Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 29)

Дивне північне сяйво згасло, грім вщух, відбившись луною від стін старого вулкана. Заспокоївши переляканих коней, мешканці Чорного острова наближалися під барабанний дріб копит і потріскування полум’я смолоскипів.

Том підняв руки і крикнув:

— Свої! Ми не пірати! Ми подорожні! З Лондона!

Але вершники не хотіли слухати — навіть ті, хто зрозумів Тома. Вони цілий день полювали на піратів затонулого присілка, адже бачили, що ті натворили у рибальських селищах на західному узбережжі. Вони перегукнулися своєю мовою і під'їхали ближче, піднявши луки. Стріла з сірим оперенням встромилася в землю біля ніг Тома, і він на крок відступив.

— Ми свої! — знову крикнув він.

Вершник, що їхав попереду, витягнув меч, але другий вершник, пришпоривши коня, обігнав його і прокричав спершу острів’янською, а потім англіянською:

— Вони потрібні мені живі!

То була Анна Фенґ. Вона зупинила коня, спішилася і побігла до Тома з Естер. Її плащ майорів у світлі смолоскипів, немов багряний прапор. За спиною в жінки висів довгий меч, а на грудях Том побачив бронзовий знаку формі розбитого колеса — символ Ліги протирухівців.

— Томе! Естер! — вона обійняла їх по черзі і привітно всміхнулася. — Я думала, ви загинули! Відправила Ліндстрома і Ясміну шукати вас наступного ж ранку після битви в Аерогавані, але вони натрапили лише на уламки вашої повітряної кулі у тих жахливих болотах, і вирішили, що ви мертві. Я хотіла знайти ваші тіла, але «Дженні» було пошкоджено, тож мені довелося доправити місто сюди на ремонт... Ми молилися за вас і принесли поминальні пожертви богам неба. Цікаво, чи можна попросити їх повернути?

Том мовчав. Груди боліли так, що він ледве міг дихати, не те що говорити. Знак на грудях авіаторки доводив, що Піві не збрехав: вона була агенткою Ліги. Її доброта й дзвінкий сміх вже не зачаровували його.

Обернувшись, вона крикнула щось вершникам, які завмерли в очікуванні. Двоє злізли з поні й повели їх уперед, з цікавістю роздивляючись тіло Шрайка.

— Я мушу на якийсь час покинути вас, — пояснила вона. — Полечу на північ, дізнатися, що за чортовиння освітило небо. Острів’яни приглянуть за вами. Зможете їхати верхи?

Том ще ніколи не бачив коня, не кажучи вже про те, щоби їздити верхи, але його так виснажили біль і шок, що він не чинив спротиву, коли його посадили в сідло кудлатої поні і повели її вниз схилом пагорба. Він озирнувся на Естер і побачив, що та сидить верхи на другому поні і вовком дивиться на нього. Потім між ними з’явилися інші вершники, і дівчина зникла з його очей на вузеньких провулках караван-сараю, де цілі родини повибігали з домівок і дивилися на північ. Двигуни Аерогавані, які по черзі перевіряли, здіймали між будинками маленькі смерчі з кушпели.

Тома привели у крихітну кам’яницю і посадили на стілець. До нього вийшов чоловік у чорній мантії і білому тюрбані й оглянув його вкриті синцями груди.

— Переломи! — радісно оголосив він. — Я Ібрагім Назґул, цілитель. У тебе чотири ребра зламані!

Том кивнув, ледь притомний від болю, але радий, що вижив і що люди, які оточили його, не були дикунами, якими здавалися йому протирухівці. Лікар Назґул обмотав йому груди бинтами, а його дружина принесла миску гарячої баранячої юшки і нагодувала з ложки. По кутках кімнати горіли ліхтарі, а в двері зазирали лікареві діти, дивлячись на Тома широко розплющеними темними очима.

— Ти герой! — пояснив лікар. — Кажуть, ти здолав залізного шайтана, який хотів нас повбивати.

Том сонно блимнув очима. Він майже забув коротку битву біля болота: деталі стиралися швидко, немов сон. «Я вбив Шрайка, — подумав він. — Фактично, він і так був мертвий, але все ж таки був якоюсь особистістю, зі своїми надіями, планами та мріями, а я поклав усьому край». Він почувався не героєм, а вбивцею, його не покидало відчуття провини й сорому, аж доки його голова не схилилася над мискою юшки і він занурився в сон.

Він прокинувся в іншій кімнаті, на м’якому ліжку. У вікні виднілося біло-блакитне небо, а на повапнованій стіні то з’являлася, то зникала пляма сонячного світла.

— Як почуваєшся, вбивце мисливців?

Над ним схилилася міс Фенґ. Вона лагідно посміхалася, немов янгол зі старих картинок.

— Болить усе, — відповів Том.

— Готовий до подорожі? «Дженні Ганівер» чекає, і я хочу вирушити до заходу сонця. Поїси уже в повітрі. Я приготувала жабу в норі[1] — зі справжніми жабами.

— Де Естер? — сонно спитав Том.

— Вона летить зі мною.

Він сів і зморщився від гострого болю в грудях і спогадів про вчорашні події.

— Я нікуди з вами не полечу, — сказав він.

Авіаторка розсміялася, немов почула дотепний жарт, а потім усвідомила, що він не жартує, сіла поруч на ліжко і стривожено подивилася на Тома.

— Томе, я чимось тебе засмутила?

— Ви працюєте на Лігу! — сердито сказав він. — Ви шпигунка і нічим не кращі за Валентайна! Ви допомагали нам тільки для того, щоби вивідати у мене про Лондон!

Усмішка міс Фенґ зникла.

— Томе, — тихо сказала вона, — я допомагала тому, що ви мені подобаєтесь. Якби ти бачив, як твоїх рідних замордували до смерті у рабстві, ти б також допомагав Лізі боротися з муніципальним дарвінізмом.

Вона простягла руку прибрати скуйовджене волосся в нього з лоба, і Том пригадав дещо давно забуте — коли він був зовсім маленький і хворів, матір так само сиділа поруч з ним. Але емблема Ліги і далі красувалася в міс Фенґ на грудях, а біль від зради Валентайна й досі мучив його, тому він не збирався довіряти усмішкам і люб’язності.

— Ви вбивали людей! — сказав він і відштовхнув її руку. — Ви потопили Марсель...

— Інакше він напав би на Тисячу островів та вбив і поневолив значно більше людей, ніж ті, що загинули, коли я скинула бомбу.

— А ще ви задушили сатанку... якоїсь Папінаги!

— Султанку Палау-Пінанга? — вона знову посміхнулася. — Я не душила її! Що за інсинуації? Я просто скрутила їй шию. Вона дозволяла плавучим містам заправлятися пальним у себе на острові, тому її треба було позбутися.

Том не розумів, чому вона посміхається. Він пригадав людей Рейланда, що лежали у тінях причалу у Стейнзі, і як міс Фенґ сказала, що вони непритомні.

— Можливо, я не краща за Валентайна, — вела вона далі, — але між нами є різниця. Валентайн намагався тебе вбити, а я — врятувати. То ти полетиш зі мною?

— Куди? — підозріло спитав Том.

— У Шань-Ґуо, — відповіла вона. — Я певна, що те сяйво у небі якось пов’язане з приладом, який Валентайн забрав у матері Естер. А ще я дізналася, що Лондон прямує до Щит-стіни.

Том був вражений. Невже лорд-мер справді знайшов спосіб пробитися через кордон Ліги? Якщо так — це неймовірна новина! А от вирушати у Шань-Ґуо, цитадель Ліги протирухівців, — це останнє, на що наважиться гідний лондонець.

— Я не допомагатиму вам нашкодити Лондону, — сказав він. — Врешті-решт, це мій дім.

— Звісно, — відповіла міс Фенґ. — Але якщо він атакує стіну, то людей, що живуть за нею, треба рятувати. Я хочу попередити їх про небезпеку, а Естер повинна полетіти зі мною і розповісти свою історію. Проте вона не хоче летіти без тебе.

Том засміявся, хоча це було боляче.

— Я так не думаю! — сказав він. — Естер ненавидить мене!

— Дурниці, — захихотіла міс Фенґ. — Ти їй дуже подобаєшся. Хіба ж не вона пів ночі розповідала мені, як ти дбав про неї і як відважно покінчив з механічною людиною?

— Справді? — Том зашарівся і раптом запишався собою.

Він думав, що ніколи не звикне до Естер Шоу та її постійних змін настрою. І все ж, у цьому великому й бентежному світі вона була єдиною, кого він міг назвати другом, і він пам’ятав, як вона благала Шрайка зберегти йому життя. Куди б Естер не вирушила, він повинен іти з нею — хай навіть у дикунську твердиню Ліги. Хай навіть у Шань-Ґуо.

— Добре, — сказав він. — Я полечу.

25 ІСТОРИКИ

У Лондоні дощить. Дощ безперервно ллє з низького, хмарного неба — так рясно, що змиває сніг, і той тане під гусеницями міста, перетворюючись на густу жовту рідоту. Але він не здатен загасити полум’я, що охопило Панцерштадт-Байройт і досі жевріє на північному заході, немов велетенське похоронне вогнище.

Маґнус Кром стоїть на обвіяному вітрами даху Інженерію і дивиться на дим. Підмайстриня тримає над ним парасольку, а позаду чекають шість високих, нерухомих постатей, вбраних у прогумовані гільдійські плащі, але чорного кольору. Терористи, що увірвалися минулого дня в Інженерій, досі на свободі, тому охорону посилено: відтепер лорд-мера скрізь супроводжує новий ескорт — перша партія мисливців докторки Твікс.

Гільдійський корабель-розвідник пролітає над ними і приземляється на дах. З нього виходить доктор Вамбрейс, голова охорони гільдії, і поспішає до лорд-мера. Його прогумований плащ тріпоче на вітрі.

— Ну, докторе? — нетерпляче питає Кром. — Що ви бачили? Вам вдалося приземлитися?

Вамбрейс хитає головою.

— Руїни міста досі горять. Ми спустилися, наскільки це було можливо, облетіли його по колу і зробили фотографії. Верхні яруси розплавилися й завалилися на нижні. Схоже, всі котли і сховища для пального вибухнули, щойно їх торкнувся наш енергетичний промінь.

Кром киває.

— Хто-небудь вижив?

— Є деякі ознаки життя між ярусами, але загалом...

Очі очільника охорони за товстим склом окулярів розширюються, немов риб’ячі баньки. Його відділ завжди охоче шукає нові і все більш витончені способи вбивства, і він досі тішиться думкою про обвуглені скелети, якими всіяні вулиці й майдани Панцерштадт-Байройта — деякі так і залишилися стояти, наче спечені статуї, після того, як МЕДУЗА обпалила їх смертоносним поглядом.