Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 43)

Кетрін розплющила очі. Холод усередині сильнішав, розповзаючись від завданої мечем рани. Вона все ще гикала, і Кетрін подумала, яка це дурість — померти під акомпанемент власної гикавки, яке це неподобство. І як прикро, що Пес не з нею.

— Томе! Томе! — гукав хтось.

Вона повернула голову і побачила, як через дим наближається повітроплав. Він опустився так низько, що торкнувся каптура, який розкрила МЕДУЗА, а Кетрін відчула низхідний потік повітря від його пошарпаних двигунів. Батько поніс її у гондолу, і вона побачила, як у розбите лобове скло кабіни визирає Том — Том, з якого все це почалося, якого вона вважала мертвим. Але він був перед нею, шокований, весь у сажі, але живий. На лобі в нього красувалася рана у формі галочки, наче емблема якоїсь невідомої гільдії.

Гондола виявилася значно більшою, ніж їй здавалося. Вона майже нічим не відрізнялася від палацу Кліо, а всередині її чекали Пес і Бевіс. Гикавка припинилася, а рана виявилася не такою страшною, як усі вважали — просто подряпина. Том підняв їх у самісіньке небо — неймовірно чисте, кришталево-блакитне, де сонячне світло рікою лилося крізь ілюмінатори, і тоді вона заспокоїлася й розпружилась у батькових обіймах.

Естер першою підбігла до повітроплава і влізла в гондолу через отвір у розбитому борті. Але коли вона озирнулася й простягнула руку Валентайну, то побачила, що він упав на коліна, і зрозуміла: Кетрін померла.

Естер завмерла з простягнутою рукою, сама не розуміючи, що робить. Над каптуром з білого металу замерехтіли електричні розряди.

— Валентайн! Швидше! — крикнула вона.

Він на мить відірвав очі від доньчиного обличчя і сказав:

— Естер! Томе! Летіть! Рятуйтеся!

Том приклав руку до вуха і закричав:

— Що він сказав? Це Кетрін? Що трапилося?

— Рушай! — крикнула вона, метнувшись до панелі керування і вмикаючи на повну всі вцілілі двигуни. Коли Естер знову озирнулася, Валентайн був уже далеко внизу, колихаючи на руках тіло дочки. І тоді Естер здалося, що сама вона — дух Кетрін, що возносився у небеса. Їй стало несамовито боляче, щось усередині стиснулося, дихання перетворилося у схлипи, і щось гаряче потекло по щоці. Вона вже було подумала, що її десь поранили, тож підняла руки до обличчя і, відчувши на пальцях вологу, лише тоді зрозуміла, що плаче — плаче за мамою з татом, за Шрайком, за Кетрін і навіть за Валентайном. Тим часом тріскотливе сяйво над собором дедалі яскравішало, а Том розвернув «Дженні Ганівер», і вони полетіли геть, у темряву.

Глибоко у Нутрі велетенські двигуни Лондона раптом зупинилися — усі нараз, без жодних видимих причин, пронизані дивним випромінюванням, що, здавалося, проникло у саму матерію міста. Самохідний велетень почав сповільнюватися — вперше після того, як перетнув перешийок.

У нашвидкуруч забарикадованій залі лондонського музею Чадлі Помрой обережно визирає з-за макета синього кита і бачить, як загони мисливців, що прямували до його останнього укріплення, завмирають на місці, а навколо їхніх металевих черепів спалахують блакитні іскри.

— Великий Квірку, — каже він і обертається до жменьки вцілілих істориків. — Ми перемогли!

Валентайн дивиться, як віддаляється червоний повітроплав. Він освітлений омахами полум’я і спалахами світла, що огортає весь собор Святого Павла. Він чує внизу безпорадні пожежні дзвони і панічні крики інженерів, що розбігаються хто куди. Навколо обличчя Кетрін світиться німб, немов вогонь святого Ельма, і коли він гладить її волосся, воно іскрить і потріскує. Він лагідно прибирає пасемце, що потрапило їй в рот, притискає її до себе і чекає — а потім над ними спалахують блискавиці, і вони перетворюються на клубок вогню, а ще за мить — на згусток сліпучого газу і зникають: тільки тіні їхніх кісток на мить відбиваються на тлі блискучого неба.

37 ПТАШИНІ СТЕЖКИ

Лондон огорнув ореол із блискавиць. Найімовірніше, промінь, що мав знищити розташовану за сто миль. Щит-стіну і спопелити Батмунх-Ґомпу, натомість ударив по верхніх ярусах Лондона, і потік розпеченого металу залив місто. У Нутрі пролунали вибухи, і уламки, наче листя на вітрах, розлетілися навсебіч. У ту саму мить у небо спробували здійнятися кілька повітроплавів, але їхні балони вмить спалахнули, і вони зморщилися і впали — малесенькі факели серед моря вогню.

Вціліла тільки «Дженні Ганівер» — її несло вітром, крутило й підкидало вибуховими хвилями, а такелаж і пропелерні лопаті світилися веселковим сяйвом. Після першого енергетичного імпульсу всі двигуни відмовили, і Том не знав, як їх знову пустити в дію. Він сидів у потрощеному кріслі пілота і плакав, безпорадно дивлячись, як нічний вітер несе їх геть від його приреченого міста.

— Це я винен, — вичавив він із себе. — Це я винен...

Естер також дивилася на Лондон — туди, де ще недавно стояв собор Святого Павла, де зникли в яскравому спалаху Кетрін і її батько.

— Ні, Томе, — сказала вона. — Це так уже склалося. Щось зламалось у їхній машинерії. Це провина Валентайна і Крома. Провина інженерів — вони полагодили її, і провина моєї мами — вона віднайшла її. Провина Прадавніх, бо вони створили її. Провина П’юсі і Ґенча, бо вони намагалися тебе вбити, провина Кетрін, бо вона врятувала мені життя...

Вона сіла поруч із ним, щоб заспокоїти, але боялася його торкатися. Її віддзеркалення глузувало з неї у тріснутих приладах і уламках скла, і здавалося ще страшнішим у відсвітах вогню, здійнятих МЕДУЗОЮ. А потім вона подумала: «Він же повернувся, дурненька, чи не так? Він же повернувся за тобою».

Тремтячи всім тілом, вона обійняла його, притягнула до себе, діткнулася обличчям його волосся, поцілунками стерла кров з рани між бровами, і не відпускала, доки жахлива зброя не виснажилася і не здохла, а сірий світанок не осяяв рівнину.

— Усе гаразд, Томе, — повторювала вона. — Усе добре...

Лондон залишився далеко — нерухома брила, з якої здіймалися стовпи диму. Том знайшов старий польовий бінокль міс Фенґ і взявся роздивлятися місто.

— Гадаю, хтось таки там вижив, — переконливо сказав він, немовби та його впевненість могла когось оживити. — Мабуть, містер Помрой і Клайті Поттс організували рятувальні загони і роздають гарячий чай...

Але за димом, парою і пеленою попелу не було видно нічого — геть нічого. Як він не крутив шкали на біноклі, розпач тільки сильнішав, бо він бачив самі обвуглені скелети будівель, випалену землю, всіяну відірваними колесами, калюжі пального, що досі горіли, і розірвані гусениці, схожі на шкіру, скинуту якимись велетенськими зміями.

— Томе? — Естер посмикала важелі і з подивом відзначила, що кермо працює, позаяк «Дженні Ганівер» зреагувала на команду. — Томе, можна спробувати долетіти до Батмунх-Ґомпи. Ти станеш їхнім героєм.

Але Том тільки похитав головою: він досі бачив перед собою «Ліфт на 13-й поверх», що падав на верхній ярус, і роззявлені у німих криках роти П’юсі і Ґенча, які зникали у вогні. Він не знав, хто він, але точно не герой.

— Ну гаразд, — сказала Естер, вловивши його настрій. Вона знала: щоб загоїти душевні рани, потрібен час. Вона не квапитиме його.

— Тоді полетімо на Чорний острів, — сказала вона. — Відремонтуємо «Дженні» у караван-сараї і відправимося пташиними стежками кудись далеко — на Сто островів, у гори Тангойзер, або на південь Крижаної пустки. Байдуже куди, якщо ми будемо разом.

Вона сіла поруч із ним, поклала руки йому на коліна й опустила на них голову, і Том раптом усвідомив, що дивиться на її криву усмішку і, попри все, також усміхається.

— Ти не герой, а я не красуня, і ми навряд чи будемо жити довго й щасливо, — сказала вона. — Але ми живі, ми разом, і все у нас буде добре.

ПОДЯКИ

Я неймовірно вдячний Леонові Робінсону і Браянові Мітчелу, які надихали мене, спонукали і дарували геніальні задуми; Майкові Гранту, який публікував мої ранні опуси у вже, на жаль, упокоєному малотиражному журналі «Геліограф»; а також Ліз Кросс, Кірстен Скідмор і Голлі Скіт — якби не їхнє терпіння, ентузіазм і слушні поради, ця книжка завершила би свої дні у коминку, як і чимало інших моїх охайних рукописів.

Філіп Рів

Продовження історії у книзі

ХИЖАЦЬКЕ ЗОЛОТО