Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 36)
Вона впустила його, зачинила двері і грубо наказала Псу, що побіг назустріч Валентайну, сидіти. У кімнаті було напівтемно через зачинені віконниці, але батько помітив стос книг і записників у неї на столі, а потім подивився на неї. У нього була свіжа рана на шиї і плями крові на сорочці. Вона запустила пальці у скуйовджене волосся і щосили старалася не розридатися.
Валентайн сів на незастелене ліжко. Упродовж усього шляху від Батмунх-Ґомпи його не відпускало останнє пророцтво Анни Фенґ: Естер Шоу знайде тебе. А почути це ім’я тут, ще й від Кетрін, то було немов удар ножа у серце.
— Не переживай, — гірко сказала Кетрін. — Ніхто більше про це не знає. Як бачиш, я дізналася ім’я дівчини. Доктор Аркенґарт розповів, що Пандору Шоу вбили, а ще до того я з’ясувала, що це сталося сім років тому — саме тоді, коли ти повернувся з експедиції, і лорд-мер був дуже задоволений тобою. Отож, я склала два і два...
Вона знизала плечима. Коли всі ключі до розгадки опинилися у неї в руках, знайти відповідь було нескладно. Вона взяла книгу, яку читала, і показала йому. То були «Пригоди на мертвому континенті» — його власна розповідь про подорож в Америку. Вона вказала на групове фото учасників експедиції, де поруч з ним стояла усміхнена авіаторка.
— Спершу я не зрозуміла, — сказала Кетрін, — а потім дізналася, що вона змінила прізвище. Ти вбив її власноруч? Чи доручив П’юсі і Ґенчу?
Валентайн похилив голову від злості, розпачу і сорому. Десь у глибині душі Кетрін досі сподівалася, що помиляється, що він усе заперечить і доведе, що не вбивав подружжя, але коли побачила його схилену голову, зрозуміла, що все це — правда.
— Зрозумій одне, Кейт, — сказав він. — Я зробив це для тебе...
— Для мене?
Він нарешті звів очі, але дивився не на Кетрін, а на стіну.
— Я прагнув, щоб ти мала все. Я хотів, щоби з тебе виросла леді, а не падальниця з Безкраю на кшталт мене. Я мав знайти те, чого потребував Кром. Пандора була моєю давньою приятелькою, ще з часів подорожі в Америку, як ти й сказала. І це правда, що вона була зі мною, коли я знайшов коди доступу і креслення, що пояснювали, як влаштована МЕДУЗА. Ми навіть не думали, що зможемо відновити її. Пізніше наші шляхи розійшлися: Пандора приєдналася до протирухівців, вийшла заміж за якогось фермера-телепня й оселилася на острові Оук. Гадаю, вона навіть забула, що МЕДУЗА існує. Гадаю, вона ще раз подорожувала в Америку, пробралася в іншу секцію того підземного комплексу і натрапила на фрагмент, який ми проґавили минулого разу. Отак вона знайшла...
— Комп’ютерний мозок, — нетерпляче перебила Кетрін. — Ключ до цього пристрою.
— Так, — пробурмотів Валентайн, приголомшений її обізнаністю. — Вона надіслала мені листа і розповіла про знахідку, бо знала, що без креслень і кодів пристрій нічого не вартий, а ті були в Лондоні. Вона думала продати його і розділити гроші. А я знав, що коли принесу Крому таку здобич, то забезпечу і своє, і твоє майбутнє!
— І ти вбив її, щоб забрати пристрій, — сказала Кетрін.
— Вона не погоджувалася продавати його Крому, — відповів батько. — Як я казав, вона приєдналася до протирухівців і хотіла передати знахідку Лізі. Я
— А до чого тут Естер? — спитала Кетрін неживим голосом. — Навіщо ти підняв руку на неї?
— Я не хотів, — жалісно сказав він. — Гадаю, вона прокинулася і почула нас. То була дуже вродлива дівчинка, десь твого віку. Настільки схожа на тебе, що ви могли би бути сестрами. Може, вона й була твоєю сестрою. Ми з Пандорою колись були дуже близькі.
— Моєю сестрою? — ахнула Кетрін. — Твоєю рідною донькою?!
— Я відірвав погляд від тіла її матері і побачив, як вона дивиться на мене... Я повинен був змусити її мовчати. Я вдарив її у запалі, але невдало. Мені здавалося, що вона мертва, але я не міг змусити себе переконатися в тому. Вона втекла на човні. Я гадав, що вона втонула — аж до того вечора, коли вона спробувала вбити мене у Нутрі.
— А Том... — сказала Кетрін.
— Він дізнався її ім’я, тому я змушений був убити і його. Якби він проговорився перед істориками, правда неодмінно би виявилася.
Валентайн безпорадно подивився на неї.
— Ти не розумієш, Кейт. Якби хтось дізнався, хто вона така і як я вчинив з нею, навіть Кром не зміг би мене захистити. Зі мною було би покінчено, і я потягнув би тебе за собою.
— А Кром усе знає, чи не так? — спитала Кетрін. — Саме тому ти йому служиш. Служиш, як пес, поки тобі щедро платять і твоя дочка-чужоземка може прикидатися вишуканою лондонською леді.
Дощ вистукував у вікна, вся кімната тремтіла від ревіння двигунів Лондона, що сунув вогким ґрунтом. Пес поклав голову на лапи і зиркав то на хазяйку, то на Валентайна. Він ще не бачив, щоб вони сварилися, і йому це не подобалося.
— Я вважала тебе неймовірним, — сказала Кетрін. — Я думала, ти — найкращий, найхоробріший, наймудріший на світі. Але це не так. Ти навіть не дуже розумний. Невже ти не розумів, з якою метою Кром використає цей пристрій?
Валентайн зиркнув на неї.
— Звісно ж, розумів! Кейт, ми живемо у світі, де міста жеруть одне одного. Прикро, що довелося знищити Панцерштадт-Байройт, але щоб вижити,
— Але там живуть люди! — проридала Кетрін.
— То лише протирухівці, Кейт, і більшість з них, найвірогідніше, втече.
— Вони зупинять нас. В них є повітроплави...
— Уже нема, — Валентайн посміхався, явно задоволений собою. — Як ти гадаєш, навіщо Кром відправив мене на схід? Північний повітряний флот Ліги перетворився на попіл. Сьогодні МЕДУЗА проб’є отвір у їхній славетній Стіні.
Він підвівся, простягнув до неї руки і широко всміхнувся, немовби це досягнення мало виправити все ним скоєне.
— Кром казав, що удар заплановано на дев’яту годину. Перед тим буде прийняття у ратуші — вино, закуски і світанок нової доби. Підеш зі мною, Кейт? Я б хотів...
Вона до останнього сподівалася, що він не знає про божевільний задум Крома, але тепер і ці надії розвіялися.
— Бовдур! — закричала вона. — Хіба ти не розумієш, що він коїть? Ти повинен зупинити його! Ти мусиш позбутися цього кошмарного пристрою!
— Але ж тоді Лондон стане беззахисним у самісінькому центрі мисливських угідь, — зауважив батько.
— То й що? Житимемо, як жили раніше, будемо полювати і їсти, і навіть якщо зустрінемо більше місто, що поглине нас, — це краще, ніж бути вбивцями!
Вона більше не могла залишатися в кімнаті з ним, тому зірвалася з місця й побігла. Він не намагався її зупинити і навіть не гукнув їй услід, а так і залишився сидіти, блідий і приголомшений. Вона вибігла з дому, кинулася зі сльозами на очах через залитий дощем парк, і побігла у супроводі Пса, аж доки її від батька не відділив весь високий Лондон. «Я мушу зробити щось», — безупинно думала вона. — МЕДУЗА не повинна зробити свою чорну справу...».
Вона поспішила до ліфтової станції, де на витріщайках саме з’явилися довгоочікувані новини про повернення Валентайна в Лондон.
31 ПІДСЛУХАЧ
Лондон набирав швидкість, щоби чимшвидше наблизитися до гір. Напіврухомі містечка, що роками ховалися у високих степах, прокинулися від сплячки і незграбно поповзли геть, залишаючи по собі зелені клаптики полів, а одне — цілий нерухомий присілок. Місто не звертало на них жодної уваги. Тепер увесь Лондон знав про план лорд-мера. Незважаючи на холод, люди збиралися на оглядових майданчиках і дивилися у телескопи в напрямку Шань-Ґуо і чекали, коли постане легендарна Стіна.
— Скоро! — казали вони одне одному.
— Вже сьогодні!
— Нові мисливські угіддя!
Більшість музейників звикли до Кетрін і Пса, тому ніхто не звернув уваги, коли вона пробігла по нижній галереї у супроводі білого вовка. Мало хто помітив шалений вираз її очей, а ті, хто помітив — не встигли запитати, що сталося, або запропонувати хустинку, бо вона швидко промайнула повз, прямуючи до кабінету містера Нанкерроу.
Там її зустрів запах скипидару і люлькового тютюну історика-мистецтвознавця, але ні Нанкерроу, ні Бевіса Пода вона не побачила. Кетрін побігла назад у коридор, де мив підлогу гладкий підмайстер третього класу.
— Містер Нанкерроу у сховищі, міс, — похмуро сказав він. — І той потішний новачок з ним.
Коли Кетрін з’явилася в дверях, «потішний новачок» саме допомагав містеру Нанкерроу знімати картину з полиці у сховищі. То було велике полотно у позолоченій рамі — «Квірк стежить за відбудовою Лондона» Волмарта Стренджа. Коли Бевіс, побачивши Кетрін, впустив край, який тримав, луна від грюкоту прокотилася по всьому вкритому пилом приміщенню, немовби від вибуху.
— Щоб тобі, Под! — сердито сказав Нанкерроу, але побачив Кетрін і швидко опанував себе.
— Схоже, вам не завадить чашка чаю, міс Валентайн, — пробурмотів він і зник у лабіринті стелажів.
— Кейт? — Бевіс Под зробив кілька непевних кроків їй назустріч. — Що сталося? .
Він не звик заспокоювати когось: підмайстрів-інженерів такого не навчали. Він незграбно простягнув руку, щоб торкнутися її плеча, і ледь не знепритомнів, коли вона кинулася йому в обійми.
— Е-е... — пробурмотів він. — Ну годі, годі...
— Бевісе, — шморгнула вона, — тепер усе залежить від нас. Ми повинні щось робити. Сьогодні.
— Сьогодні? — він нахмурився, силкуючись розчути її крізь схлипування. — Ми самі? Я гадав, твій батько допоможе нам...