Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 23)
— Іди глянь, Томмі-бой! Я ж казав, що приведу вас сюди, чи не так? Я казав, що ми перетнемо болота? А тепер подивися, куди ми прямуємо!
Том узяв прозорну трубу, приклав до ока, зморгнув і зачекав, поки тремтливе, розмите зображення сфокусується. Він побачив у морі десятки острівців, а далі, на сході — великий острів, що здавався спиною гігантського доісторичного чудовиська, зануреного у воду.
Він опустив прозорну трубу і сказав:
— Але ж там нічого нема...
Танбрідж Вілз понад тиждень тягнувся драговиною, а Крайслер Піві хоч і вихвалявся перед Томом, так і не пояснив, що він сподівався знайти. Його люди також нічого не знали, але цілком задовольнялися поглинанням дрібних містечок, що переховувалися у лабіринтах Іржавих боліт, і напіврухомих поселень на покритих мохом колесах, з надбудовами, прикрашеними тонким, прекрасним різьбленням.
Вони були такі малі, що не вартували зусиль, але Танбрідж Вілз все одно жер їх, вбиваючи або поневолюючи їхніх мешканців, а різьблені оздоби спалюючи у печах.
Том переживав страшні, бентежні часи. Йому розповідали, що муніципальний дарвінізм — то величне й прекрасне вчення, але в Танбрідж Вілз не було нічого величного чи прекрасного.
Він залишався почесним гостем у мерії, як і Естер, хоча Піві відверто не розумів його прихильності до спотвореної, похмурої і мовчазної дівчини.
— Чому не запросиш мою Кортіну на побачення? — спитав він якось, сидячи поруч з Томом у колишньому залі засідань, перетвореному на їдальню. — Чи когось із тих дівок, яких ми вчора зловили? Вродливі з вигляду, ще й англіянською не розмовляють, тому не будугь сперечатися...
«Естер — не моя дівчина!» — ледь не бовкнув Том, але він не хотів йти гуляти з дочкою мера і знав, що Піві не зможе збагнути правду: він закоханий в образ Кетрін Валентайн, що стояв у нього перед очима, немов маяк, упродовж усіх довгих миль їхньої подорожі. Тому він просто сказав:
— Містере Піві, ми з Естер багато через що пройшли разом. Я обіцяв, що допоможу їй наздогнати Лондон.
— Але ж то було раніше, — зауважив мер. — Тепер ти — мешканець Танбрідж Вілз. Ти залишишся зі мною, будеш мені за сина, а мені легше прийняти тебе у родину, якщо поруч з тобою буде вродливіша дівчина — така, що більше схожа на леді.
Том подивився на сусідні столи і побачив, що пірати дивляться на нього, торкаючись ножів. Він знав, що вони нізащо не приймуть його. Вони зненавиділи його за те, що він, розніжений містянин, став фаворитом Піві, і, щиро кажучи, він не міг поставити це їм у провину.
Пізніше, у кімнатці, яку вони ділили з Естер, він сказав:
— Треба забиратися з цього міста. Ми не подобаємося піратам, і вони втомилися від напоумлень Піві щодо манер й етикету. Не хочу навіть думати, що станеться з нами, якщо вони збунтуються.
— Подивимося, — пробурмотіла дівчина, згорнувшись у кутку. — Піві — жорсткий дядько, проти нього ніхто не піде, якщо він дасть їм ту здобич, що обіцяв. Але Квірк знає, що воно таке.
— Завтра дізнаємося, — сказав Том, готуючись поринути у тривожний сон. — Завтра о цій годині жахливі болота залишаться позаду...
Завтра, о тій самій годині, жахливі болота і справді залишилися позаду. Коли навігатор Піві розклав карти на капітанському мостику, зі сходів ратуші почулося дивне сичання. Том подивився на поплічників Піві, що зібралися біля штурманського стола, але, схоже, ніхто, крім Естер, не звернув на це уваги. Вона стурбовано глянула на нього й знизала плечима.
Навігатора звали містер Еймс. То був худий чоловік в окулярах, який учителював у присілку до того, як Піві його захопив. Тепер він радо пристосувався до піратського життя: воно здавалося веселішим, а головорізи Піві поводилися краще за більшість колишніх учнів. Розпрямивши карти довгими, сухими руками, він сказав:
— Тут були мисливські угіддя сотень плавучих містечок, але вони поїли одне одного, і тепер на отаких островах селяться протирухівці, що спускаються з гір...
Том придивився. Велике континентальне Хазацьке море налічувало десятки островів, але Еймс вказував на найбільший; клапоть у формі діаманта десь у двадцять миль завдовжки. Він не розумів, що в ньому цікавого, інші пірати також стояли спантеличені, але Піві сміявся і потирав руки від великої втіхи.
— Чорний острів, — сказав він. — Нема на що дивитися, так? Але він зробить нас заможними. Сьогодні Танбрідж Вілз здобуде можливість стати пристойним містом.
— Як? — запитав Мунґо, пірат, що найменше довіряв Крайслеру Піві і найбільше зневажав Тома. — Там нічого немає, Піві. Самі лише старі дерева і нікчемні моховики.
— Що таке «моховики»? — пошепки спитав в Естер Том.
— Він про мешканців нерухомих поселень, — прошепотіла вона у відповідь. — Знаєш старий вислів: «Непорушне місто мохом обросте».
— Насправді ж, леді й джентльмени, — оголосив Піві, — на Чорному острові дещо є. Кілька днів тому — одразу перед тим, як ти пожалував до нас, Томе, — ми збили повітроплав, що літав над болотами. Перед тим як ми вбили екіпаж, ті встигли розповісти мені дещо цікаве. Начебто в Аерогавані була велика битва, сталася пожежа, витік газу, вийшли з ладу двигуни. Їх так роздовбали, що довелося приземлитися для ремонту. Як гадаєте, де вони приземлилися?
— На Чорному острові? — припустив Том, дивлячись на жадібну усмішку Піві.
— Молодець, Томмі! Адже там летючий караван-сарай, де заправляються повітроплави дорогою із земель Ліги за горами на півдні. Там і сіла Аерогавань. Вважають, що вони у безпеці, бо навколо море і їхні друзяки-моховики. Але від Танбрідж Вілз не сховаєшся!
Пірати схвально загалдикали. Том обернувся до Естер, але вона дивилася на оточений морем далекий острів. З одного боку, його приголомшила думка про прекрасне летюче місто, що зараз лежало в руїнах і не підозрювало, яка доля його чекає, з іншого — він щиро цікавився, як Піві дістанеться його.
— По місцях, друзяки! — закричав піратський мер. — Запускай двигуни! Зброю до бою! Завтра, ще до світанку, ми будемо багаті!
Пірати кинулися виконувати його накази, а Том підійшов до вікна. Вже майже стемніло, останнє сонячне сяйво грало в небесах над болотами. Але вулиці Танбрідж Вілз були яскраво освітлені, а на околицях виростали великі помаранчеві силуети — виростали швидко, немов гриби після дощу. Стало ясно, що то було за шипіння на нижній палубі: поїси Піві говорив, у надувні гумові ємності, розташовані по периметру, почали запомпувати газ.
— Поплаваємо! — прокричав мер, всідаючись в обертове крісло, і дав сигнал машинному відділенню. Велетенські мотори прокинулися, кашлянули хмарою вихлипних газів, і Танбрідж Вілз посунув на берег і далі в море.
Попервах усе йшло добре: коли Танбрідж Вілз вирушив на схід, темні води залишалися спокійними, і відстань між містом і Чорним островом стрімко зменшувалася. Том відчинив ілюмінатор на капітанському мостику, підставив обличчя солоному нічному повітрю і відчув дивне збудження. Він бачив, як пірати збираються на носі присілка і готують абордажні гаки й драбини, бо Аерогавань завелика для їхніх щелеп, і їм доведеться брати її приступом, а вже потім роздирати на шматки. Його тривожила ця думка, особливо коли він згадував, що в Аерогавані й досі можуть перебувати його друзі-авіатори. Втім, так влаштований їхній світ — міста жеруть одне одного, а відчайдушність плану Піві захоплювала.
А потім щось раптом впало з неба й вибухнуло на ринковій площі, відтак на палубі з’явилася велика діра, а пірати, на яких він щойно дивився, зникли. Зате прибігли інші, з відрами й вогнегасниками.
— Повітроплав! Повітроплав! — кричав хтось.
Знову щось пролетіло, і по всьому присілку пролунали вибухи, а люди злітали у повітря, немов божевільні акробати.
— Бережи нас, Сажовий Піте! — заволав Піві, біжучи до розбитого вікна на капітанському мостику, де вирячився на задимлені вулиці. Мавпа підстрибувала в нього на плечі і щось мимрила.
— А ці моховики спритніші, ніж ми думали, — сказав він. — Вмикай прожектори!
Над містом здійнялися два промені світла, немов пальці, що промацували затягнуте димом небо. Коли вони схрестилися, Том побачив якийсь об’єкт, що блиснув червоним. Гармати присілка піднялися й дали залп усім бортом, і попід хмарами з’явилися омахи полум’я.
— Схибили! — просичав Піві, дивлячись у прозорну трубу. — Щоб тобі, я мав здогадатися, що Аерогавань відправить повітроплав-спостерігач. Якщо не помиляюся, це старе корито тієї відьми Фенґ!
— «Дженні Ганівер»! — ахнув Том.
— Нема чому радіти, — прогарчав Піві. — Це та ще зараза. Хіба ти не чув про Квітку Вітру?
Том не розповідав мерові про пригоди в Аерогавані і постарався приховати радість від того, що міс Фенґ жива.
— Крамарка? — Піві сплюнув. — Нащо крамарці така зброя? Вона — одна з найвпливовіших агентів Ліги протирухівців, тільки й прагне, що нашкодити нам, бідолашним самохідним містам. Це вона встановила бомбу, що потопила Марсель, це вона задушила нещасну султанку Палау-Пінанга. Її руки в крові тисяч убитих містян! Але ми покажемо їй, скажи, Томмі-бой? Пустимо Ті кишки на гуляш, а скелет — на опудало! Мунґо! Поґо! Базіко! Додаткова винагорода тому, хто зіб’є червоний повітроплав!
Проте збити його не вдалося нікому. Він уже був поза межами досяжності гармат і прямував назад до Чорного острова, щоби попередити Аерогавань про небезпеку. Але якби Том побачив, як повітроплав падає, охоплений полум’ям, його гнів і сум навряд чи стали б сильніші. Ось чому міс Фенґ врятувала його, ось чому так добре ставилася! Вона шукала інформацію для Ліги, як і її друг, капітан Хора, що розповів казочку про неї, аби викликати в ньому співчуття. Хвала Квірку, він нічого не міг розповісти їй!