Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 31)
Того вечора вона посадила «Дженні» в одному з міст-втікачів, поважному чотириярусному Перипетіяполі, що рухався на південь у гірське лігвище за Хазацьким морем. На аеропристані вони дізналися подробиці загибелі Панцерштадт-Байройта.
— Я все бачив! — сказав якийсь авіатор. — Був за сто миль звідти, але все бачив. Омах полум’я виринув з верхнього ярусу Лондона, і він ніс смерть усьому, чого торкався!
— Лондон відкопав якусь зброю часів Шістдесятихвилинної війни, — розповів їм археолог-авантюрист. — Давня Американська імперія під кінець геть знавісніла. Розповідали про неуявні машини знищення: промені квантової енергії, джерела якої знаходилися за межами реального всесвіту...
— Хто наважиться чинити їм спротив, коли Маґнус Кром може спалити будь-яке непокірне місто? — запитав переляканий торговець з Перипетіяполя. — Лондон просто прийде і запросить до себе у пащу. Це кінець цивілізації! Знову!
Тішило одне: мешканці Перипетіяполя раптом охоче погоджувалися приймати Томові лондонські гроші. В якомусь пориві він купив червону шовкову хустину на заміну шарфа, який Естер загубила, здавалося, цілу вічність тому, коли він гнався за нею у Нутрі.
— Це
— Я знав, що насправді ти не хотіла ставати мисливицею, — відповів Том.
— Хотіла, — сказала вона. — Так усе було б значно простіше. Але ти правильно вчинив.
Вона відвернулася і ніяково подивилася на хустину, яку тримала в руках.
— Я поводитимусь гарно, — сказала вона. — До мене ніхто не ставився так, як ти, тож я намагатимуся бути привітною і усміхатимуся, як ти того хочеш. Але коли я дивлюсь у дзеркало або згадую його — усе летить шкереберть, мене охоплюють жахливі думки, я кричу і стараюся тебе образити. Вибач.
— Не вибачайся, — збентежено відповів Том. — Я розумію. Усе гаразд.
Він узяв хустину і обережно пов’язав їй на шиї, а Естер, як він й очікував, негайно закрила нею обличчя. Він відчув якийсь незбагненний сум, адже звик уже до її обличчя і раптом усвідомив, що йому бракуватиме тієї кривої посмішки.
Вони вилетіли ще до світанку і перетнули низину з крутими пагорбами, що робили землю схожою на зім’ятий папір. Пагорби дедалі вищали, і Том усвідомив, що мисливські угіддя залишаються позаду. Ввечері «Дженні Ганівер» летіла над місцинами, непридатними для пересування більшості міст. Він бачив густі соснові ліси і зарості рододендронів, деінде з’являлися нерухомі поселення, оточені полями, а на вершині однієї з гір біліло місто, від якого в різні сторони розбігалися дороги, що зверху нагадували спиці колеса, — справжні дороги, якими рухалися вози, а на перехрестях майоріли молитовні прапори. Том роздивлявся їх, аж доки вони не зникли з поля зору. Він знав про дороги з уроків історії, але не думав, що колись їх побачить.
Наступного дня Анна Фенґ дала пасажирам миски з червонястою пастою.
— Мелений бетель, — пояснила вона, — змішаний із сушеним листям новомая. Допомагає на великих висотах. Але не раджу призвичаюватися, інакше зуби почервоніють, як у мене.
Від зернистої пасти щипало у роті, але нудота і запаморочення, що мучили його, поки повітроплав піднімався все вище й вище, минулися, а біль у ребрах ущух.
Крихітна тінь «Дженні» вже рухалася над вкритими снігом гірськими вершинами, а попереду виднілися ще вищі гори. Їхні білі шпилі підіймалися над хмарами, немов міражі. За ними тягнувся ще вищий кряж, а за ним — ще вищий. Том напружував зір, сподіваючись побачити на півдні стару Джомолунгму — гору, яку Прадавні називали «Еверест», але на вершинах Гімалаїв збирався шторм, і вона сховалася за хмарами.
Упродовж трьох днів вони летіли чорно-білим світом снігу, льодовиків і скелястих молодих гір. Томові з Естер іноді доводилося сідати за штурвал, поки Анна Фенґ дрімала у сусідньому кріслі, оскільки вона не ризикувала полишати кабіну. Вони все піднімалися, аж доки не пролетіли над нижніми виступами великого Чжан-Шаню, найвищої з нових гір, чия вкрита снігом верхівка впиралася у вічно холодні небеса. Потім піки поменшали, і їхня білосніжність здавалася особливо чарівною, а між ними то сям, то там з’являлися зелені долини, між якими бродили отари худоби, що тікала, злякавшись звуку двигунів. То були Небесні гори, що тягнулися на північ і на схід, щоби поступитися місцем степам, тайзі і непрохідним болотам.
— Це Шань-Ґуо, край, уславлений своїми кіньми, — розповідала Анна Фенґ Томові з Естер. — Я сподівалася знайти тут спокій, коли закінчу служити Лізі. Тепер усе це може зжерти Лондон: МЕДУЗА знесе нашу фортецю, а місто поглине всі поселення, розриє зелені пагорби, щоб видобувати копалини, і винищить коней, як і в усьому світі.
Том не бачив тут нічого поганого, адже поширення самохідних міст по всій планеті здавалося йому природним. Але він усе одно симпатизував міс Фенґ, навіть попри те, що вона була шпигункою й протирухівкою, тому щоб заспокоїти її, він сказав:
— Якою б могутньою та МЕДУЗА не була, Лондон може роками продиратися через ці гори.
— Йому це не потрібно, — відповіла вона. — Глянь.
Він подивився туди, куди вона показувала, і побачив розрив у гірському пасмі — широкий прохід, через який могло пройти місто, — закритий Щит-стіною, що з першого погляду здавалася черговою гірською вершиною.
Вона була чорна, як ніч, збудована з велетенських брил вулканічного каменю, укріплена іржавими настилами міст, що наважилися брати її приступом і були знищені сотнею ракетних батарей, встановлених на східному схилі. На вкритій снігом вершині стіни, більш ніж за тисячу метрів він підніжжя, майорів прапор з розламаним колесом, а сонячне проміння виблискувало на броньованих гарматних позиціях і сталевих шоломах солдатів Ліги.
— Якби ж вона була така міцна, як здається, — зітхнула авіаторка і повела «Дженні Ганівер» униз по широкій кривій.
Назустріч підлетів невеличкий літальний апарат, трохи більший за моторного повітряного змія, і вона обмінялася з пілотом кількома репліками по рації. Він облетів «Дженні» і провів повітроплав над Щит-стіною. Том дивився на зубчасті стіни і обличчя солдатів, що піднімали голови догори — жовті, коричневі, чорні, білі обличчя людей з усіх куточків світу, де варварські нерухомі поселення все ще опиралися муніципальному дарвінізму. Потім вони зникли — «Дженні» опинилася на східному боці стіни і почала знижуватися, і Том побачив місто — розташоване вертикально, з сотнями уступів, балконів і вікон, прорубаних у чорному камені, нескінченні поверхи крамниць, казарм і будинків, між якими, наче пелюстки, літали яскраві повітряні кулі й змії.
— Батмунх-Ґомпа, — оголосила міс Фенґ. — Місто вічної сили. На жаль, люди, що так звуть його, не знають, що існує МЕДУЗА.
Місто було прекрасним. Том, якого навчали, що всі нерухомі поселення вбогі, брудні й допотопні, підійшов до вікна і дивився на нього із захватом, а Естер припала до скла поруч з ним, загорнувшись у свою вуаль, і теж раділа, як дитина.
— Це достоту як скелі острова Оук, де гніздяться птахи! — крикнула вона. — Дивись! Дивись!
Внизу, біля підніжжя стіни, сяяло блакиттю озеро, на якому біліли вітрила прогулянкових човнів.
— Томе, підемо плавати. Я тебе навчу...
«Дженні Ганівер» приземлилася серед торговельних повітроплавів на причальному поверсі десь усередині стіни, і міс Фенґ повела Тома з Естер до повітряної кулі, що понесла їх угору, мимо парків і чайних, до губернаторського палацу — старовинного монастиря, що дав ім’я Батмунх-Ґомпі, з біленими стінами і численними вікнами, прорубаними у стрімкій скелі у кінці стіни. На посадкову платформу опускалися й інші повітряні кулі, освітлені яскравим гірським сонцем, і в одній з гондол Том побачив капітана Хору, що махав їм рукою.
Вони зустрілися на платформі, молодий авіатор приземлився на хвилину раніше за них і підбіг, щоб обійняти міс Фенґ і допомогти її супутникам вибратися з хиткої гондоли. Він вилетів з Аерогавані вранці, одразу після нападу Шрайка, і, здавалося, був приголомшений і радий бачити Тома з Естер живими. Він повернувся до авіаторки:
— Губернатор і його службовці чекають твого звіту, Фень-Хуа. До нас дійшли жахливі чутки про Лондон...
Приємно було зустріти знайоме обличчя у дивному незнайомому місті, і Том не відставав від Хори, який вів новоприбулих довгими сходами до входу у палац. Він згадав, що бачив на одній з нижніх платформ рясно оздоблений повітроплав «Ачебе-2100», і спитав:
— Це вашу машину ми бачили на причалі? З воловою шкурою на балансирах?
Хора щиро розсміявся.
— Та стара летюча калоша? Ні, хвала богам! Моя «Мокеле Мбембе» — бойове судно, Томе. Кожен союзник Ліги має надати повітроплав для Північного флоту, і всі вони збираються тут.
Він зупинився і вказав на блискучі бронзові двері на верхівці стіни.
— Висотне гніздо.
— Коли-небудь ти потрапиш туди, Томе, — пообіцяла міс Фенґ і провела їх повз ченців-воїнів, що стояли на варті біля дверей, і далі, у прохолодний кам’яний лабіринт коридорів. — Винищувачі Ліги — одне з найбільших чудес неба! Але спершу губернатор Хан має дізнатися історію Естер.