Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 40)

Естер дивилася в ілюмінатор повітроплава на Безкрай, що проносився внизу, метрів за тридцять, пошрамований такими самими ідеально прямими траншеями, як ті, куди вони з Томом впали у день знайомства. А попереду горіли червоним задні ліхтарі Лондона — Том вів повітроплав у хмарі отруйного туману з міських вихлипів. Вона бачила, що він вже призвичаївся керувати, і подумала, що, на жаль, його план навряд чи спрацює.

Затріщала рація. Лондонська доково-портова служба вимагала їхній розпізнавальний код.

Том перелякано озирнувся на Естер, але вона знала, що робити. Вона підійшла до рації, натиснула кнопку передавача і швидко промовила, спотворюючи слова, немов через радіоперешкоди:

— Лондонський повітроплав GE47, — то був номер, який вона почула з гучномовця в Аерогавані кілька тижнів тому — Повертаємо Шрайка в Інженерій.

Рація щось бевкнула у відповідь, але вона вимкнула її. Чорний смог липнув до ілюмінаторів, краплі конденсату збиралися на склі і повзли вниз, лишаючи по собі звивисті смужки.

— Я кружлятиму навколо міста двадцять хвилин, а потім підберу тебе, — сказав Том. — Ти матимеш доволі часу, щоб знайти Валентайна і...

— Через двадцять хвилин я вже буду мертва, Томе, — відповіла вона. — Забирайся звідси, забудь про мене.

— Я повернуся...

— Мене вже не буде.

— Я все одно повернуся...

— Нема сенсу, Томе.

— Я повернуся і заберу тебе.

Естер глянула на нього і побачила сльози на його очах. Він плакав. Він оплакував її, адже знав, що вона спускається в пекло, і він більше її не побачить. Їй здалося дивним і зворушливим, що він так переживає.

— Томе, якби ж... Томе, шкода, що... — сказала вона, вичавила з себе ще кілька уривчастих фраз, і нарешті замовкла, адже сама не розуміла, що намагається сказати. Вона просто хоче, щоб Том знав: він — найкраще, що сталося з нею.

У бурхливій темряві спалахнув вогник, потім — інший. Вони летіли повз третій ярус, впритул до нього. Потім з’явився другий ярус, де на оглядовому майданчику стояли люди й дивилися на них, потім — Коло-парк з розвішаними між дерев ліхтарями. Том почаклував над важелями, і «Дженні» рушила вперед, над дахами Найтсбріджа, до кормової частини верхнього ярусу. Том швидко глянув на Естер. Вона хотіла обійняти його, поцілувати, зробити хоч щось, але на те вже не було часу.

— Томе, бережи себе! — випалила вона, а потім смикнула важіль у положення «Відчинено» і стрибнула через люк, саме коли повітроплав пролітав над краєм верхнього ярусу.

Вона вдарилася об палубу і кілька разів перекотилася. «Дженні Ганівер» швидко віддалилася, освітлена вогняними слідами ракет, що їх запустила протиповітряна батарея на даху Інженерію. Ракети не влучили, повітряне судно розтануло у темряві, і вона залишилася сама, затаївшись у тінях.

— Один повітроплав, лорд-мере, — доповідає схвильований інженер з мушлею-навушником у вусі. — Він полетів, але, схоже, висадив когось.

— Протирухівці на верхньому ярусі? — киває лорд-мер так, немов то була звична справа. — Зрозуміло. Докторко Твікс, чудова нагода випробувати ваші нові моделі.

— Ой, божечки! — вискотить жінка і на радощах навіть упускає тарілку з канапками. — Ходімо, ціпоньки мої! Ходімо!

Мисливці як один вишиковуються і йдуть за нею до виходу, а відвідувачі проводжають їх захопленими поглядами.

— Взяти їх живими! — кричить навздогін Кром. — Вони повинні стати свідками головної події.

34 ЯК ЗАПУСКАТИ ФЕЄРВЕРКИ

Том витер сльози і зосередився на керуванні — він повів «Дженні» геть від Лондона, вгору. Тепер він уже не боявся. Це було чудово — нарешті робити щось корисне, і було чудово керувати цією велетенською, прекрасною машиною. Він розвернув її на схід, спрямувавши ніс до останнього спалаху дня на вершині Чжан-Шаню. Він рухатиметься колом упродовж двадцяти хвилин. Здавалося, десять уже минуло, але Том звірився з хронометрами, і виявилося, що Естер зістрибнула менше ніж дві хвилини тому. Аж раптом...

Стрімкий блискучий предмет врізався у гондолу, і вибух викинув хлопця з крісла. Він вчепився в опору і побачив, як папери, фрагменти панелі управління, шматки кабелів, вівтар з фотографіями й стрічками і недочитана книжка міс Фенґ вилітають, немов незграбні пташки, через рвану діру, що утворилася у фюзеляжі. Вікна розлетілися на друзки, і Том опинився у вихорі з мерехтливих уламків скла.

Він визирнув через розбитий ілюмінатор, щоб дізнатися, чи не зайнявся балон. Вогню не було видно, але він помітив велетенську чорну тінь — посріблений місячним сяйвом броньований повітроплав. То був «Ліфт на 13-й поверх», що переможно попрямував у напрямку Шань-Ґуо, щоб розвернутися і, повернувшись назад, покінчити з ним.

Маґнус Кром дивиться, як його гості юрбляться на майдані і вдивляються у спалахи повітряного бою за хмарами. Він дивиться на годинник.

— Докторе Чандра, докторе Чабб, докторе Сплей, нехай МЕДУЗА скаже своє слово. Валентайн, ходімо з нами. Думаю, тобі цікаво подивитися, що ми зробили з твоєї знахідки.

— Кром, — каже дослідник, — я маю дещо сказати...

Заінтригований лорд-мер здіймає брову.

Валентайн вагається. Він обмірковував свої слова упродовж усього вечора, бо знав, що саме цього хотіла би Кетрін. Тепер, дивлячись у крижані очі лорд-мера, він втрачає рішучість і затинається.

— Чи варто воно того, Кром? — нарешті вимовляє він. — Знищити Щит-стіну не означає знищити Лігу. У них є інші оплоти, доведеться підкорити сотні фортець, покласти тисячі життів. Невже нові мисливські угіддя варті цього?

Люди, що стоять поруч, приголомшено перешіптуються. Кром спокійно каже:

— Вже запізно вагатися, Валентайн. Не переймайся. Докторка Твікс збудує цілі армії мисливців, а цього більш ніж достатньо, щоб здолати спротив дикунів-протирухівців.

Він збирається йти, але Валентайн знову стає перед ним.

— Подумайте, лорд-мере, чи надовго вистачить нам цих мисливських угідь. На тисячу років? На дві? Настане день, коли здобичі не залишиться, і Лондону доведеться зупинитися. Може, варто просто прийняти це як факт і зупинитися зараз, поки знову не загинули безневинні люди? Нехай МЕДУЗА і ваші відкриття працюють у мирному руслі...

Кром посміхається.

— Вважаєш мене недалекоглядним? — питає він. — Плани гільдії інженерів більш далекосяжні, ніж ти собі уявляєш. Лондон ніколи не зупиниться. Рух — це життя. Коли буде поглинуто останнє мандрівне місто і зруйновано останнє нерухоме поселення, ми почнемо рити. Ми збудуємо велетенські двигуни, що живитимуться енергією земного ядра, і зсунемо планету з орбіти. Ми поглинемо Марс, Венеру й астероїди. Ми поглинемо саме Сонце й полетимо у глибини космосу. Через мільйон років Лондон так само рухатиметься, але полюватиме не на міста, а на інші світи!

Валентайн іде за ним до дверей і далі, через майдан перед собором Святого Павла. «Кетрін має рацію, — думає він. —Лорд-мер геть з’їхав з глузду! Чому я не поклав край цьому задуму, коли ще мав можливість?

За хмарами вибухають ракети, а потім обличчя людей освітлює вибух повітроплава, і натовп протяжно охкає.

А Естер Шоу припадає до підлоги біля краю ярусу, коли поруч з’являється оживлений, чиї зелені очі вивчають стіни і палуби, а випущені сталеві кігті повільно ворушаться.

Котячий лаз закінчився круглою кімнаткою з металевими дверима і трафаретними цифрами на вологих стінах. Бевіс встромив ключ у замкову щілину, і Кетрін почула, як він прокручується. По периметру дверей з’явилося світло, а потім пролунали голоси — довгий тремтливий зойк.

— Ми у провулку біля майдану Отченаш, — сказав Бевіс. — Цікаво, чому вони так радіють?

Кетрін вийняла годинник і піднесла його до смужки світла, що линуло крізь щілину.

— За десять хвилин дев’ята, — сказала вона. — Очікують побачити, на що здатна МЕДУЗА.

Він обійняв її наостанок і швидко, сором’язливо прошепотів:

— Я кохаю тебе!

Потім він пропустив її до дверей і вийшов услід, вдаючи, що супроводжує. Йому стало цікаво, чи вимовляв хтось з інженерів такі слова. Чи відчував хтось те саме, що відчуває він, коли Кетрін поруч?

Том пробирався через уламки у розтрощеній гондолі «Дженні». Світло згасло, а очі йому заливала кров з розбитого лоба. Біль у зламаних ребрах накочувався запаморочливими хвилями, і йому кортіло тільки лягти, заплющити очі і спочивати. Натомість він взявся за важелі, молячись усім відомим йому богам, щоб ті спрацювали. На щастя, коли він клацнув перемикачем, на панелі приладів піднявся приціл. Том протер очі і побачив у перехресті грізний привид «Ліфта на 13-й поверх», який щохвилини ближчав.

Том щосили наліг на важіль пуску ракет, відчув, як затремтіла підлога, а за мить ракети з вереском вирвалися з контейнерів під гондолою. Вони врізалися в ціль зі сліпучим спалахом, але коли Том протер очі, щоби прогнати зблиски, то побачив, що чорний повітроплав досі у повітрі, позаяк ракети тільки подряпали його броньований балон, і тоді він усвідомив, що йому кінець.

Але він усе одно виграв трохи часу, адже ракетомети правого борту «Ліфта» пошкоджені, тому йому доведеться облетіти «Дженні», щоб повернутися до неї лівим бортом. Том намагався заспокоїтися і подумати про Кетрін, щоб забрати спогад про неї у безсонячний край, але вона вже давно йому навіть не снилася, і він забув, як вона виглядає. Йому явилося тільки обличчя Естер, тому він подумав про неї і про все, що вони пережили разом, як він обіймав її вчора на Щит-стіні, як пахло її волосся і яким теплим було її міцне, худорляве тіло під драним пальтом.