Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 42)
— Акумулятори заряджені, — сказав хтось.
— Ось, Валентайн! — вигукнув Кром і поклав кістляву руку батькові на плече. — Ми готові творити історію.
— Кром, там пожежа...
— Пограєшся в пожежника потім, — перервав його лорд-мер. — Якщо МЕДУЗА постраждала внаслідок вогню, треба знищити Щит-стіну негайно.
У соборі повисла тиша, чутно було тільки клацання пальців Сплея по клавіатурі. Інженери захоплено дивилися на ліс спіралей, в яких утворювалися дивні хвилі світла, що зі слабким комашиним дзижчанням текли вгору, до розверстого купола. Кетрін здалося, що вони не до кінця розуміють, як працює пристрій, що його привіз їм батько. Він викликав у них такий самий трепет, як і в неї.
Якби вона тієї ж миті кинулася вперед, активувала бомбу і жбурнула її в той старовинний комп’ютер, все могло би змінитися. Але як? Батько стояв просто перед тією штукою, і скільки б разів вона не казала, що він більше їй не батько, і скільки б не вважала, що його життя — ніщо у порівнянні з тисячами тих, хто мав загинути у Батмунх-Ґомпі, вона все одно не могла змусити себе завдати йому шкоди. Вона провалила справу. Кетрін звела голову до склепінчастої стелі і подумки спитала: «Що мені робити? Навіщо ти привела мене сюди?»
Але Кліо не відповідала.
Кром ступив до клавіатури.
— Хай МЕДУЗА дізнається координати цілі, — наказав він.
Пальці Сплея затанцювали над клавішами, вводячи довготу й широту Батмунх-Ґомпи.
— Ціль знайдено, — оголосив механічний голос, що лунав з жолобчастих гучномовців над головою Сплея. — Відстань — сто тридцять миль, і скорочується. Код дозволу — «Омега».
Доктор Чабб дістав стос цупких пластикових аркушів — ламінованих сторінок стародавніх документів. Через пластик виднілися нечіткі рядки цифр, немов комахи у бурштині, і він гортав їх, доки не знайшов потрібний, а тоді показав його Сплею.
Але не встиг Сплей ввести код, як біля входу почувся збентежений гамір. З’явилася докторка Твікс у супроводі мисливців.
— Вітаю всіх! — процвірінькала вона і побігла через неф, жестом наказавши своїм створінням іти вслід. — Лорд-мере, подивіться, що знайшли мої маленькі розумники! Справжня, жива протирухівка, як ви й просили. Шкода тільки, що така потворна...
— Код дозволу — «Омега», — повторила МЕДУЗА. Механічний голос, звичайно ж, не змінився, але Кетрін здалося, що в ньому з’явилися нотки нетерпіння.
— Замовкни, Твікс! — рявкнув Маґнус Кром, що дивився на прилади, але всі інші обернулися і побачили, як один з мисливців піднявся на поміст і пожбурив свою ношу лорд-меру під ноги.
То була Естер Шоу зі зв’язаними руками, безпорадна, мовчазна й нерухома, досі здивована, що її не вбили на місці. Побачивши Ті спотворене обличчя, люди на помості завмерли, немовби її погляд перетворив їх на камінь.
— Велика Кліо! — прошепотіла Кетрін, яка вперше побачила, що накоїв батьків меч. А коли вона перевела погляд з обличчя Естер на батькове, то злякалася ще більше. З нього зникли всі знайомі риси і залишилася сіра маска — майже не людська і ще страшніша за лице дівчини. Мабуть, саме з таким виразом він подивився на Естер після того, як вбив Ті матір. Вона знала, що буде далі — навіть до того, як він вихопив меча з піхов.
— Ні! — закричала вона, усвідомивши, що він хоче вчинити, але в роті пересохло, і Ті голос зірвався на шепіт. Раптом вона зрозуміла, навіщо богиня привела її туди, і як спокутувати батьків злочин. Вона кинула непотрібну вже сумку і побігла сходами вгору. Естер відступила назад, піднявши перед собою зв’язані руки, щоб захиститися від батькового удару, але Кетрін з’явилася між ними так швидко, що поставила себе під удар. Меч проштрикнув її наскрізь, і вона відчула, як руків’я вперлося їй у ребра.
Інженери ахнули. Докторка Твікс скрикнула з переляку. Навіть Кром збентежився.
— Код дозволу — «Омега», — знову повторила МЕДУЗА, так наче нічого не сталося.
— Ні, — без кінця повторював Валентайн і хитав головою, наче не міг зрозуміти, як його дочка опинилася тут і чому його меч у неї в грудях. — Ні, Кейт!
Він відступив крок і висмикнув клинок.
Кетрін дивилася, як він виходить з її тіла. Це виглядало комічно, наче безглуздий розіграш. Вона не відчувала болю, але з дірки у блузці на підлогу текла кров. Вона відчула запаморочення. Естер хотіла допомогти, але Кетрін її відштовхнула.
— Батьку, облиш її, — сказала вона і, зробивши два непевні кроки, впала на клавіатуру доктора Сплея. Вона вдарилася об неї головою, і екран витріщайки заповнив беззмістовний набір зелених символів. Батько підхопив доньку й обережно поклав на підлогу.
— Введено неправильний код, — промовила штучним голосом МЕДУЗА.
На екрані з’являлися нові рядки цифр. У плутанині кабелів щось із тріском вибухнуло.
— Що відбувається? — заверещав доктор Чабб. — Що вона робить?
— Вона відхилила наші координати, — ахнув доктор Чандра. — Але енергія росте...
Інженери кинулися по місцях, хтось перечепився ногою через Кетрін, що так і лежала на підлозі, поклавши голову батькові на коліна. Вона не звертала на них уваги і безперестанку дивилася на обличчя Естер, немов бачила себе у розбитому дзеркалі. Кетрін усміхнулася, рада, що нарешті зустріти єдинокровну сестру, і думала, чи зможуть вони подружитися. Вона почала гикати, і з кожним гиком у роті з’являлася кров. Тілом ширився якийсь німотний холод, а тоді вона відчула, що кудись даленіє, а звуки всередині собору все слабшають і слабшають. «Невже я помираю? — подумала вона. — Ні, тільки не зараз, я ще не готова!»
— Допоможіть! — кричав Валентайн інженерам, але їх цікавила тільки МЕДУЗА. До нього підійшла лише дівчина і, припіднявши Кетрін, підтримала, поки він розривав свій плащ на смужки, щоби хоч якось зупинити кровотечу. Він глянув у її єдине сіре око і прошепотів:
— Естер... Дякую!
Естер теж подивилася на нього. Вона пройшла довжелезний шлях, щоб його вбити, а тепер, коли він був у неї в руках, вона нічого не відчувала. Його меч лежав поруч, там, де він випустив його з рук. Ніхто за нею не стежив. Навіть зі зв’язаними руками вона могла б схопити його і встромити Валентайну в серце. Але все це не мало більше значення. Вона приголомшено дивилася, як сльози падають у жахливу калюжу крові, що розтікалася під тілом його доньки. У її голові проносилися плутані думки:
Вона простягла руку, торкнулася його і сказала:
— Валентайн, їй потрібен лікар.
Той глянув на інженерів, що панічно юрбилися навколо машини. Від них марно було чекати допомоги. За дверима собору, на майдані Отченаш, здіймалася вогняна стіна. Він подивився вгору, і побачив, як щось червоне промайнуло за високими вікнами правого трансепта.
— «Дженні Ганівер»! — крикнула Естер, підхоплюючись на ноги. — Це Том! На борту є лазарет...
Але вона знала, що «Дженні» не зможе приземлитися серед пожежі, що охопила верхній ярус.
— Валентайн, можна якось піднятися на дах?
Валентайн схопив меч і розрізав мотузку в неї на руках. Потім, відкинувши меч убік, узяв Кетрін на руки і поніс до кручених металевих сходів, що вели під купол, оминаючи спіралі, які аж тремтіли від струму. Мисливці спробували було зупинити Естер, яка кинулася за ним, але Валентайн наказав їм відступити, а переляканому біфітеру скомандував:
— Капітане, не стріляти по цьому повітроплаву!
Підбіг Маґнус Кром і схопив його за рукав.
— Машина збожеволіла! — заволав він. — Сам Квірк не знає, що за команди дала їй твоя донька! Ми не можемо ані вистрілити, ані зупинити накопичення енергії! Зроби щось, Валентайн! Ти знайшов цю чортову штукенцію! Зупини її!
Валентайн відштовхнув його і пішов нагору — крізь мерехтливі розряди, крізь потріскування статичної електрики і запах розжареної бляхи.
— Я лише хотів допомогти Лондону! — ридав старий. — Я лише хотів, щоби він був
36 ТІНІ КІСТОК
Естер вирвалася вперед, піднімаючись через розкритий купол у заграві пожежі, у тінь грізної зброї. Праворуч, на руїнах Інженерію, немов занедбаний атракціон, лежав обвуглений кістяк «Ліфта на 13-й поверх». Вогонь вже охопив ратушу: горіли департамент планування і архів, в іскрах і спалахах кружляли мільйони офіційних білих і рожевих бланків. Собор Святого Павла перетворився на острівець у вогняному морі, задимлена «Дженні Ганівер» висіла над ним, наче місяць у дешевих декораціях, а висхідні потоки повітря від палаючих будівель хилитали нею на всі боки.
Естер піднялася вище, аж на зміїний каптур, що його розкрила МЕДУЗА. Валентайн ішов услід за нею. Вона чула, як він шепоче щось Кетрін, не відриваючи очей від незграбного повітроплава.
— Що за недоумок ним керує? — крикнув він, також піднявшись на зміїний каптур.
— Це Том! — крикнула у відповідь Естер і заходилася махати руками. — Томе! Томе!
Том спершу побачив хустину — ту, що він купив у Перипетіяполі. Зав’язана на шиї дівчини, вона майоріла на вітрі, і цим привернула Томову увагу. Він подивився вниз і побачив, як Естер махає йому. Потім її накрило чорною хмарою диму, і Том уже було подумав, що йому лише примарилася постать на каптурі кобри, бо неможливо було навіть уявити, щоби хтось вижив у спричиненій ним пожежі. Відтак він опустився трохи нижче. Дим розвіявся, і Том знову побачив Естер, що розмахувала руками — побачив її довге чорне пальто і нехай скалічене, але таке прекрасне обличчя.