Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 19)

— Чому ж, вірю, звісно... — бурмотів Німмо.

То був перший випадок, коли хтось з іншої гільдії збирався допитувати підмайстра, і він стривожився. Напевне, було якесь правило, що забороняло це, але він не хотів сперечатися з людиною, що особисто спілкувалася з лорд-мером. Він попросив Кетрін зачекати і зник у кабінеті зі скляною стіною у далекому кінці коридору.

Кетрін чекала, погладжуючи Пса по голові і ввічливо усміхаючись людям з лисими головами у білих плащах, що проходили повз. Невдовзі Німмо повернувся.

— Я знайшов підмайстра Пода, — сказав він. — Його переведено у секцію 60.

— Прекрасно, містере Німмо! — зраділа Кетрін. — Можете його викликати?

— Безперечно, ні, — відрізав інженер, якому явно не подобалося, що ним командує якась дочка історика. Але якщо вона хоче навідатися у Секцію 60, він супроводить її.

— Прошу за мною, — сказав він, показуючи на маленький ліфт. — Секція 60 на нижній палубі.

На нижній палубі розташовувалися каналізаційні системи Лондона. Кетрін читала про них у шкільних підручниках, тому була готова до тривалого спуску, а от до смороду — ні. Він вразив її, щойно ліфт доїхав до самого низу, і двері відчинилися. Вона немовби занурилася у каналізацію.

— Це секція 60, один з наших найцікавіших об’єктів, — сказав Німмо, який, здається, не помічав запаху. — В’язні, закріплені за ним, допомагають розробляти цікаві способи переробки міських відходів.

Кетрін вийшла з ліфта, затуливши носа хустинкою. Вона опинилася у великому, слабко освітленому приміщенні. Перед нею стояли три чани, кожен більший за палац Кліо разом з садами. З лабіринту труб, що звисали з низької стелі, скрапувала якась жовто-коричнева бридота, а люди у брунатно-сірому тюремному вбранні стояли в ній по груди і знімали щось з поверхні копистками з довгими ручками.

— Що вони роблять? — спитала Кетрін. — Що це таке?

— Непотріб, міс Валентайн, — не без гордості сказав Німмо. — Нечистоти. Екскременти. Побічні продукти харчування людей.

— Тобто... лайно? — приголомшено уточнила Кетрін.

— Дякую, міс Валентайн, це саме те слово, що я намагався підібрати, — вищирився до неї Німмо. — Повірте, в ньому немає нічого огидного. Адже... всі ми час від часу користуємося туалетом. Тепер ви знаєте, куди потрапляє ваше... лайно. «Відходи — не марниця, усе згодиться» — це девіз інженерів, міс. Належним чином оброблені нечистоти дають прекрасне пальне для двигунів міста. Крім того, ми експериментуємо з перетворенням їх на смачну і поживну їжу. Саме цим ми годуємо в’язнів. На жаль, вони постійно помирають. Але я певен, що це лише тимчасове явище.

Кетрін підійшла до краю найближчого чана. «От я і в безсонячному краї, — подумала вона. — Милостива Кліо! Це і є земля мертвих!»

Але навіть безсонячний край не міг бути таким жахливим. Рідина плескалася й виливалася за край, коли Лондон перевалював через круті пагорби. Під арковим дахом роїлися цілі хмари мушви, що обсідали обличчя й тіла робітників. Їхні лисі голови виблискували у тьмяному світлі, вони тупо дивилися перед собою, знімаючи грубе шкарубиння з поверхні і кладучи його у вагонетки, які інші в’язні штовхали рейками, прокладеними біля чанів. За ними похмуро стежили інженери-підмайстри, вимахуючи довгими чорними палицями. Тільки Пес радів: він натягував повідець, молотив хвостом і постійно озирався на Кетрін, немов хотів подякувати, що вона привела його сюди, де так цікаво пахне.

Вона ледь стрималася, щоб не похвалитися тим, що їла на обід, і повернулася до Німмо:

— Бідолашні! Хто вони?

— Не переживайте через них, — сказав наглядач. — Це засуджені. Злочинці. Вони заслужили це.

— Що вони накоїли?

— Різне. Дрібна крадіжка. Несплата податків. Є й такі, що лаяли нашого лорд-мера. Зважаючи на все, до них ще непогано ставляться. Нумо глянемо, де тут підмайстер Под...

Поки він казав це, Кетрін дивилася на найближчий чан. Один із робітників впустив черпак і схопився за голову, немовби від запаморочення. Дівчина-підмайстриня також звернула на нього увагу, підійшла до краю чана і штурхонула його палицею. Посипалися блакитні іскри, він затремтів, завив, зігнувся і, нарешті, зник у варі. Решта в’язнів дивилися туди, але боялися йому допомогти.

— Зробіть щось! — ахнула Кетрін, розвертаючись до Німмо, який начебто не помітив, що відбувається.

Інший підмайстер підбіг до краю чана і закричав в’язням, щоб ті допомогли приятелеві. Двоє чи троє послухалися і витягнули його, вимазавшись з голови до ніг. На ньому була марлева маска, але Кетрін впізнала його, і нараз Німмо гукнув:

— Под!

Вони пішли до нього. Підмайстер Под витягнув напівмертвого в’язня на металеві містки між чанами і намагався змити вар з його обличчя водою з труби, що проходила поруч. Підмайстриня, яка вдарила бідолаху палицею, з огидою дивилася на це.

— Поде, ти знову марнуєш воду! — сказала вона, коли підбігли Кетрін і Німмо.

— Що відбувається, підмайстри? — суворо спитав Німмо.

— Він байдикував, — відповіла дівчина. — Я намагалася змусити його працювати швидше.

— Його лихоманить! — сказав підмайстер Под, жалібно дивлячись на них, весь вкритий смердючим варом. — Не дивно, що він не міг працювати.

Кетрін стала на коліна поруч з ним, і тоді він нарешті звернув на неї увагу. Його очі розширилися від подиву. Він уже змив бруд з обличчя чоловіка, і вона приклала долоню до його лоба. Як би спекотно не було у Нутрі, вона одразу відчула, який він гарячий.

— Він хворий, — сказала вона і подивилася на Німмо. — Він весь горить. Йому треба у лікарню...

— Лікарню? — перебив Німмо. — Тут нема лікарні. Це в’язні, міс Валентайн. Злочинці. Їм не потрібен медичний догляд.

— Скоро він відправиться у відділ «К», — зауважила підмайстриня.

— Мовчи! — зашипів Німмо.

— Що таке відділ «К»? — спитала Кетрін, але Німмо промовчав.

Підмайстер Под продовжував поїдати її очима, і їй здалося, що в нього по щоках стікають сльози, хоча то міг бути просто піт. Вона перевела погляд на засудженого, який був у напівпритомному стані. Металева підлога здавалася такою твердою, що Кетрін імпульсивно зняла капелюх і підклала його в’язневі під голову.

— Йому не місце тут! — сердито сказала вона. — Він заслабкий, щоби працювати в цих огидних чанах!

— Так, це жахливо, — погодився Німмо. — Зараз нам присилають геть немічних в’язнів. Якби гільдія торговців докладала більше зусиль для розв’язання проблем з харчами, вони були б здоровіші. Чи якби навігатори могли вистежити пристойну здобич... Гадаю, ви бачили вже достатньо, міс Валентайн. Будьте ласкаві спитати в підмайстра Пода те, що цікавить вашого батька, і я проведу вас назад до ліфтів.

Кетрін подивилася на Пода, який опустив маску. Він несподівано виявився напрочуд вродливим, з великими чорними очима і маленьким ротом з губами ідеальної форми. Якусь мить вона дивилася на нього, почуваючись збентеженою. Він щойно так хоробро кинувся рятувати бідолашного робітника, і те, що вона збиралася в нього питати, тепер здавалося геть неважливим.

— Ви міс Валентайн, так? — схвильовано спитав він, коли Пес протиснувся повз нього, щоб обнюхати пальці хворого.

Кетрін кивнула.

— Я бачила тебе у Нутрі того дня, коли ми поглинули Солтгук, — сказала вона. — Біля сміттєжолоба. Здається, ти помітив дівчину, що намагалася вбити мого батька. Можеш розповісти про все, що ти бачив?

Хлопець роздивлявся її, зачарований довгим темним волоссям, що розтріпалося і наполовину закрило її обличчя, коли вона зняла капелюха. Потім він зиркнув на Німмо.

— Я нічого не бачив, міс, — сказав він. — Я чув крики і побіг на допомогу, але скрізь був дим... Я нікого не бачив.

— Ти певен? — заблагала Кетрін. — Це дуже важливо.

Підмайстер Под похитав головою і, не дивлячись їй в очі, сказав:

— Вибачте...

Чоловік на підлозі раптом поворушився і глибоко зітхнув. Усі подивилися на нього.

За мить Кетрін зрозуміла, що він помер.

— Бачите? — самовдоволено сказала підмайстриня. — Я ж казала, йому дорога у відділ «К».

Німмо штовхнув тіло носаком чобота.

— Забери його, підмайстре.

Кетрін тремтіла. Вона ладна була розплакатися, але не могла. Якби тільки можна було якось допомогти цим нещасним людям!

— Я розповім усе батькові, щойно він повернеться, — пообіцяла вона. — Коли він дізнається, що відбувається у цьому жахливому місці...

Вона вже шкодувала, що прийшла сюди. За спиною почувся голос Пода:

— Вибачте, міс Валентайн.

Вона не розуміла, за що він вибачався — за те, що не міг допомогти їй, чи за те, що вона дізналася правду про життя у нетрях Лондона.

Німмо починав дратуватися.

— Міс Валентайн, ви повинні негайно піти звідси, я наполягаю. Вам не місце тут. Якщо ваш батько має запитання до підмайстра, треба було відправляти офіційного представника гільдії. Що він сподівався від нього дізнатися?

— Іду, — сказала Кетрін і зробила для померлого в’язня єдине, на що була здатна: простягнула руку й обережно опустила йому повіки.

— Вибачте, — знову прошепотів підмайстер Под, коли Німмо повів її геть.

17 ПІРАТСЬКИЙ ПРИСІЛОК

Увечері, у самому серці Іржавих боліт, Танбрідж Вілз нарешті наздогнав свою здобич. Виснажене містечко влетіло наосліп у яму, і присілок вдарив його в бік, навіть не сповільнюючись. Від удару містечко розірвало на шматки, уламки так і посипались на вулиці присілка, поки той розвертався, щоб накинутися на руїни.