Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 34)

Він чекав, що таксі підніме його до палацу губернатора, але воно зупинилося біля пристані, де стояла «Дженні Ганівер». Таксистка вказала на таверну, що тулилася на самому краю ярусу, немов ластівчине гніздо.

— Фень-Хуа! — люб’язно сказала вона. — Фень-Хуа!

На якусь мить Том запанікував і подумав, що та привезла його до таверни з такою самою назвою, але через мить на одному з балконів промайнув яскраво-червоний плащ авіаторки. Він віддав таксистці усі гроші, що мав.

— Решти не треба! — крикнув він й, залишивши жінку роздивлятися незнайомі обличчя Квірка і Крома, побіг до входу.

Міс Фенґ сиділа за столом з капітаном Хорою і суворою молодою літункою-кералкою, яку так обурили Томові слова. Вони пили чай і розмовляли, але всі підвелися, коли Том влетів на балкон.

— Де Естер? — спитав ві н.

— Внизу, на причалі, — сказала міс Фенґ. — Вона не в гуморі. А що?

— Валентайн! — видихнув він. — Перевдягнений монахом!

Музики у шинку припинили грати, і з вікон долетіли тривожні звуки гонгів, що лунали на нижніх ярусах міста.

— Валентайн тут? — пирхнула дівчина-кералка. — Брехня! Варвар хоче налякати нас!

— Тихо, Сатіє! — міс Фенґ схопила Тома за руку. — Він один?

Том швидко переказав їй, як зустрів Валентайна. Авіаторка засичала крізь зуби.

— Він полює на повітряний флот! Хоче підрізати нам крила!

— Одна людина не здатна знищити повітряний флот, — запротестував Хора, якому сама ця думка здавалася кумедною.

— Ви не бачили Валентайна в ділі! — сказала авіаторка і підхопилася на ноги, захоплена перспективою схрестити мечі з найкращим агентом Лондона. — Сатіє, іди піднімай охорону, скажи, що Висотне гніздо у небезпеці.

Потім вона обернулася до Тома.

— Дякую, що попередив нас, — лагідно сказала вона, адже розуміла, яке то було для нього складне рішення.

— Я повинен розповісти Естер! — вставив він.

— Нізащо! — відрізала міс Фенґ. — Вона або сама загине, або вб’є Валентайна, а він потрібен мені живим для допиту. Залишайся тут, доки все не скінчиться.

Вона хижо посміхнулася йому наостанок і побігла з охопленої панікою таверни сходами вниз. Хора не відставав. Анна мала похмурий і погрозливий вигляд, і це робило її надзвичайно вродливою. Тома раптом охопило відчуття несамовитого захоплення нею — відчуття, яке, схоже, поділяли і Хора, і дівчина-кералка, і всі у Лізі.

А потім він знову згадав про Естер і подумав, що вона скаже, дізнавшись, що він бачив Валентайна, але не розповів їй.

— Великий Квірку! — раптом скрикнув він. — Я мушу знайти Ті!

Сатія подивилася на нього — вже не суворим, а переляканим, майже дитячим поглядом, — коли він пробіг повз неї і крикнув:

— Чула, що каже міс Фенґ? Піднімай тривогу!

Він знову опинився на темних сходах і спустився на причальний майданчик, де на якорі висіла «Дженні Ганівер».

— Естер! Естер! — гукав він, і вона з’явилася у світлі посадкових вогнів, з замотаним у хустину обличчям. Він усе розповів їй, а вона вислухала з байдужим, мовчазним виразом, як Том і очікував. Тепер уже Естер побігла нескінченними сходами, а він намагався не відставати.

Стіна створювала власний клімат. Коли Том з Естер наблизилися до вершини, повітря стало розрідженим і прохолодним, а великі сніжинки торкалися їхніх облич, немов крила метеликів. Вони бачили світло ліхтарів на великому майданчику нагорі, де з Висотного гнізда злітав порожній паливний танкер. А потім вони побачили, як Стіну освітив несамовито яскравий спалах, а потім ще і ще, немовби там гніздилися не повітроплави, а дракони. Танкер також зачепив вогонь, його балон вибухнув, і він почав падати. Навколо розкривалися білі парашути. Естер на мить зупинилась і обернулася. У її очах відсвічувало полум’я.

— Він зробив це! Ми запізнилися! Він спалив їхній повітряний флот!

Вони побігли. Томові ребра давалися взнаки з кожним вдихом, холодне повітря дерло горло, але він старався триматися якомога ближче до Естер, яка пробиралася вузеньким проходом на майданчик. Бронзова брама стояла відчинена, і звідти вибігали люди, прикриваючи обличчя від жару. Дехто вів поранених побратимів, а біля входу Том побачив Хору, якому допомагали двоє з наземного персоналу.

Авіатор дивився на Тома з Естер, що бігли до нього.

— Валентайн! — простогнав він. — Він обманув варту, сказав, що хоче благословити повітроплави. Коли ми з Анною прибули, він саме встановлював вибухівку. Томе, ми й не уявляли, що варвар здатний на таке! Ми були не готові! Весь наш повітряний флот... Моя бідолашна «Мокеле Мбембе»...

Він затнувся і закашлявся кров’ю. Валентайнів меч пронизав йому легеню.

— А де міс Фенґ? — запитав Том.

Хора похитав головою. Він не знав. Естер уже йшла до пекучого жару ангарів, не зважаючи на людей, що гукали їй вслід. Том побіг за нею.

Він наче потрапив у піч. То була велика печера, що розгалужувалася на менші — ангари, де стояли бойові машини Ліги. Схоже, Валентайн швидко обійшов усі по черзі, розкладаючи фосфорні бомби. Тепер крізь вогонь виднілися тільки металеві остови.

— Естер! — крикнув Том, але його голос глушило ревіння полум’я.

Він побачив, що вона біжить до вузького тунелю, який вів углиб Стіни. «Я не піду за нею, — подумав він. — Якщо вона хоче втрапити в халепу і підсмажитися — це її вибір...». Але щойно він розвернувся назад, щоб повернутися у безпечне місце, як загорілися боєкомплекти у гондолах повітроплавів, і навсебіч полетіли ракети з кулями. Вони рикошетили від кам’яних стін і свистіли над головами. Тунель знаходився ближче до воріт, тому Том кинувся туди, пошепки молячись усім богам, яких тільки міг згадати.

Він відчув потік свіжого повітря, і зрозумів, що тунель веде на західний схил Стіни до облаштованих там гарматних позицій.

— Естер? — знову гукнув він, але йому відповіла тільки луна, змішана з гулом вогню в ангарах. Він побіг далі. На розгалуженні у тунелі лежала незграбна постать: молодий авіатор, розтятий мечем Валентайна. Том зітхнув з полегшенням, зрадівши, що то не Естер або міс Фенґ, а потім відчув укол сорому, адже нещасний був мертвий.

Він роздивився ходи. Куди бігти далі?

— Естер? — схвильовано крикнув він.

Йому відповіла тільки луна. Сліпа куля вилетіла з ангара й висікла іскри просто в нього над головою. Він навмання обрав правий коридор.

І незабаром почув інші звуки, ближчі і чіткіші за ревіння пожежі — тонкі, схожі на пташині, звуки ударів металу об метал. Том швидко спустився слизькими сходами, побачив попереду світло і побіг до нього. Він опинився на засніженому, широкому майданчику, де стояли націлені на захід ракетні батареї. Полум’я у залізній жарівні освітлювало старовинні укріплення, мертві тіла обслуги і шалений дзенькіт мечів: то Валентайн і міс Фенґ, утоптуючи свіжий сніг, зійшлися у смертельному поєдинку.

Том припав до землі на виході з тунелю, схопився за ребра, що страшенно боліли, і витріщився на бійців. Валентайн бився блискуче. Він скинув чернечу рясу, зоставшись у білій сорочці, чорних бриджах і високих чорних чоботах, і тепер елегантно відбивав удари, нападав і ухилявся від випадів авіаторки. Але Том бачив, що він зустрів рівню: міс Фенґ тримала меч обома руками і, передбачаючи кожен порух Валентайна, змушувала його відступати до ракетної батареї і тіл вбитих ним людей. Вона робила фальшиві випади, вправно уникала його ударів і підстрибувала, коли той намагався вдарити знизу. Нарешті міс Фенґ вибила меч у нього з рук. Валентайн упав на коліна і потягнувся, щоби підняти його, але вістря її меча вже тицьнулося у його шию, і Том побачив цівку крові, що потекла йому на комір.

— Прекрасно! — сказав Валентайн, посміхнувшись.

Том впізнав ту посмішку. Він уже бачив її у Нутрі — добру, життєрадісну, цілком щиру.

— Прекрасно, Фень-Хуа.

— Замовкни! — відрізала вона. — Це не гра... Валентайн засміявся.

— Навпаки, дорога моя Квітко Вітру, це найкраща гра на світі, і я виграю. Невже ти не помітила, що ваш повітряний флот горить? Ви думали, що тисячолітні традиції Ліги дозволять вам спочивати на лаврах. Але світ змінюється...

«Він намагається виграти час», — подумав Том, хоча й не розумів навіщо. Він опинився у глухому куті на вершині гори, беззбройний, і не мав жодного шансу на втечу. Чого він домагається, дражнячи авіаторку? Том уже хотів підійти, підібрати меч і стати поруч з міс Фенґ, доки не прибуде підмога, але Валентайн навіть переможений здавався таким могутнім і небезпечним, що Том не зважився вийти. Він прислухався, сподіваючись почути з тунелю кроки солдатів, і думав, куди ж поділася Естер. Але до нього долітали лише далекі звуки гонгів і пожежні дзвони за Стіною, а також грайливий і якийсь глузливий голос Валентайна:

— Ти мала би працювати на Лондон, дорогенька. Врешті-решт, завтра від Щит-стіни залишаться самі руїни. Тобі знадобиться новий роботодавець. Лізі кінець...

І тут майданчик залило світло — зверху вдарив яскравий промінь прожектора повітроплава. Засліплена авіаторка зробила крок назад, а Валентайн кинувся до свого меча, водномить ухопив його і, потягнувши міс Фенґ до себе, встромив клинок. Якусь мить обоє кружляли неподалік від схованки Тома в якомусь недоладному танці, немов п’яні гуляки наприкінці вечірки. Він бачив, як лезо вийшло з шиї міс Фенґ, і почув її відчайдушний, слабкий шепіт:

— Естер Шоу знайде тебе. Вона знайде тебе, і тоді...