібного угруповання у білих плащах, оточеного чорними фігурами мисливців. Він хоче дізнатися в лорд-мера, що сталося з агентом, якого він відправив на пошуки Естер Шоу. Валентайн маневрує серед них, відводить за лікоть розкішно вбраних помічників і чує уривки їхніх розмов.

— Гляньте, Валентайн! Щойно з Шань-Ґуо!

— Кажуть, він підірвав увесь повітряний флот Ліги.

— Яке розкішне частування!

— Валентайн! — кричить лорд-мер, коли дослідник, нарешті, наближається до нього. — Саме тебе ми й чекали!

Його голос звучить майже радісно. Позаду вишукувалися генії, завдяки яким МЕДУЗА повернулася до життя: доктор Чандра, доктор Чабб, доктор Вісмер Сплей і, звісно, докторка Твікс, яка безглуздо посміхається і робить реверанс, вітаючи Валентайна з вдалим відрядженням у Шань-Ґуо. Ще далі стоять мисливці, з ніг до голови у чорному, і нерухомі, наче статуї. Валентайн киває на них.

— Бачу, ви не марнували фрагментів старих мисливців, що я знаходив.

— Саме так, — погоджується лорд-мер з холодною посмішкою. — Це новий вид оживлених. Вони стануть слугами і воїнами у новому світі, що його ми створимо. Дехто з них працює вже просто зараз — внизу, у музеї.

— У музеї?

— Так, — Кром лукаво стежить за його реакцією. — Серед твоїх істориків є зрадники, Валентайн. Озброєні зрадники.

— Вони застосовують силу? Але там Кейт! Я повинен піти по неї!

— Це неможливо, — відрубує лорд-мер і хапає його за руку. — Другий ярус перекрито. Музей оточений мисливцями і службою безпеки. Але не хвилюйся. Вони мають інструкції не завдавати шкоди твоїй доньці. Скоро Ті приведуть сюди. Я дуже хочу, щоб вона подивилася, як працює МЕДУЗА. І ти також, Валентайн. Стій тут.

У раптовій тиші Валентайн дивиться на нього, на завмерлі обличчями інших відвідувачів.

— Цікаво, кому ти насправді відданий? — задумливо промовляє Кром. — Лондону чи доньці? Стій тут.

«Стій тут». Наче він собака. Валентайнова рука тягнеться до руків’я меча, але він знає, що не оголить його. Правда ж полягає в тому, що йому страшно, а всі його пригоди й експедиції — то лише спроби приховати від себе правду: він — боягуз.

Валентайн тремтить, але широко всміхається і кланяється.

— Ваш покірний слуга, лорд-мере.

Кетрін сотні разів проходила повз ті двері у стіні біля зали природознавства, і жодного разу не помічала їх. Коли Помрой відімкнув і відчинив їх, вона почула дивне стугоніння вітру у довжелезній шахті і гуркіт міських двигунів. Помрой простягнув Бевісу ключ і ліхтар.

— Хай щастить, містере Под. Удачі, Кейт...

Десь у нього за спиною пролунав глухий вибух, і з вітрин посипалися уламки скла. — Вони тут, — сказав Помрой. — Я мушу повертатися.

— Ходімо з нами! — заблагала Кетрін. — Вам буде безпечніше на верхньому ярусі, серед натовпу...

— Це мій музей, міс Валентайн, — нагадав він, — і я залишуся тут. Я вам тільки заважатиму.

Вона обійняла його, притиснулася обличчям до мантії і вдихнула запах пилюки і люлькового тютюну.

— Ваш нещасний музей!

— Навряд чи інженери дозволили б нам і надалі зберігати експонати, — знизав плечима Помрой. — А так ми хоч спробуємо захистити їх.

— Ви зможете їх здолати...

— Так, — сумно всміхнувся історик. — Ми не раз перемагали у міжгільдійському футбольному чемпіонаті. Звісно, тоді вони були без мисливців і зброї...

Він узяв її за підборіддя й уважно подивився в очі.

— Зупиніть їх, Кетрін. Вставте їм палицю в колесо.

— Спробую, — пообіцяла вона.

— До скорої зустрічі, — твердо сказав він і, піднявши мушкетон, зробив крок назад. — Ви успадкували дар свого батька: люди йдуть за вами. Гляньте, як ви нас розрухали!

Він зачинив за ними двері, і вони почули ревіння гармати й тріскотіння стрілецької зброї, що ставало дедалі ближчим, впереміш зі слабкими криками.

— Глянь! — сказав Том.

Вони летіли високо, серед поодиноких хмарин, і він дивився на Лондон, що замрів удалині.

— Глянь!

Місто здавалося більшим, ніж він пам’ятав, і значно бридкішим. Дивно було згадувати, що живучи там, він вірив витріщайкам, які розповідали про витончені контури міста і його ідеальну красу. Тепер він бачив, яке воно потворне — не краще за інші міста, просто більше: грозові хмари диму, відрижки димарів — хвиля темряви, що котилася до гір, з білими віллами високого Лондона, що застигли на верхівці, немов яхти. Він більше не сприймав це місто як домівку.

— Глянь... — повторив він.

— Бачу, — сказала Естер і стала поруч. — На верхньому ярусі щось відбувається. Вогні немов на ярмарку. Томе, саме там треба шукати Валентайна. Мабуть, МЕДУЗА готується до пострілу!

Том кивнув з відчуттям провини, що переслідувало його щоразу, коли згадувалася МЕДУЗА. Він знав, що якби міс Фенґ була тут, вона б вигадала план знешкодження старовинної зброї, але сам він не знав, що робити. Завдання здавалося йому надто складним, надто грандіозним, надто страшним. Їм з Естер краще зосередитися на тому, що має значення для них, а світ нехай сам про себе подбає.

— Він там, унизу, — прошепотіла дівчина. — Я його відчуваю.

Том не хотів наближатися — побоювався, що лорд-мер міг доручити стежити за небом, або ж підняти кораблі-розвідники. Він потягнув важіль, відчув поштовх, і повітроплав повільно підкорився його команді — піднявся вище. Лондон перетворився на пляму світла, а він спрямував «Дженні» на південь і почав рухатися колом.

Вони піднімались у темряві, ліхтарик в руках Бевіса Пода висвітлював однакові металеві сходинки. Їхні тіні повзли по стінах шахти. Вони майже не розмовляли, натомість прислухалися до рівного дихання одне одного, раді, що йдуть разом. Кетрін постійно оберталася, сподіваючись побачити Пса.

— П’ятсот сходинок, — прошепотів Бевіс, коли вони зупинилися на вузькому сходовому майданчику. Він посвітив ліхтариком перед собою. Сходи підіймалися вгору нескінченною спіраллю.

— Це, напевно, перший ярус. Ми на пів дороги.

Кетрін тільки кивнула. Вона так захекалася, що не могла вимовити ні слова, але була надто напружена, щоб хоч трохи перепочити. Прийняття лорд-мера нагорі, мабуть, у самісінькому розпалі. Вона пішла далі, хоча коліна заклякли, кожний вдих холодного повітря відлунював болем у горлі, а сумка неприємно била по стегну.